Девіантність держави в контексті політики запобігання катуванням
Чому ми повинні визначати сучасну державу як девіантну в контексті національної політики запобігання катуванням?
Перша й головна цеглинка в цій політико-правовій конструкції має економічний характер. Йдеться про загальновідому тезу про те, що лише держава несе відповідальність за належне управління та захист прав людини у в’язницях та інших місцях несвободи на своїй території. Ця ідея чітко відображена в численних рішеннях ЄСПЛ, а також у доповідях ЄКЗК.
ЄСПЛ зазначає, що економічні проблеми держави в жодному разі не можуть виправдовувати певні умови тримання під вартою, несумісні з вимогами статті 3 Європейської конвенції з прав людини (Aliev v. Ukraine, Para 151). Нестача в’язничного персоналу не звільняє державу від обов’язку піклуватися про добробут ув’язнених у в’язницях (Rodic and Others v. Bosnia and Herzegovina, Paras 17, 31, 71). Високий рівень злочинності, нестача ресурсів або інші структурні проблеми не є обставинами, які виключають або зменшують відповідальність держави за неналежні умови тримання під вартою. Держава зобов’язана управляти своєю пенітенціарною системою таким чином, щоб функціонування пенітенціарної системи не призводило до таких умов, незалежно від фінансових або технічних труднощів (Neshkov and Others v. Bulgaria, Para 229; Muršić v. Croatia [GC], Para 99).
Ця ж ідея відображена і в більш конкретних справах ЄСПЛ, присвячених, наприклад, питанням продовольчого забезпечення ув’язнених. У світлі усталеної практики ЄСПЛ ненадання дієтичного харчування ув’язненому з огляду на стан його здоров’я не може бути виправдано економічними труднощами національної влади (Ebedin Abi v. Turkey, Paras 31-54).
У світлі середземноморської міграційної кризи ЄСПЛ констатував, що держави, території яких утворюють зовнішні кордони Європейського Союзу, зазнають значних труднощів у боротьбі зі зростаючим напливом мігрантів і шукачів притулку. Не можна недооцінювати тягар і тиск, який ця ситуація накладає на відповідні держави, і це ще більше ускладнюється в умовах економічної кризи. Як наголосив ЄСПЛ, він більш ніж усвідомлює труднощі, пов’язані з явищем міграції морем, яке ще більше ускладнює управління кордонами держав Південної Європи. Однак, враховуючи абсолютний характер прав, гарантованих статтею 3 Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ), це не звільняє державу від її зобов’язань за цим положенням (Hirsi Jamaa and Others v. Italy, Para 122).
Такий самий підхід розвинув і ЄКЗК, який заявляє, що усвідомлює, що в періоди економічних труднощів – таких, з якими сьогодні стикаються багато країн – необхідно йти на жертви, в тому числі і в місцях позбавлення волі. Однак, незалежно від труднощів, з якими стикаються в той чи інший час, сам факт позбавлення людини свободи завжди тягне за собою обов’язок піклуватися про неї, що inter alia вимагає ефективних методів профілактики, обстеження та лікування. Дотримання цього обов’язку державними органами є ще більш важливим, коли мова йде про догляд та спостереження, необхідні для лікування небезпечних для життя захворювань (11th General Report on the CPT’s activities covering the period from 1 January to 31 December 2000; 3 September 2001, Para 31).
Таким чином, вищезгаданий принцип є абсолютно вірним, правильним й таким, що відповідає вимогам за статтею 3 Конвенції про захист прав людини: держава повинна бути єдиним суб’єктом, відповідальним за будь-які акти катувань та інших форм жорстокого поводження в місцях несвободи, навіть ті, що вчиняються приватними особами.
