Дмитро Ягунов: Дуалізм сучасної політики соціального контролю
Дослідивши сутність контрольних механізмів сучасного суспільства та природу тотальних інституцій, які у світлі формального підходу узагальнено називаються «виправні в’язниці», можна дійти висновку, що формально-класичного підходу для цілей дослідження сутності девіантної поведінки та відповідної реакції на девіантну поведінку явно замало. Формально-класичний підхід не може надати відповіді на найбільш актуальні питання сучасних політичних трансформацій.
Мішель Фуко – один з найбільш видатних та амбітних авторів – у своїх фундаментальних працях проаналізував «дисциплінарні суспільства», які існували до ХХ століття включно, на заміну яким, за його концепцією та за поглядами Жіля Дельоза, прийшли «суспільства контролю»: «These are the societies of control, which are in the process of replacing the disciplinary societies»[1]. Проте в умовах сьогодення навіть поглядів Фуко та Дельоза з категорією «дисциплінарних суспільств», які є базовими для цілей цього дослідження, замало для пояснення сутності контрольованого суспільства Постмодерну, в якому відбулося перетворення «indvividuals» на «dividuals»[2].
Питання функціонування тотальних інституцій задля здійснення соціального контролю за девіантами, а також політичного та морального обґрунтування цілей застосування заходів соціального контролю завжди були предметом уваги політологів, політиків, адміністраторів пенітенціарної системи, філософів, юристів, кримінологів та соціологів. Дослідження тих або інших цілей впливу на девіантів та злочинців отримало свій розвиток у наукових працях дослідників, які належали до різних шкіл, серед який основоположне місце посідають класична школа та позитивістська школа.
В процесі розвитку політичної науки, соціології, кримінології, психології та науки кримінального права було вироблено й інші школи, які пояснювали природу девіантної (злочинної) поведінки та пропонували релевантне оформлення політичних реакцій на девіантну та злочинну поведінку. Проте здебільшого уся увага фокусувалася саме на традиційній дискусії щодо свободи волі, що зазвичай аналізується в контексті традиційного протистояння саме між класичними та позитивістськими теоріями і концепціями.
Актуальність дослідження цілей, завдань та принципів впливу на злочинців та інших девіантів з боку національних систем кримінальної юстиції, і, що є більш важливим, відповідних тотальних інституцій, полягає в тому, що система соціального контролю суспільства Постмодерну перестала бути сором’язливою. Вона перестала приховувати реальні цілі впливу на суспільство та окремі соціальні групи, представники яких отримують стигму девіантів за принципами конвеєрного виробництва.
Відсутність доказової перспективи ідеалістичних декларативно-традиційних цілей, вироблених у рамках класичної школи, привело до того, що у ХХ столітті (а ще більше – у ХХІ столітті) класична школа знову стала почувати себе більш ніж «незручно» в умовах нових політичних сил та економічних реалій. Цей нюанс дуже тонко свого часу спрогнозували британські дослідники Іан Тейлор, Пол Уолтон та Джок Янг, вказавши, що «система класичної юстиції може працювати лише у суспільстві з абсолютно справедливим розподілом власності та прибутків»[3].
Проте за відсутності таких умов класична начебто симетрія злочину та покарання показала себе неактивною й такою, що містить глибокі суперечності. Навіть спроба неокласицизму виправити ці суперечності за допомогою додавання до кримінального правосуддя неюридичних експертів – психіатрів та – згодом – соціальних працівників – не була успішною у справі відновлення колись блискучого верховенства яскравих та привабливих принципів класики. Більше того, спроба неокласицизму додати до злочинця його «минуле» та «майбутнє» призвела до того, що класика стала набувати позитивістських рис, особливо беручи до уваги тезу Фуко про «експертів з дисципліни», що, треба наголосити, становило особливий об’єкт критики з боку Ніцше: «Ви, люди свободи волі, [повинні мати сміливість] зробити висновок з вашого вчення про свободу волі та сміливо задекларувати, що «жоден вчинок не має минулого»[4].
