Дмитро Ягунов: Виступ на Міжнародний форумі «Трансформація пенітенціарної системи: пошук рішень до припинення катувань у в’язницях»

Передусім, дозвольте висловити свою глибоку вдячність Міністерству юстиції України та усім організаторам Міжнародного форуму за високу честь висловити думки щодо проблематики запобігання катуванням у сучасній Україні.

І хотів я розпочати з того, що станом на 2024 рік було б неправильним і нечесним заперечували великі успіхи Українського Уряду, Міністерства юстиції України, працівників пенітенціарної системи та правозахисників у сфері запобігання катуванням та боротьби з практиками катування та неналежного поводження. Адже такі успіхі є очевидними.

Проте проблематика боротьби з катуванням та створення атмосфера абсолютної нетолерантності до будь-яких проявів неналежного поводження у пенітенціарній системі залишається надзвичайно актуальною.

У цьому контексті не можна приховувати та заперечувати вплив чергового російського вторгнення на обсяги поширення практик катування та ставлення до катувань з боку українського населення, працівників органів правопорядку та пенітенціарної системи.

Можна пригадати початок нової фази війни у лютому 2002 року та згадати, як деякі з українців почали застосовувати практики катування до осіб, які вчиняли крадіжки у прифронтовій полосі або навіть у центральних містах. Я був особисто здивований, коли деякі відомі юристи, адвокати та вчені відкрито вітали застосування публічних тілесних свавільних покарань до мародерів, підкреслюючи імператив, що, мовляв, «під час війни вони заслуговують на те, що бути покараними самим народом відповідно до умов воєнного часу». Мої найгірші побоювання виправдалися, коли західні і, що є більш сумним, російські ЗМІ почали публікувати ці фото, спотворюючи образ українського народу.

Я поділяю горе багатьох українських сімей, які втратили близьких та свої домівки. Я поділяю горе родичів українців, яких було закатовано російськими найманцями та вбивцями. Але кожному з нас, хто називає себе вченим або правником-практиком, потрібно аналізувати усі ці проблеми не з точки зору пересічного громадянина, а з позиції спеціаліста, який повинен як може захищати Українську Державу та її європейські цінності.

Відтак об’єктивне під час війни зниження порогу толерантності до катування та неналежного поводження існуючі паралельно з цим популістські гасла щодо «народної помсти» – це дуже небезпечні тенденції, і передусім небезпечні вони з позиції того, що вони ставлять українських людей на один рівень з озброєними варварами, які прийшли вбивати українців.

Тому ця війна – це не просто війна за наше виживання, свободу та безпеку. Це – війна за європейські та євроатлантичні цінності, які викликають у наших «сусідів» особливу ненависть та бажання їх стерти з пам’яті українців. Саме тому абсолютна нетолерантність до катувань – це одно з форм зброї, яку український народ має міцно тримати в своїх руках.

Стаття 3 Конвенції про захист прав людини забороняє – абсолютно забороняє – усі види та форми катувань та неналежного поводження, незалежно від жертви та її поведінки – іноді провокативної, а іноді навіть і злочинної у минулому. Ця аксіома має бути відкарбована у свідомості кожного офіцера поліції, кожного прокурора, кожного судді та офіцера в’язниці.

І Україні у цій площині є, що продемонструвати.

Як свідчать доповіді ЄКЗК за всю історію відвідувань України, внаслідок зниження кількості ув’язнених в Україні – як в абсолютних, так і у відносних показниках – пенітенціарна система України вийшла на новий рівень. Є політично, економічно та соціально значущим те, що коли замість 220 тис. ув’язнених з мінімальним бюджетом українські платники податки витрачають гроші лише на 46 тис. ув’язнених зі значно збільшеним бюджетом, це не може не відбиватися позитивно на стані справ у пенітенціарній системі, у тому числі у сфері відносин між ув’язненими та персоналом, а також самими ув’язненими. Давайте не забувати, що катування – це форма соціальної взаємодії між різними людьми, які мають різні формальні та неформальні статуси.

Проте боротьба з катуваннями не має і не може мати фінальної точки. Цей процес  є безперервним. І навіть після вирішення багатьох проблем, пов’язаних з переповненням пенітенціарних установ та усуненням «фактору переповнення» на пенітенціарну систему, зарано говорити про те, що настав перелом у площині запобігання катуванням.

Тут я хотів би зробити особливий наголос.

Практики катування – це соціальні практики, які трансформуються так само, які і практики, спрямовані на боротьбу з катуванням. Форми та прояви катувань та неналежного поводження як таких також змінюються. Відтак, боротьба з катуванням – це змагання артилерійського снаряду та броні, і останні доповіді ЄКЗК по Україні тому є свідченням.

Оглядаючи доповіді ЄКЗК щодо України, можна помітити тенденцію, як практики катуванням стають більш прихованими, більш, умовно кажучи, «витонченими». Винуватців стає дедалі більш складно притягати до відповідальності. Замість переповнення пенітенціарних установ та відповідних наслідків, що мають форму неналежного поводження, з’явилися проблеми, пов’язані з засиллям кримінальної субкультури та відповідними неформальними ієрархіями у в’язницях. Економічна криза, обумовлена війною, не може не впливати і не ув’язнених, і на персонал, і на пенітенціарну систему в цілому. Враховуючи, що будь-які неформальні в’язничні ієрархії та відповідні симулякри того, що називається «в’язничною субкультурою», це прояв організованої злочинності, перед Міністерством юстиції України постають нові виклики.

Потрібно усвідомлювати, що сфера статті 3 Конвенції про захист прав людини, це не лише «квадратні метри», їжа, питна вода, тілесні ушкодження з боку персоналу, природне та штучне освітлення, туалетні потреби та гігієна.

На додаток це – навіть вербальна агресія, прояви нетерпимості, приниження гідності навіть одним словом, насильство серед самих ув’язнених, вплив організованої злочинності на ув’язнених, делегування державою влади неформальним лідерам у в’язниці, контакти із зовнішнім світом, прогулянки, цілеспрямована діяльність тощо.

І все це Держава – незалежно від стану війни – має забезпечувати, адже відступ від статті 3 Конвенції про захист прав людини не допускається з огляду на економічні або інші проблеми.

Підсумовуючи викладене вище, можна впевнено сказати, що Україна витримала цей іспит щодо створення належного інституційного супроводу у сфері запобігання катуванням та притягнення до відповідальності винуватців цих без сумніву огидних злочинів, де ключова роль, звичайно належить Міністерству юстиції України.

Проте багато чого потрібно зробити попереду. І на моє глибоке переконання головний ключ у цьому – це максимальна відкритість пенітенціарної системи суспільству. Ключову роль у цьому мають відігравати пенітенціарні інспекції, які мають отримати подальший імпульс свого розвитку. Недарма, належне інспектування становить один зі стандартів ЄКЗК. Як людина, яка доклала зусиль щодо того, що Конституції України передбачила створення пенітенціарних інспекцій, не можу на висловити наголос, що цей напрямок потребує активізації, адже прозорість пенітенціарної системи сучасної європейської демократії без системи пенітенціарних інспекцій забезпечена бути не може.

Ще раз дякую Міністерству юстиції України за запрошення!

Слава Українському Народу!

Слава Збройним Силам України!

З повагою,

Дмитро Ягунов

член Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (ЄКЗК), доцент, адвокат, доктор політичних наук, кандидат наук з державного управління, MSSc in Criminal Justice, Заслужений юрист України, член Конфедерації європейської пробації (CEP), член Ліги Говарда за пенітенціарну реформу