Заборона катувань та інших форм неналежного поводження є абсолютною. У світлі усталеної практики ЄСПЛ, стаття 3 ЄКПЛ є однією з фундаментальних цінностей демократичного суспільства. Вона категорично забороняє – без будь-яких винятків – катування, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання, незалежно від обставин або поведінки жертви (Bekos and Koutropoulos v. Greece, Para 45; Buglov v. Ukraine, Para 68; Chember v. Russia, Para 48; Cobzaru v. Romania, Para 60; Davydov and Others v. Ukraine, Para 262; Đorđević v. Croatia, Para 137; Dybeku v. Albania, Para 35; Egmez v. Cyprus, Para 77; Enea v. Italy [GC], Para 55; Feilazoo v. Malta, Para 80; Gorbatenko v. Ukraine, Para 105; Hristozov and Others v. Bulgaria, Para 110; Idalov v. Russia [GC], Para 91; Iwańczuk v. Poland, Para 49; Jalloh v. Germany [GC], Para 99; Kapustyak v. Ukraine, Para 58; Karabet and Others v. Ukraine, Para 297; Khachaturov v. Armenia, Para 81; Khokhlich v. Ukraine, Para 162; Kobets v. Ukraine, Para 40; Korobov v. Ukraine, Para 63; Kozinets v. Ukraine, Para 51; Krastanov v. Bulgaria, Para 51; Kucheruk v. Ukraine, Para 131; Kudła v. Poland [GC], Para 90; Labita v. Italy [GC], Para 119; Lorsé and Others v. the Netherlands, Para 58; Lunev v. Ukraine, Para 90; Lutsenko v. Ukraine (№ 2), Para 115; Marguš v. Croatia [GC], Para 124; Mehmet Eren v. Turkey, Para 33; Melnik v. Ukraine, Para 92; Mocanu and Others v. Romania [GC], Para 315; Moiseyev v. Russia, Para 121; Muršić v. Croatia, Para 48; Naumenko v. Ukraine, Para 108; Nazarenko v. Ukraine, Para 124).
Розглянувши ці основоположні принципи практики ЄСПЛ, можна викристалізувати головну ідею – ідею абсолютизації сфери дії заборони катувань.
Крім того, частина друга статті 1 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (Конвенція ООН) містить критично важливе положення, яке стосується згаданої вище абсолютизації сфери застосування: «Ця стаття не завдає шкоди будь-якому міжнародному документу або національному законодавству, які містять або можуть містити положення, що мають більш широку сферу застосування». Фактично, Конвенція ООН закликає до ширшої абсолютизації заборони катувань, що накладає додатковий тягар на держави, які визнають таку просоціальну абсолютизацію та дотримуються такої абсолютизації.
У той же час практика ЄСПЛ містить послання щодо абсолютизації засобів заборони катувань: об’єкт і мета Конвенції про захист прав людини як інструменту захисту осіб вимагає, щоб її положення тлумачилися і застосовувалися таким чином, щоб її гарантії були практичними та ефективними (Marguš v. Croatia [GC], Para 127).
Тут ми підходимо до однієї з головних проблем нашої роботи, яка стосується питання «Що таке катування?», і чому воно створює для держави презумпцію девіантності та атмосферу девіантності.
На перший погляд, перше питання і відповідь на нього здаються занадто простими. Дійсно, є відповідні визначення катування в міжнародних документах та національних кримінальних кодексах.
Щодо другого питання, то, здається, питання про девіантність держави, здається, лежить за межами раціонального.
Однак Конвенція ООН та національні кримінальні кодекси спираються на найжорстокіші та найстрашніші приклади неналежного поводження: «Для цілей цієї Конвенції термін «катування» означає будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисне заподіюються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що грунтується на дискримінації будь-якого виду, коли такий біль або страждання заподіюються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи за їх мовчазної згоди».
Водночас стаття 3 Європейської конвенції про захист прав людини обмежується лаконічним твердженням, що «нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.». Проте така лаконічність у термінології не призводить до лаконічності у застосуванні. Більше того, європейська концепція катувань та інших форм жорстокого поводження за останні десятиліття зазнала глибоких трансформацій, спрямованих як на абсолютизацію обсягу, так і абсолютизацію засобів заборони катувань.
Час від часу у багатьох роботах науковці намагаються сформувати класифікацію різних форм катувань та жорстокого поводження. Однак, як на нашу думку, неможливо порахувати всі можливі прояви неналежного поводження і, відповідно, сформувати «антикатувальний кримінальний кодекс». По-перше, такий підхід обмежує відповідальність держави лише тими діяннями, які мають характер катувань та інших форм неналежного поводження, які трактуються надзвичайно формально та вузько. Невипадково, ЄСПЛ постійно наголошує на мінімальному рівні жорстокості та вказує на те, що «жорстокість поводження має сягати певного мінімального рівня, щоб на неї поширювалася юрисдикція статті 3 Конвенції. Оцінка цього мінімуму неминуче відносна; вона залежить від сукупності фактів у справі – таких як, наприклад, характер і обставини поводження, форма і спосіб його реалізації, тривалість, фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках – стать, вік і стан здоров’я потерпілого» (A., B. and C. v. Ireland, п. 164; A.N. v. Ukraine, Para 65; A.V. v. Ukraine, Para 47; Afanasyev v. Ukraine, Para 60; Aliev v. Ukraine, Para 130; Apostu v. Romania, Para 78; Assenov and Others v. Bulgaria, Para 94; Batı and Others v. Turkey, Para 120; Bekos and Koutropoulos v. Greece, Para 49; Bouyid v. Belgium [GC], Para 86; Burlya and Others v. Ukraine, Para 120; Chember v. Russia, Para 48; Cobzaru v. Romania, Para 60; D.G. v. Ireland, Para 95; «D.M.D. v. Romania, Para 40 та інші).
По-друге, такий підхід поглиблює перманентний девіантний статус держави.
По-третє, природа людської поведінки, а також соціальний і технологічний розвиток не залишають шансів для «закритого» переліку форм катувань та інших видів неналежного поводження.
Однак, формуючи свою практику, ЄСПЛ намагався провести різницю між катуваннями та іншими формами неналежного поводження. Можливо, одним з найяскравіших прикладів може бути дискусія в рамках справи Ірландії, де ЄСПЛ поставив на порядок денний питання: щоб визначити, чи слід кваліфікувати відомі «п’ять методів» як катування, Суд розглянув відмінність між поняттям катування та поняттям нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження, зазначеного у статті 3 Конвенції. Ця різниця в основному випливає з різниці в тяжкості заподіяних страждань (Ireland v. the UK, Para 167).
На думку Суду, катування є особливо тяжкою та умисною формою жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження або покарання (Ireland v. the UK, Para 167). Катування – це нелюдське поводження, що застосовується умисно і спричиняє дуже серйозні та сильні страждання (Ireland v. the UK, Para 167).Нелюдське поводження або покарання передбачає заподіяння сильних фізичних або моральних страждань (Ireland v. the UK, Para 167).
У справі Ірландії, хоча «п’ять методів», що застосовувалися в сукупності, безсумнівно, становили нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження, а їхньою метою було отримання зізнань, імен інших осіб та/або інформації, і хоча вони застосовувалися систематично, вони не спричиняли страждань з тією суворістю та жорстокістю, яка входить до такого розуміння слова «катування» (Ireland v. the UK, Para 167). Отже, застосування «п’яти методів» становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження в порушення статті 3 ЄКПЛ (Ireland v. the UK, Para 167)[1].
Такі ж висновки були зроблені і в інших справах ЄСПЛ, де Суду було зазначено, що різниця між «катуванням» і «нелюдським або таким, що принижує гідність, поводженням» застосовується для позначення особливого рівня жорстокості умисного нелюдського поводження, що призводить до сильних і глибоких страждань (El-Masri v. the FYRM [GC], Para 197; Batı and Others v. Turkey, Para 116; Kozinets v. Ukraine, Para 51; Kobets v. Ukraine, Para 40). Катування було визначено як умисне нелюдське поводження, що спричиняє дуже серйозні та нелюдські страждання (Egmez v. Cyprus, Para 76-79)[2].
У деяких випадках ЄСПЛ спирається на Конвенцію ООН: «На додаток до жорстокості поводження, мета такого поводження також є ознакою катування, як зазначено в Конвенції ООН. Так, стаття 1 цієї Конвенції визначає катування як inter alia умисне заподіяння сильного болю або страждання з метою отримання інформації, покарання або залякування» (El-Masri v. the FYRM [GC], Para 197; Aleksakhin v. Ukraine, Para 50; Akkoç v. Turkey, Para 115).
Крім того, у практиці ЄСПЛ є випадки, коли поводження може бути визначене виключно як катування (Batı and Others v. Turkey, Para 121; Selmouni v. France [GC], Para 105; Dikme v. Turkey, Paras 94-96; Aydın v. Turkey [GC], Paras 83-86; Aksoy v. Turkey, Para 64).
Суд встановив порушення статті 3 Конвенції у таких справах: неодноразове побиття палицею (A. v. the UK, Para 21); серйозна недбалість та жорстоке поводження протягом декількох років (Z. and Others v. the UK [GC], Paras 11-36, 40, 74); побиття дерев’яними дошками, що спричинило множинні переломи ребер (Šečić v. Croatia, Paras 8, 11, 51); анальна тріщина, спричинена нападом кількох осіб за дуже жахливих обставин (Nikolay Dimitrov v. Bulgaria, Paras 9, 70).
Застосування до особи електричного струму є тяжкою формою жорстокого поводження, здатною спричинити сильний біль і нестерпні страждання, а тому має вважатися катуванням, навіть якщо воно не призводить до довгострокових проблем зі здоров’ям (Polonskiy v. Russia, Paras 7, 9, 103, 110, 122, 124; Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine, Paras 157, 159; Buzilov v. Moldova, Para 32; Zhyzitskyy v. Ukraine, Para 43; Badalyan v. Azerbaijan, Para 7).