Настав час говорити про надмірну концентрацію політичного лицемірства, який є характерним для публічної політики сучасних національних держав у сфері політики соціального контролю та, зокрема, кримінальної та пенітенціарної політики, які декларуються як «класичні».
Проте необхідно додати, що для аналізу цілей впливу на девіантів звернення лише до ідей представників тієї чи іншої школи є більш недостатнім. Традиційні уявлення щодо правосуддя та функцій тотальних інституцій, можливо, задовольнять прибічників класики, які можуть дуже легко возвести ззовні міцну конструкцію з категорій «покарання» та «цілей покарання», «забетонувавши» все це за допомогою «засобів виправлення».
Тейлор, Уолтон та Янг влучно наголосили на одній простій, але важливій деталі, яку можна сформулювати коротко й лаконічно: «Класика втомилася»[5]. «Лобове зіткнення» класики та позитивізму не дало перемоги жодній зі сторін. Проте «троянським конем» позитивізму стала, врешті-решт, не критика уявлень щодо соціального контролю, цілей заходів соціального контролю та «засобів виправлення» злочинців, а, передусім, аналіз сутності класичного підходу, який продемонстрував численні «внутрішні» вади.
Причому йдеться про вади, які стосувалися не суб’єктивного сприйняття класичних поглядів, а певних об’єктивних показників. Так, серед багатьох інших заслуг, якими має по праву пишатися позитивістська школа, є розбудова ланки між правосуддям та впливом на девіантів в умовах закритих тотальних інституцій, зокрема між судом та в’язницею.
Питання є очевидним та важливим: злочин та покарання в очах судді є абсолютно іншим, аніж злочин і покарання для в’язничного офіцера або офіцера пробації; зв’язка «злочин – покарання» поступово трансформується на зв’язку «злочинець – покарання».
Проте для тотальних інституцій злочинець – це не та особа, яка взагалі була «прив’язана» до злочину.
«Людина», про яку говорили та мріяли класики (і, як наслідок, прибічники класичних поглядів на сутність соціального контролю), людина раціональна, людина, який вільно робить свій вибір, використовуючи свій раціоналізм, зникає. Як слушно виокремив Фуко, на її місці виникають два актори, один з яких – девіант/злочинець, який нетривалий час грає свою роль у суді в якості додатку до акту злочину, а другий – делінквент, який є об’єктом справжньої, позасудової індивідуалізації, і на якого обрушується вся сила сили каральної влади, за свою природою непідконтрольною суду.
Фуко слушно зазначив, що правосуддя, пробігаючи поглядом повз злочинця, запитує: «Що за його плечима? Яка дії привела його сюди?» І, знайшовши цю дію, правосуддя міцно її захоплює з усіма відомими правосудними наслідками, значною мірою забувши про самого злочинця. І вже потім, передавши злочинця тотальній інституції, правосуддя наївно очікує, що тотальна інституція буде цікавитися тим, що є «за плечима» злочинця, що є тією забороненою дією, яка, власне, і залучила злочинця до орбіти правосуддя.
Тотальна інституція байдужа до девіантної (злочинної) дії. Натомість вона пильно дивиться на самого девіанта, який, як виявляється, вже таким не є.
Причина очевидна: девіант вже перетворився на абсолютно інший об’єкт соціального контролю.
Головне для тотальної інституції – не судовий вирок, причому далеко не вирок. Вирок – це лише супровідний лист до вельми незвичного додатку, який за час пересилання встиг докорінно змінитися: «Я – директор в’язниці. Ви – ув’язнені. Тому вас надіслали до мене», – говорить директор в’язниці у відомій книзі Стівена Кінга «Рита Гейворт і втеча з Шоушенку».
І лише після появи злочинця у в’язниці (проте вже у вигляді делінквента), з ним починається робота, де він вивчається у повному обсязі, а вирок розглядається лише як формально-необхідний сірий папірець, призначення кого полягає, щоб не «проґавити» час звільнення умовно-достроково або після повного відбуття покарання.
У світлі класичних поглядів суддя – це золотий ідол з Олімпу, який дотикається до високих філософських ідей. Лише йому надано право вирішувати високі питання справедливості та гуманізму. Суддя – це «напівбог». Він стоїть високо над цим приземленим для нього процесом виконання покарань. Складається оманливе враження, що «судове» домінує над «пенітенціарним». Проте цей ідол не помічає, що «знизу» завжди постає критичне питання, а чи знають там, на Олімпі, що саме відбувається «внизу». Тому для позитивістів суддя має не лише перебувати на «капітанському містку», а доволі часто спускатися до «машинного відділення». І чим частіше, тим краще.
Потрібно звернути увагу на цікаву політичну трансформацію. У часи Середньовіччя виконання покарань було сферою правосуддя. Згодом між правосуддям та виконанням покарань з’явилася прірва, коли «виправлення» було проголошено метою покарання, покарання стали у своїй більшості «виправними», а «виконання покарань» стало адміністративною діяльністю.
Правосуддя максимально віддалилося від занадто приземленої для нього функції виконання покарань, якої взагалі не можна торкатися ідолові. Водночас і ув’язнення забуло, що колись воно було частиною правосуддя. Згодом і правосуддя, само не помічаючи того, опинилося у пастці того, що сьогодні є «функціонуванням тотальних інституцій». Правосуддя перейшло від кари до помпезного «виправлення»: «Не думайте, що вироки, які виносяться нами, суддями, народжені бажанням карати; ні, вони покликані виправляти, врозумляти, зцілювати»[6].
Цей адміністративний придаток до правосуддя з мовчазного дозволу останнього вторгся до царини самого правосуддя, оточивши суд фігурами «допоміжних акторів». Як зазначив Фуко, «техніка виправлення витісняє у покаранні власне каяття за вчинене зло та звільняє суддів від мерзенного карального ремесла. Нове правосуддя та окремі його вершителі наче соромляться карати, що, втім, не виключає старанність». Причому почуття сорому постійно зростає: «Навколо цієї рани постійно кишать та швидко множаться психологи та дрібні чиновники від моральної ортопедії»[7].
Фуко, критично зображуючи історію появи у системі соціального контролю так званої «виправної в’язниці», блискуче, як на нашу думку, описав, як на зміну кату прийшла ціла армія «спеціалістів» – наглядачів, докторів, в’язничних священиків, психологів, вихователів. До царини судочинства закрався цілий комплекс оціночних, діагностичних, прогностичних та нормативних суджень щодо злочинця. Встановлення та утвердження винності, користуючись термінологією Фуко, перетворилося на «дивний науково-юридичний комплекс»[8]. Психологи, психіатри, адміністратори почали «дробити» «владу карати», де психіатр – це вже не спеціаліст з питань осудності, а «консультант з питань покарання» (додатково згадаємо досудові доповіді щодо пробаціонерів). Організується цілий корпус індивідуалізованого знання, область значення кого – не стільки вчинений злочин, скільки потенційна небезпека, яка схована в індивіді[9].
У політиці соціального контролю відбулися глибинні трансформації, де ця армія «спеціалістів» та «експертів» делікатно відняла у правосуддя його природні функції, переконавши правосуддя, що біль та страждання девіанта вже не є кінцевою метою кримінального покарання, одночасно «виспіваючи» пишномовну компенсаторну оду правосуддю, яку воно так потребує.
Причому це відбулося вже в XIX столітті, коли у злочинці було відкрито «Людину». Що можна говорити про ХХ та XXI ст.ст.? Правосуддя епохи Постмодерну навіть не намагається карати. Воно за допомогою «допоміжних акторів», «експертів», «оцінювачів» та «спеціалістів» щось «чаклує» на кухні формальної арифметичної калькуляції з «цілями покарання» та дотичними категоріями, проте справжнє «кухарське мистецтво» створюють саме тотальні інституції, де йдеться вже не про «кару», а саме про «убезпечення суспільства від небезпечних осіб» та «ізоляцію найбільш небезпечних девіантів». Йдеться не про «превенцію» та «виправлення», а про «економічну ефективність» засобів соціального контролю та «економію коштів платників податків».
Найяскравішою, на наш погляд, ілюстрацією цієї трансформації соціального контролю є згадана вище пробація, але пробація зразку кінця ХХ – початку XXI ст.ст. (хоча ця концепція в сучасній інтерпретації є далеко не єдиним прикладом). У цьому контексті необхідно погодитися з Д. Сколлом, що напівінституційний соціальний контроль у ХХІ столітті повністю поширюється на клієнтів пробації та звільнених умовно-достроково ув’язнених[10]. Причому саме на прикладі концепції пробації можна побачити, що ця «армія спеціалістів», про яку говорив Фуко, стає дедалі більш витонченою, спеціалізованою та професіональною, водночас дедалі більше заковуючись у броню бюрократизму і, як не дивно, де-професіоналізованою.
Якщо в XIX столітті вченим доводилося спиратися на власний авторитет, на власні «польові» експерименти та відповідні накопичені знання, то сучасним «експертам» з питань убезпечення суспільства дозволено спиратися лише на авторитет попередніх поколінь, абстрактні концепції та сумнівні знання, перед яскравістю, привабливістю, обсягом та концентрацією яких правосуддя втриматися не може. І, до речі, саме пробація надає приклад того, наскільки важко сьогодні доводиться класичній школі відстоювати свої погляди на сутність соціального контролю за девіантами та його цілі. Від офіцера пробації вимагається бути менеджером, який вступає до кримінального процесу задовго до того, як «злочинець» стане «делінквентом» і його буде представлено суду (хоча контури делінквентності прописані вже заздалегідь завдяки досудовій доповіді).
Говорячи про правосуддя в анатомії сучасного соціального контролю, доцільно знову згадати проблему обґрунтування мети виправлення девіантів у світі класичних поглядів[11]. Так, вельми «капризне» класичне правосуддя вимагає від в’язниці «бути корисною» й насправді виправною. Класичне правосуддя нічого не хоче чути про природну незалежність в’язниці від правосуддя. Для класичного правосуддя є абсолютно незрозумілим очевидна ідея, що формально задекларовані цілі направлення людей до в’язниці та природні цілі самої в’язниці абсолютно не співпадають. Класичне правосуддя ніяк не може усвідомити, що «в’язниця – аж ніяк не донька законів, кодексів або судового апарата, що вона не підкоряється суду і не є слухняним чи негідним інструментом виконання судових вироків або досягнення бажаних для суду результатів»[12]. Навпаки, як раз класичне правосуддя і займає залежне від тотальних інституцій становище.
Слабким місцем класичного підходу, як вже нами зазначалося, була теоретизація та абстрактизація девіанта, яка мала «штовхати» та «підганяти» девіанта у напрямку до його «морального виправлення» саме через «свободу волі». Не менш слабким місцем класичного підходу була також теоретизація та абстрактизація тотальних інституцій. Тотальність закритих закладів? Ні! Наявність інституційної субкультури та неформальної ієрархії? У жодному разі! Природні передумови для зловживань та насильства? Єресь! Високий моральний дух персоналу та його віра у задекларовані законом цілі покарання? Безумовно! Негативний вплив ротації кадрів, природний для будь-якої бюрократичної установи? Можливий, проте несуттєвий для досягнення цілей морального виправлення!
Це – класичний підхід, або, краще, те, що ховається за завісами класичного погляду на соціальний контроль та класичне правосуддя. Мета виправлення девіантів розглядається в аспекті тривалого процесу, де «винесення вироку» і «виконання вироку» становлять єдине ціле в контексті впливу на девіанта й морального обґрунтування застосування кримінальної репресії для цілей соціального контролю.
Іншими словами, класичний підхід вимагає, щоб в’язничний офіцер дивився на злочинця так само, як і суддя, хоча між правосуддям та в’язницею зяяє прірва. І суд з полегшенням «перекидає» до в’язниці «злочинця» з подальшими «побажаннями» йому «морального виправлення», які закріплені у вироку, причому це «моральне виправлення» повинно відбутися там, де правосуддя ніколи не було, про що воно нічого не знає і з чим воно нічим не пов’язано. Проте головне полягає у тому, що під час цієї міграції від правосуддя до тотальної інституції «злочинець» як раз непримітно перетворюється на того, що Фуко визначив як «делінквент».
Гадаємо, що є недоцільним детально повторювати те, що більш ніж блискуче, яскраво та фундаментально описав Фуко, обмежившись нагадуванням, що «делінквента» потрібно відрізняти від «правопорушника», оскільки його характеризує на дія, а саме життя. Делінквент – не лише автор своїх дій (який підлягає відповідальності на підставі певних критеріїв свободи волі), проте він пов’язаний зі своїм правопорушенням цілим клубком складних зв’язків (інстинктами, імпульсами, схильностями, характером)»[13]. Зазначена трансформація, подана Фуко, має велику цінність для аналізу обґрунтування сутності соціального контролю та цілей покарання у світлі класичних взірців.
Класична школа не змогла «перетравити» навіть «злочинця», не кажучи вже про «делінквента». І формально проголошені цілі реакції на девіантну поведінку (включаючи злочинні дії) починають «кульгати» вже на стадії існування «злочинця», не кажучи вже про «делінквента».
Фуко слушно підкреслює, що корелятом кримінального правосуддя може бути злочинець, проте корелятом ув’язнення є хтось інший. Це – делінквент, ядро «небезпеки», рід аномалії. Тому, можливо, ідея «небезпечного стану», про яку йшлося вище, не можна ставити у провину класичному правосуддю. Скоріше, це результат психологічного компоненту, який «тисне» на правосуддя з метою збагачення останнього та надання йому «допомоги» щодо ухвалення «адекватного вироку». Йдеться про змішування «кримінального та психологічного дискурсів», що і породжує «небезпечного індивіда».
Соціальний контроль Постмодерну продовжує наполегливо декларувати, що його правосуддя начебто будується на класичних засадах. Проте сьогодні у сфері соціального контролю перебуває не дія злочинця і навіть не сам злочинець. У сфері сучасного соціального контролю перебуває «ризики, які несе особа», та «небезпека, яка виходить з особи». У фокусі перебуває перспектива небезпеки, що міститься у фізичному тілі делінквента. Причому єдиним засобом протидії цій небезпеці є обмеження простору та зменшення концентрації свободи у зазначеному просторі, з чим сьогодні блискуче справляється система соціального контролю суспільства Постмодерну.
Перші біологічні теорії розглядали девіантну поведінку як результат дефекту особи. Дефект було визначено самою природою, тому можна було заздалегідь відділити девіантів від законослухняних громадян. Проте для сучасного детермінізму головним є не біологічне походження, кримінальний ген, особливості психіки або щось інше біологічне. Достатньо підозрілого, девіантного або небезпечного способу життя, що передував злочину або характеризував особу упродовж відбування кримінального покарання або після відбування покарання.
Свого часу, коли економічні умови надали можливість народитися класичній школі, правосуддя перестало мститися і почало карати. Класика почала стверджувати, що: 1) злочинець може бути виправлений; 2) злочинність може і має бути попереджена.
Це – старий ідеал класики.
У подальшому замість зазначених вище двох ідей з’явилася нова формула: 1) делінквент виправленню не піддається в принципі; 2) делінквент має бути ізольований та нейтралізований в просторовому та/або соціальному вимірі; 3) суспільство має бути убезпеченим. Тобто, йдеться про те, на чому споконвіку стояла Свята інквізиція: «Хто вірить у можливість зміни будь-якої істоти в кращий або гірший стан, або перетворення її на інший вид, або в можливість надання їй іншого вигляду без втручання Творця, той гірший за язичників і невіруючих». Якщо ж кажуть, що подібні перетворення здійснюють відьми, то це не може бути католицько правовірним і видається єретичним»[14].
Це – старий ідеал позитивізму.
Сьогодні ми спостерігаємо картину, коли система соціального контролю, все ще пишномовно декларуючи себе як «класичну», насправді перестала і карати, і виправляти, і навіть убезпечувати. Замість цього вона стала намагатися – за допомогою нових тотальних інституцій – раціонально, прагматично та ефективно «дробити» суспільство та його свободу, створюючи умови для реальної, віртуальної або економічної сегрегації та нейтралізації делінквентів, до яких дуже вдало наклеюються нові ярлики «небезпечних осіб», навіть іноді за відсутності кластичної «вини» останніх у вчинені класичних «злочинів», віддзеркалюючи принцип, як не дивно, Святої інквізиції, що «покарання не завжди є наслідком вини, а покарання покладаються як на винуватого, так і на невинуватого»[15].
Сьогодні в Європі та усіх інших демократичних країнах немає смертної кари, легітимізованих тортур і легітимізованих тілесних покарань. Натомість створено нову паноптичну реальність, яка сканує індивіда щохвилини з метою знайти в ньому щось таке, що вказувало б на шкідливу звичку або дурний нахил, який може завдати шкоди суспільству. Відповідно, модернізовані відповідно до реалій Постмодерну тотальні інституції – це нова зброя у війні за контроль над свободою.
[1] Deleuze, G. (1992). Postscript on the Societies of Control. October 1992. P.3-7.
[2] Ruffolo, D. (2008). Rhizomatic Bodies: Thinking through the Virtualities of Control Societies. URL: www.rhizomes.net/issue17/ruffolo.html
[3] Taylor, I., Walton, P., Yong, J. (1973). The New Criminology; For a Social Theory of Deviance. London-Boston: Routledge & Kenan Paul. 325 p. Р.6.
[4] Ницше, Ф. (2011). Странник и его тень. СПб.: Азбука, Азбука-Аттикус. 224 с. С.34.
[5] Taylor, I., Walton, P., Yong, J. (1973). The New Criminology; For a Social Theory of Deviance. London -Boston: Routledge & Kenan Paul. 325 p. Р.6.
[6] Фуко, М. (1999). Надзирать и наказывать. Рождение тюрьмы. Москва: Ad Marginem. 480 с. С.17.
[7] Фуко, М. (1999). Надзирать и наказывать. Рождение тюрьмы. Москва: Ad Marginem. 480 с. С.17.
[8] Фуко, М. (1999). Надзирать и наказывать. Рождение тюрьмы. Москва: Ad Marginem. 480 с. С.186.
[9] Фуко, М. (1999). Надзирать и наказывать. Рождение тюрьмы. Москва: Ad Marginem. 480 с. С.186.
[10] Skoll, G. (2010). Social Theory of Fear: Terror, Torture, and Death in a Post-Capitalist World. Basingstoke: Palgrave Macmillan.
[11] Ягунов, Д. (2012). Перспективи існування реабілітаційної парадигми в пенальних системах сучасності. Актуальні проблеми держави і права. Одеса. 64. С.577-585.
[12] Фуко, М. (1999). Надзирать и наказывать. Рождение тюрьмы. Москва: Ad Marginem. 480 с. С.454.
[13] Фуко, М. (1999). Надзирать и наказывать. Рождение тюрьмы. Москва: Ad Marginem. 480 с. С.369.
[14] Крамер, Г., Шпренгер, Я. (2020). Молот ведьм. Издательство «Андронум».
[15] Крамер, Г., Шпренгер, Я. (2020). Молот ведьм. Издательство «Андронум».
Поділіться цим вмістом:
