Інституційна темрява: бездіяльність ПЦМРУ та Одеського СІЗО як системна дисфункція пенітенціарного контролю (рух справи №  420/9112/26)

2 квітня 2026 року Європейський суд з прав людини виніс рішення у справі Ukrayinskyy and Others v. Ukraine – 42 заявники, колонія №26 у Жовтих Водах, порушення статей 3, 13 і 34 Конвенції. Нелюдське поводження, відсутність ефективних засобів захисту, тиск адміністрації на ув’язнених, які наважилися поскаржитися до Страсбурга. Україна виплатить компенсації. Виплатить – як і платила раніше. Сотнями тисяч євро. З кишені платників податків.

Хтось запитає: чому це повторюється? Чому Суд у рішенні прямо констатував, що Україна не надала «чіткої, всебічної та переконливої» доказової бази щодо умов утримання – «жодних надійних відомостей про житловий простір», жодних первинних доказів щодо температурного режиму, цвілі, якості харчування, приватності туалетів? Чому в кожній справі, роками, одна й та сама картина: держава програє не тому, що умови хороші і вона просто не зуміла це довести, а тому що умови справді жахливі, – і системі вигідніше платити компенсації, ніж змінюватися?

Відповідь частково міститься у двох документах, поданих до Одеського окружного адміністративного суду 24 квітня 2026 року.

ЯК ВИГЛЯДАЄ СИСТЕМНА НЕПРОЗОРІСТЬ В ДІЇ

12 березня 2026 року я направив до Державної установи «Одеський слідчий ізолятор» та Південно-Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань (ПЦ МРУ) інформаційний запит. Нічого надзвичайного: статистика за 16 років – наповненість, смертність, суїциди, карцер, дисциплінарні стягнення, застосування сили. Ті цифри, без яких неможливо ні зрозуміти масштаб страждань людей, що тримаються в Одеському СІЗО, ні розробити системні заходи захисту, ні – зрештою – захистити саму Україну від чергових поразок у Страсбурзі.

Відповідь прийшла 25 березня: відмова.

А 24 квітня 2026 року – відзиви Одеського слідчого ізолятора та МРУ виконання покарань до суду (м. Одеса). Документ, який я рекомендую зберегти як зразок того, як бюрократична система виправдовує власну непрозорість.

Відповідач повідомляє, що запитувана інформація «не існує у вигляді окремого документа або зведення», що для її надання «необхідно здійснити аналіз первинних документів, провести підрахунок показників» – і що це є «фактично створенням нової інформації». А отже – відмова.

Прочитайте це ще раз. Установа, яка зобов’язана вести облік кожного ув’язненого, кожного випадку застосування сили, кожної смерті, кожного поміщення до карцеру — каже суду, що не може надати цієї статистики, бо це «нова інформація».

Це не технічна відмова. Це правова позиція безкарності

Я не буду занадто делікатним. Те, що зробив Одеський СІЗО та МРУ виконання покарань – це не помилка юриста. Це свідома інституційна стратегія: якщо цифр немає – немає і проблеми. Якщо немає статистики смертей – немає смертей. Якщо немає обліку карцерних покарань – немає одиночного ув’язнення. Якщо немає даних про переповненість – немає порушення статті 3 Конвенції.

Саме так – через відсутність документації – в Страсбурзі роками проходять справи, в яких уряд України «не зміг спростувати» твердження заявників. Не тому що не хотів. А тому що системно знищував або не створював той інформаційний фундамент, який дозволив би хоч щось спростувати.

Європейський Суд у Ukrayinskyy прямо написав: Україна систематично не надає первинних доказів щодо умов тримання. Це – документована інституційна звичка.

MAGYAR HELSINKI: КОЛИ ЦИТУЮТЬ РІШЕННЯ, ЩОБ ВИПРАВДАТИ ВЛАСНЕ ПОРУШЕННЯ

Окремо хочу зупинитися на правовому аргументі відзиву, який мене вразив своєю зухвалістю.

Одеський СІЗО посилається на рішення Великої Палати ЄСПЛ у справі Magyar Helsinki Bizottság v. Hungary (2016) – і цитує його як обґрунтування власної відмови надати інформацію.

Для тих, хто не знайомий: у справі Magyar Helsinki Велика Палата визнала Угорщину такою, що порушила статтю 10 Конвенції, зобов’язавши виплатити відшкодування за відмову у доступі до публічної інформації. Держава, яка відмовила, – програла.

Одеський СІЗО цитує рішення проти держави, що відмовила в інформації, – як аргумент на користь власної відмови.

Я не знаю, як ще назвати це, крім як демонстрацією повної інституційної розгнузданості. Або, можливо, справді щирого переконання, що суд не читатиме матеріалів справи.

ПЛАТНИКИ ПОДАТКІВ І ПРАВО ЗНАТИ

Кожне рішення ЄСПЛ проти України у справах про умови тримання – це гроші платників податків. Не абстрактні «державні кошти». Гроші людей, які платять ПДВ у супермаркеті, акциз на бензин, податок на доходи. Ці люди фінансують систему, яка: тримає ув’язнених в умовах, що порушують статтю 3 Конвенції; відмовляється фіксувати й оприлюднювати статистику цих порушень; а потім програє в Страсбурзі – і знову за рахунок тих самих платників податків.

Загальна сума виплат України за справами про умови тримання під вартою вже перевищує десятки мільйонів євро. Кожна нова відмова надати статистику – це внесок у наступний програш.

ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ

Катування не завжди починається з удару. Іноді воно починається з порожньої графи у звіті. З рядка «дані відсутні». З відповіді «інформація не обліковується у запитуваному форматі».

Непрозорість – це не технічна проблема. Це захисний механізм системи, яка не хоче знати про себе правду. Бо якщо правда відома — її можна вимагати. Можна подати позов. Можна виграти в Страсбурзі. Можна змусити систему змінитися.

Саме тому статистика – це також захист від катувань. І саме тому її так наполегливо приховують.

Справа №420/9112/26 буде розглянута Одеським окружним адміністративним судом. Я впевнений у своїй позиції. Позиція відповідачів – у матеріалах справи, відкритих для вивчення.

P.S. Окремо надаю цитату з рішення Ukrayinskyy and Others v. Ukraine

69. Зауваження, подані урядом, який володіє або повинен володіти найповнішою інформацією про події, що розглядаються, підлягають ще більш ретельному аналізу. Суд раніше виявляв постійні недоліки у матеріалах, отриманих ним у справах щодо умов утримання під вартою в Україні, зокрема у випадках, коли аргументи уряду обмежувалися загальними твердженнями, що повторювали інформацію, підготовлену пенітенціарними органами, або коли вони взагалі не торкалися певних питань, порушених заявниками. Це стосувалося також випадків, коли уряд не надав достовірної інформації щодо розміру камер та фактичної кількості ув’язнених. Крім того, уряд постійно ігнорував необхідність подання первинних доказів з метою спростування конкретних скарг заявників щодо невідповідної температури, запліснявілих камер, відсутності світла та свіжого повітря, поганої якості їжі та води або відсутності приватного простору під час користування туалетом.