Допит військовополоненого із застосуванням жорстокого фізичного насильства, побиття та шумового впливу з метою отримання інформації, що призвело до серйозного психічного розладу, також є формою катування (Badalyan v. Azerbaijan, Para 7).
Що стосується сексуального насильства, то всі випадки зґвалтування, як зазначив ЄСПЛ (Yuriy Illarionovich Shchokin v. Ukraine, Para 51). (Юрій Ілларіонович Щокін проти України, п. 51). У справі Aydin сукупність актів фізичного та психічного насильства, застосованих до заявниці, і, зокрема, жорстоке зґвалтування, якому вона піддалася, становили катування в порушення статті 3 Конвенції. ЄСПЛ дійшов би такого висновку за будь-якою з цих підстав, взятою окремо (Aydin v. Turkey, Para 86). Відповідно, катуванням є також систематичне сексуальне насильство протягом тривалого періоду часу (D.P. and J.C. v. the UK, Paras 66-74), або жорстоке сексуальне та фізичне насильство упродовж тривалого періоду (E. and Others v. the UK, Paras 43, 89), або повторне зґвалтування (M.C. v. Bulgaria, Paras 16-21, 30, 153)[3].
Отже, у випадках зґвалтування, сексуального насильства, ураження електричним струмом та фалаки очевидно, що такі та/або подібні насильницькі практики є формою саме катування, а не просто неналежного поводження. Однак практика ЄСПЛ має тенденцію до розширення оцінки різних актів фізичного та психологічного насильства.
Наприклад, дискримінація за ознакою раси може становити поводження, що принижує гідність, у розумінні статті 3 Конвенції (Burlya and Others v. Ukraine, Para 121; East African Asians v. the UK, Para 207).
Незабезпечення належного захисту дітей та інших соціально вразливих груп від жорстокого поводження, про яке органи влади знали або повинні були знати, є формою жорстокого поводження (O’Keeffe v. Ireland [GC], Para 144; Z. and Others v. the UK, Para 73; Е. and Others v. the UK).
Відсутність ефективного розслідування заяв про погрози вбивством жертві сексуального насильства також є формою жорстокого (J.I. v. Croatia).
Перебування людини з обмеженими можливостями в приміщенні без належного обладнання є формою жорстокого поводження (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania [GC], Para 131; Price v. the UK, Para 30).
Насильницьке зникнення особи або зневажливе ставлення слідчих органів до членів сім’ї зниклої особи може поставити питання про порушення статті 3 ЄКПЛ щодо близьких родичів зниклої особи (Zhebrailova and Others v. Russia, Para 63; Babusheva and Others v. Russia, Para 108; Karimov and Others v. Russia, Para 124; Bazorkina v. Russia, Para 139; Orhan v. Turkey, Para 358; Gongadze v. Ukraine, Para 186; Takhayeva and Others v. Russia, Para 103).
Наруга над тілами може становити порушення статті 3 ЄКПЛ (Akpinar and Altun v. Turkey, Para 83; Kanlıbaş v. Turkey; Cangöz and Others v. Turkey, Paras 158-168). Те ж саме можна сказати про неможливість поховати родичів (Khadzhialiyev and Others v. Russia, Para 121) і про вилучення органів у померлих без згоди родичів (Elberte v. Latvia, Paras 141-143).
Руйнування будинку або майна жертви представниками держави під час поліцейської операції є нелюдським поводженням (Dulaş v. Turkey, Paras 54-56; Selçuk and Asker v. Turkey, Paras 77-78).
Навіть призначення надмірно суворого покарання і явно непропорційного покарання може бути кваліфіковане як жорстоке поводження в момент його призначення (Steven Willcox and Scott Hurford v. the UK (dec.), Para 74).
Справа Bouyid v. Belgium [GC] також може відображати цю проблему[4].
У світлі цього надважливого рішення Великої палати для цілей запобігання неналежного поводження поліцейському недостатньо бути законослухняним і професійним. Він повинен бути терплячим. Він повинен не тільки уникати заподіяння болю. Більше того, він повинен сам терпіти біль від жорстокої або аморальної поведінки затриманого підозрюваного. В іншому випадку він ризикує «подарувати» жорстоке поводження затриманій особі, яка перебуває під його контролем[5].
З точки зору пересічного українського (і не тільки) офіцера поліції справа «Bouyid» є важливою в аспекті прямого практичного нагадування: будь-яка форма застосування фізичної сили до затриманого, що не зумовлена обставинами затримання та загрозами поведінки затриманого, є абсолютно несумісною з вимогами статті 3 Конвенції, а тому становить її порушення, навіть якщо йдеться про «якійсь там» – як для окремих офіцерів поліції – «виховний» або «дисциплінарний» ляпас.
Читання разом статті 3 Конвенції та позиції Палати, що «в обох випадках це був один окремо взятий ляпас, завданий спонтанно офіцером поліції, якого вивела з себе зухвала й провокативна поведінка заявників, без наміру змусити їх зізнатися» викликає щонайменше суперечливу реакцію[6]. Тому є надзвичайно важливим, що Велика палата ще раз повторила, що є цілком достатнім, щоб потерпілий відчув приниження у своїх власних очах, для того, щоби поводження було визнано таким, що принижує гідність, у розумінні статті 3 Конвенції. Немає сумнівів в тому, що навіть один заздалегідь не спланований ляпас, який за собою не потягнув якихось серйозних чи довготривалих наслідків для особи, якій він був завданий, може бути сприйнятий цією особою як такий, що її принижує[7].
Про те, що заборона катувань та інших форм жорстокого поводження є абсолютною, навіть не йдеться. Водночас, тенденція ще більшої абсолютизації і так абсолютної заборони катувань та інших форм неналежного поводження може зіграти парадоксальну роль у захисті прав людини в місцях несвободи.
Тут слід згадати про тих акторів, які змушують державу розвиватися в – відповідно до академічної термінології цієї роботи – «девіантному» напрямі.
Проте тут ми б хотіли б нагадати, що ця робота має універсальний характер. Однак основний акцент зроблено на європейських державах та відповідній європейській системі запобігання катуванням, створеній в рамках Ради Європи.
ЄКЗК демонструє важливу позитивну тенденцію до розширення сфери застосування своїх стандартів щодо місць несвободи. З моменту свого заснування він зазнав глибокої трансформації. Зараз це унікальний механізм захисту прав людини і запобігання катуванням та іншим формам жорстокого поводження в Європі, що вчиняються представниками держав і – в незначній мірі – приватними особами.
З іншого боку, і ЄКЗК, і Європейський Суд демонструють тенденцію до застосування статті 3 ЄКПЛ до випадків катувань й неналежного поводження, вчинених неурядовими суб’єктами та приватними особами (тут одним з найяскравіших прикладів може бути проблема в’язничного насильства та неформальної тюремної ієрархії у в’язницях). Вся їхня діяльність постійно збільшує навантаження на держави у сфері запобігання катуванням.
Відповідно до статті 1 Європейської конвенції про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, ЄКЗК діє як суто превентивний орган, спрямований на висвітлення передумов, фактів і наслідків неадекватної державної політики щодо управління місцями позбавлення волі. Як зазначає ЄКЗК, на відміну від ЄСПЛ, ЄКЗК не є судовим органом, уповноваженим вирішувати правові спори щодо передбачуваних порушень договірних зобов’язань (тобто, розглядати скарги постфактум). ЄКЗК – це насамперед механізм, покликаний запобігати жорстокому поводженню, хоча в особливих випадках він також може втручатися після того, як певна подія вже відбулася. Так, якщо діяльність ЄСПЛ спрямована на «вирішення конфліктів» на правовому рівні, то діяльність КЗК спрямована на «уникнення конфліктів» на практичному рівні (Report of the CPT on the visit to Cyprus carried out by the CPT from 2 to 9 November 1992, Preface, P.6).
Однак, проаналізувавши доповіді ЄКЗК, можна зробити висновок, що, висвітлюючи у доповідях окремі випадки та вимагаючи від національних органів влади надання детальної інформації щодо окремих розслідувань, ЄКЗК посідає особливе місце як інструмент стимулювання досудових «антикатувальних» розслідувань на національному рівні.
Тому твердження про унікальну роль ЄКЗК не є декларацією. Це велика робота і спроби всіх зацікавлених сторін створити постійного «сторожового пса» – іноді бюрократичного, іноді негнучкого, але, без сумніву, ефективного, перспективного і орієнтованого на майбутнє. За кілька десятиліть ЄКЗК створив ефективну систему запобігання жорстокому поводженню.
Однак, сприймаючи цей прогрес як належне, ЄКЗК також встановив інший бік свого без перебільшення видатного успіху. Тут ми повинні підкреслити, що ця сторона не є негативною. Це просто ще одна сторона, яка прихована від порядку денного для багатьох акторів.
Спроби членів Ради Європи та Європейського Союзу викорінити катування в місцях позбавлення волі заслуговують на широку підтримку. З іншого боку, наприклад, проблема насильства у в’язницях та інших місцях несвободи виглядає далекою від вирішення, хоча треба визнати, що ситуація в Європі (Росія не розглядається зі зрозумілих причин) несумісна з в’язницями, наприклад, в Латинській Америці, Південній Америці та багатьох державах Азії. Тому держави Європи намагаються надбудувати додаткові «поверхи» в «будівлі» своєї антикатувальної політики, які мають нестабільний політичний фундамент.
Як можна спрогнозувати еволюцію антикатувальної політики сучасних девіантних держав у довгостроковій перспективі?
Однозначної відповіді не буде, принаймні зараз. Проблема надто складна і заплутана. Складність проблеми пов’язана з відродженням політики катувань, яка набуває відкритих форм. Згадаймо випадки «посилених методів допиту» в США після 11 вересня, або ж крайній випадок – навмисне і санкціоноване «згори» катування підозрюваних у справі «Крокус Сіті Молл» в Росії.
Більше того, російська військова агресія проти України поставила на порядок денний питання про катування як офіційно схвалену державну політику. Спеціальний доповідач ООН заявив, що всі акти катувань з боку російських військовослужбовців не є поодинокими або випадковими інцидентами. Методи, цілі та об’єкти катувань були послідовними, а віддзеркалення однакових практик у різних регіонах ще більше відображає державну політику ведення війни. Катування не є ані випадковою, ані аномальною поведінкою. Катування та інші види неналежного поводження і покарання застосовувалися організовано і систематично, в рамках політики вищого порядку, що вимагає координації, планування і організації, а також прямого дозволу, свідомої політики або офіційної терпимості з боку вищих органів державної влади (Visit to Ukraine – Report of the Special Rapporteur on torture and other cruel, inhuman or degrading treatment or punishment, A/HRC/55/52/Add.1).
Тут варто застосувати концепцію М. Фуко щодо реальних передумов скасування катувань як інструменту кримінального розслідування та виду покарання. Офіційно схвалена державна політика і практика катувань зникла в Європі не через гуманістичні погляди реформаторів, а здебільшого через економічні причини. Так само і відновлення практики катування у ХХІ столітті як законодавчо схваленої практики і, що більш важливо, як державної політики не можна пояснити лише гуманізмом або його відсутністю. У світлі вищесказаного можна зробити висновок, що сучасні держави слід описувати в системі координат суміші наступних відкритих і прихованих політик: 1) політика стигматизації кожного насильницького акту як «катування» або «неналежне поводження»; 2) політика максимального поширення антикатувальних обмежень; 3) політика перманентного прихованого (іноді – відкритого) застосування катувань; 4) політика підтримки поширення катувань (наприклад, існування тюремного насильства і особливо тюремних банд у сучасних в’язницях).
Повертаючись до питання «антикатувального кримінального кодексу», ми повинні вказати на проблему, яка полягає в розмиванні кордонів між «катуванням» та «іншими формами неналежного поводження». Крім того, спостерігається процес постійного розширення переліку дій, які вважаються «неналежним поводженням». Отже, процес розширення переліку «катувальних злочинів держави» формує структурну проблему в наступній системі координат: 1) зобов’язання за Конвенцією про захист прав людини та практикою ЄСПЛ; 2) розширення сфери дії стандартів ЄКЗК; 3) обмеженість ресурсів держав на утримання місць несвободи.
Тривалий шлях становлення комплексу стандартів ЄКЗК та ЄСПЛ призвів до того, що на держави були покладені додаткові зобов’язання, виконання яких підвищило рівень захисту осіб, передбачений і – відповідно – затребуваний ЄКЗК та ЄСПЛ. З іншого боку, реальна ситуація в багатьох європейських в’язницях далека від вимог, сформованих у міжнародних правових документах і стандартах. Як наслідок, європейські держави вже перетворилися або ризикують перетворитися на девіантних суб’єктів, які мають постійне клеймо порушників правових інструментів і стандартів у сфері запобігання жорстокому поводженню.
Одним з аспектів практичного відображення проблеми, що аналізується в цій роботі, є концептуальна суперечність між статтею 3 та статтею 6 Європейської конвенції про захист прав людини. Існує небезпека, що презумпція невинуватості за певних обставин може перетворитися на прихований інструмент звільнення держави від відповідальності за катування, вчинені як її агентами, так і приватними особами в місцях несвободи.
Тут ми хотіли б звернути увагу на справу з практики ЄСПЛ, яка, на нашу думку, може бути прикладом проблеми, що розглядається в цьому документі. Справою, яка описує проблему, що відображає одну зі сторін відхилення держави в контексті її антикатувальної політики, є справа Kardišauskas v. Lithuania[8].
25 травня 2003 року заявник був знайдений побитим і непритомним у в’язниці після нападу інших ув’язнених. Того ж дня було розпочато досудове розслідування цього інциденту. Органи влади допитали 28 свідків, у тому числі ув’язнених, були призначені оперативно-розшукові заходи, проведені медичні експертизи, а заявнику та свідкам були показані фотографії можливих підозрюваних. У липні 2003 року влада надала заявнику статус жертви. Фотографії потенційних підозрюваних були показані заявнику та свідкам (п. 70)[9]. Проте жодної відповідної інформації не було отримано. Досудове розслідування тривало вже майже 12 років, але винних досі не встановлено.
ЄСПЛ повторив, що офіційна процедура розслідування повинна відповідати певним мінімальним стандартам щодо її ефективності (п. 64)[10]. Водночас, Суд також постановив, що зобов’язання проводити розслідування – це зобов’язання не щодо результату, а щодо засобів: не кожне розслідування обов’язково повинно бути успішним або приходити до висновку, який збігається з викладом подій заявником. Однак, в принципі, воно повинно бути здатним привести до встановлення фактів у справі і, якщо твердження є правдивими, до виявлення і покарання винних (п. 65)[11].
ЄСПЛ також підтвердив свою незмінну позицію, що зобов’язання держави проводити ефективне розслідування є одним із засобів, а не результатом (п. 79)[12]. Беручи до уваги факти цієї справи та за відсутності відчутних упущень з боку слідчих, ЄСПЛ не встановив, що литовська влада не бажала притягнути до відповідальності особу або осіб, які завдали заявнику тілесних ушкоджень, коли наявні докази цього вимагали. ЄСПЛ постановив, що не було порушення процесуального аспекту статті 3 ЄКПЛ (п. 76)[13].
Додатково можна підкреслити, що кількість кримінальних справ (проваджень) за фактами катувань і жорстокого поводження в різних юрисдикціях також може використовуватися як індикатор девіантності держави в контексті її антикатувальної політики. Як завжди, кількість відкритих кримінальних проваджень є мінімальною, а кількість обвинувальних актів – значно меншою.
Іншим аспектом проблеми девіантності держави є проблема масового ув’язнення.
У світлі суспільства безпеки і контролю держава зробила кроки від класичного кримінального правосуддя до превентивного, де останнє базується на концепції pericolosita[14]. Кримінальне право свободи було замінено кримінальним правом безпеки. Перетворення вільних громадян на потенційних злочинців або принаймні «небезпечних осіб» також є результатом політики, яка призвела до масового ув’язнення, навіть коли кількість ув’язнених зменшилася несуттєво.
Тут можна говорити про коло ув’язнення і, по суті, про сплановану віктимізацію громадян у контексті «антикатувальної» політики. Більше вимог до «безпеки» означає більше ув’язнених та інших осіб, які перебувають під каральним і напівкаральним контролем держави. Більше ув’язнених означає менше в’язничних місць та менше ресурсів на одного ув’язненого. Більше ув’язнених означає більше корупції у в’язницях, більше в’язничної субкультури, неформальної в’язничної ієрархії та насильства. Більше ув’язнених означає більше жорстокого поводження в закритих установах. Фактично, більше ув’язнених означає сплановану віктимізацію держави в контексті її політики протидії катуванням. Іншими словами, девіантність окремих осіб призводить до девіантності держави в контексті її «антикатувальної» політики.
Нарешті, можна говорити про автодевіантність держави в контексті задекларованої політики протидії катуванням.
Автодевіантність держави також тісно пов’язана з масовим ув’язненням. Подальше ув’язнення суспільства призводить до складного дуалістичного процесу, в якому держава має статус як жертви, так і порушника. Виникає замкнене коло, яке необхідно розірвати, а розв’язання проблеми слід починати з основ – з кримінальної та пенітенціарної політик, які реалізує держава. Як ми вже згадували раніше, ми стверджуємо, що поширення катувань та інших форм жорстокого поводження тісно пов’язане зі спробами держави підвищити рівень «безпеки» в суспільстві.
Слід зазначити, що ЄКЗК та інші міжнародні організації наголошують на необхідності подальшого скорочення чисельності ув’язнених, навіть зважаючи на відносно низький рівень ув’язнення на національному рівні. Політика постійного і регулярного нагадування національним урядам про необхідність збільшення кількості в’язничного персоналу, кількості в’язничних місць та зменшення кількості ув’язнених не лише відповідає стандартам ЄКЗК, але й має далекосяжні наслідки, корисні як для громадян, так і для держави.
Роблячи деякі заключні зауваження, ми хотіли б звернути увагу на наступні твердження та думки:
1. Ми маємо підстави говорити про проблему абсолютизації обсягу заборони катувань, тоді як сучасні держави не змогли впоратися з ще меншими «обсягами» катувань та інших форм жорстокого поводження в закритих установах і навіть у вільному суспільстві.
2. Паралельно з цим, спроби держави сформувати «більш безпечне та захищене суспільство» стимулюють збільшення кількості ув’язнених, що, в свою чергу, призводить до недотримання державами стандартів запобігання жорстокому поводженню навіть на мінімальному рівні.
3. З одного боку, держава отримує ширші зобов’язання щодо запобігання та розслідування актів катувань та інших форм жорстокого поводження. З іншого боку, держава має обмежені ресурси. Принаймні, держави, як правило, декларують, що вони мають обмежені ресурси. Маючи такий економічний імператив, держава має два варіанти – зменшити кількість ув’язнених і відповідні витрати, або знайти додаткові ресурси для місць позбавлення волі. Дуже часто держава відмовляється від обох можливостей, прагнучи ув’язнити більше громадян, навіть піддаючись жорсткій критиці з боку міжнародних суб’єктів. Як наслідок, держава вмикає механізм автодевіантності, набуваючи статусу злісного порушника як національної, так і міжнародної політики з запобігання катуванням.
[1] Ягунов, Д. (2023).Заборона катувань: практика Європейського суду з прав людини, стандарти та практика Європейського комітету з питань запобігання катуванням / зі вступним словом М. Гнатовського, А. Костіна, Р. Хаверкамп, Д. Ягунова. Тюбінген; Одеса : Фенікс. 604 с.
[2] Ягунов, Д. (2023).Заборона катувань: практика Європейського суду з прав людини, стандарти та практика Європейського комітету з питань запобігання катуванням / зі вступним словом М. Гнатовського, А. Костіна, Р. Хаверкамп, Д. Ягунова. Тюбінген; Одеса : Фенікс. 604 с.
[3] Ягунов, Д. (2023).Заборона катувань: практика Європейського суду з прав людини, стандарти та практика Європейського комітету з питань запобігання катуванням / зі вступним словом М. Гнатовського, А. Костіна, Р. Хаверкамп, Д. Ягунова. Тюбінген; Одеса : Фенікс. 604 с.
[4] Ягунов, Д. (2023). Неналежне поводження у світлі справи «Bouyid v. Belgium»: від мінімального рівня жорстокості до критерію необхідності (щодо «виховних» ляпасів). Політичне життя. 2. С.101-118.
[5] Ягунов, Д. (2023). Неналежне поводження у світлі справи «Bouyid v. Belgium»: від мінімального рівня жорстокості до критерію необхідності (щодо «виховних» ляпасів). Політичне життя. 2. С.101-118.
[6] Ягунов, Д. (2023). Неналежне поводження у світлі справи «Bouyid v. Belgium»: від мінімального рівня жорстокості до критерію необхідності (щодо «виховних» ляпасів). Політичне життя. 2. С.101-118.
[7] Ягунов, Д. (2023). Неналежне поводження у світлі справи «Bouyid v. Belgium»: від мінімального рівня жорстокості до критерію необхідності (щодо «виховних» ляпасів). Політичне життя. 2. С.101-118.
[8] Kardišauskas v. Lithuania, application № 62304/12, judgment 07 July 2015.
[9] Kardišauskas v. Lithuania, application № 62304/12, judgment 07 July 2015.
[10] Kardišauskas v. Lithuania, application № 62304/12, judgment 07 July 2015.
[11] Kardišauskas v. Lithuania, application № 62304/12, judgment 07 July 2015.
[12] Kardišauskas v. Lithuania, application № 62304/12, judgment 07 July 2015.
[13] Kardišauskas v. Lithuania, application № 62304/12, judgment 07 July 2015.
[14] Ягунов Д., Черноусов, А. (2021). Реалізація концепції «небезпечного стану особи» у пенітенціарній системі Італії (італійське антимафіозне законодавство у світлі рішень Європейського суду з прав людини). European Political and Law Discourse. 8. 4. С.81-89.
Поділіться цим вмістом:
