«Malleus M;aleficarum» сучасного суспільства: передумови і поширеність тортур у ХХІ столітті та політика протидії катуванням
Проблема, що аналізується у цій статті, пов’язана з феноменом тортур, політичними та соціально-економічними передумовами поширення цього феномену у ХХІ столітті.
Різні суспільства у рамках відповідних правових систем упродовж історичного розвитку широко застосовували катування. Навіть сьогодні без сумніву огидне явище катування є надзвичайно поширеним. Більше того, саме ХХІ століття ще більше актуалізувало проблематику катування та інших форм нелюдського поводження навіть у демократичних країнах: «Нам дали чітко дали зрозуміти, що катування є розповсюдженим серед нас. … Незважаючи на Конвенцію ООН проти катувань (1984), тортури практикується широким колом державних та кримінальних акторів з садистичних, інструментальних та інших причин»[1].
Хоча агенти демократичних держав застосовують практику катування та нелюдського поводження проти власних громадян та іноземців набагато рідше, ніж інші держави, демократія сама по собі не виключає свавільного застосування катувань щодо окремих категорій осіб, що, зазвичай, «обгортається» у «боротьбу з тероризмом», «захист від майбутніх терористичних атак» та «боротьбу з організованою злочинністю».
Крім того, навіть у демократичних країнах нерідко поліція монополізує право на незаконне насильство для стверджуваного «підтримання порядку» та залякування маргіналізованих груп населення.
Тортури: короткий екскурс до історії питання
Катування в усьому світі застосовувалися із самого початку людської цивілізації, особливо як форма покарання злочинців, після перемоги у війні з метою залякування покореного населення та фізичного знищення осіб, які можуть являти небезпеку у майбутньому для завойовників та їх режиму. В Європі тортури часто використовували як інструмент допиту, особливо стосовно звинувачень у державних та статевих злочинах, єресі та чаклунстві[2]. Незважаючи на те, що суперечливі переваги та відповідне моральне обґрунтування тортур як інструменту допиту обговорювались ще з часів античності, тортури офіційно були скасовані, наприклад, в Англії лише у середині XVII століття, а в континентальній Європі лише двома століття пізніше.
Частково ми досліджували цю проблему раніше – в аспекті трансформації модуляцій соціального контролю, де за класифікацією Мішеля Фуко перша модуляція соціального контролю – «бінарний код законності» – супроводжувалася традиційними як на той час покараннями у вигляді смертної кари, вигнання, тілесних покарань або штрафу[3]. Ця модуляція, дещо «розбавлена» певною кількістю страт та видів покарань, спрямованих переважно на тіло злочинця, характеризувала європейську пенальність до кінця XVIII століття. Причому майже п’ять століть – з середини XIII століття до середини XVIII століття – тортури лежали в основі континентального кримінального процесу[4].
Тортури були буденним явищем для інквізиції, суддів, шерифів, жандармів та взагалі для середньовічного європейського суспільства: «Катування було законним, морально прийнятим і звичним явищем у більшості давніх, середньовічних та ранніх сучасних суспільств»[5]. Як підкреслює Е. Стенлі, «з ХІІ століття катування стали невід’ємною частиною поліцейської та юридичної процедури, оскільки підозрюваних із самого початку вважали винними, а роль судді лише полягала у доведенні винуватості шляхом отримання зізнання»[6].
У відомому творі Генріха Крамера та Якоба Шпренгера «Malleus Maleficarum» («Молот відьом») 1486 року головною настановою було таке: «Нехай суддя не поспішає з тортурами. Йому належить удаватися до них лише тоді, коли йдеться про злочин, який карається смертною карою». «Коли суддя вирішує вдатися до тортур обвинуваченої, він постановляє наступний вирок: «Ми, суддя і засідателі, беручи до уваги результати процесу, відомого проти тебе, такого-то, з такого-то міста, такої-то єпархії, дійшли висновку, після ретельного дослідження всіх пунктів, що ти в своїх свідченнях суперечиш сам собі… [На додаток], в наявності є інші докази. Їх достатньо для того, щоб піддати тебе допиту під тортурами. Тому ми оголошуємо і постановляємо, що ти повинен бути підданий тортурам сьогодні ж, у такій-то години. Рішення ухвалене».
Тортури у середньовічній Європі складали невід’ємну частину судової процедури та відповідних ритуалів. Можна згадати ту прискіпливість катування шотландського національного героя Вільяма Воллеса задля отримання зізнання у відомому фільмі «Хоробре серце», що також відображено у «Malleus Maleficarum»: «Якщо помірно катований продовжує чинити опір, то перед ним розкладаються інші знаряддя тортур, і він попереджається, що вони будуть застосовані до нього, якщо він не скаже правди. Якщо він і після цього не зізнається, то за його присутності оголошується вирок про продовження допиту під тортурами на 2-й або на 3-й день. Тут може йти мова тільки про продовження тортур, а не про повторення їх, оскільки катування не може повторюватися, якщо відсутні нові докази. Вирок про продовження допиту під тортурами звучить так: «Ми, вищевказані суддя, призначаємо для тебе, такого-то, на такий-то день, продовження допиту під тортурами, щоб правда була проголошена з твоїх власних вуст». Перебіг такого допиту записується нотаріусом до протоколу».
На особливу увагу заслуговують й вельми специфічні «інтереси правосуддя»: «Нехай суддя та інші до початку продовження тортур намагаються переконати обвинуваченого в необхідності сказати правду. Судді слід також подбати про те, щоб ув’язнений увесь час між тортурами був під наглядом вартових, адже диявол відвідає його і буде його спокушати вчинити самогубство». «Суддям та засідателям треба звернути увагу додатково на те, щоб відьма їх не торкалася… Для запобігання цьому належить носити на шиї сіль, освячену на вербну неділю, освячені трави, а також віск, адже відьма здатна навести порчу не тільки дотиком, а й поганим оком і словом. Під час допиту під тортурами вони особливо здатні до чаклування, як це видно з практики». «Нехай ніхто не вважатиме за марновірство те, що відьма заводиться до зали судового засідання задом наперед. Адже каноністи визнають допустимим протидіяти суєтності суєтними ж засобами».
Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. ст., незважаючи на окремі яскраві спалахи, «похмуре каральне свято починає згасати»[7]. Каральні практики поступово перестають бути театралізованим видовищем. Публічні страти сприймаються як вогнище, де знову спалахує насильство. Проте, незважаючи на це, вони все одно спалахують.
Наближаючись до кінця Середньовіччя, каральні практики, за слушною думкою Фуко, стали «стриманими»: «Вся економія покарання в Європі та Північній Америці «була перетворена»[8]. Починається зовнішнє зникнення тортур як засобу отримання доказів у кримінальному процесі.
Так, в Англії, хоча закон і забороняв катування, Privy Council продовжував видавати ордери на катування – до справи Джона Фелтона (вбивці герцога Бекінгема), відомого нам за романом Дюма про трьох мушкетерів. Влада була впевнена, що Фелтон діяв не один, і дуже хотіла отримати від нього імена співучасників. Privy Council намагався допитати Фелтона під тортурами, проте зустрів спротив судової влади. У 1640 році катування в Англії формально було скасовано[9]. У Шотландії катування було заборонено на підставі Treason Act 1708[10].
Щодо континентальної Європи, то можна згадати відому публічну страту Робера-Франсуа Дам’єна через четвертування (2 березня 1757 року), яку згадує Фуко одразу ж на початку свого фундаментального дослідження «Наглядати й карати». Наголосимо, що четвертування не застосовувалося на той момент у Франції вже понад ста років, а тому відповідна процедура була спеціально відновлена катами з відомої катівської династії Сансонів за старовинними манускриптами.
І все це – за декілька років до публікації у 1764 році Чезаре Беккаріа свого фундаментального твору «Dei delitti e delle pene»[11].
Причому в окремих країнах Європи спалахи легітимізованого катування продовжувалися навіть наприкінці XVIII століття. Як зазначають О. Сокальська і В. Кириченко, ідеї Просвітництва призвели до відміни тортур та покарань за чаклунство у Польщі лише у 1779 році[12].
Щодо України, то зазначене питання було більш ніж ретельно досліджено у праці К. Диси, де, зокрема, окремий розділ присвячено використанню катувань для цілей отримання доказів у кримінальному процесі в українських воєводствах Речі Посполитої у XVІІ – XVІІІ ст. ст.
Так, доводить К. Диса, катування як засіб отримання доказів з’явилося на українських землях відносно пізно, як порівняти із Західною Європою. Використання тортур та «послуг» катів мало відносно невелику історію – з другої половини XVІІ століття до першої половини XVІІІ століття[13]. Причому, як зазначає К. Диса, серед українських міст лише три (Львів, Кам’янець і Кременець) утримували ката як постійну «виробничу одиницю». Навіть у Києві ката не було до кінця XVІІІ століття[14].
Подібне насильство вже не сприймалося західним суспільством, яке вже з нетерпінням очікувало іншої вистави – вистави «гуманізації». Як приклад можна навести вирок декабристам у 1826 році, коли Верховний кримінальний суд замінив декабристам четвертування смертною карою у вигляді повішення, що було останнім вироком до четвертування в історії Російської імперії.
Згодом феномен катування був відроджений, як засвідчила історія, у колосальних масштабах тоталітарними режимами у середині ХХ століття та більш вибірково деякими ліберальними демократіями у глобальній «War on Terror» після подій 11 вересня 2001 року[15].
Погляди на феномен зникнення формалізованих тортур
Виділяються три групи поглядів на причини зникнення формалізованих тортур як засобу доказування та виду покарання.
Перший підхід, який ми можемо визначити як «класично-філантропічний», наполягає, що від тортур відмовилися через підвищення культурного рівня європейського суспільства: «Зростаюча зневага до катувань у цей період може бути пов’язана з переходом до цивілізаційної та гуманітарної практики, підсиленої працями Беккаріа, Вольтера та інших [гуманістів]»[16].
У рамках цього ж підходу береться до уваги не лише культурний, проте й релігійний фактор, пов’язаний із секуляритивними тенденціями європейського суспільства наприкінці XVIII століття. З цього приводу Л. Сільверман слушно наголошує, що в Середньовіччі і період Нового часу біль вважався цінністю, оскільки саме фізичний біль сприяв духовному просвітленню. Варто нагадати, що самобичування було невід’ємною складовою багатьох релігійних практик, а відтак відстань між тортурами та самобичуванням була майже непомітною. Відтак, у суспільстві, яке вважало біль духовною цінністю, катування вважалося не лише засобом примусу до зізнання, але й способом досягнення покаяння та духовного оновлення у злочинців[17]. Проте бурхливий розвиток біології та медицини призвів до розумінні фізичного болю як негативної категорії, що також не могло не вплинути на зменшення та подальше зникнення формально дозволених тортур.
З позиції другого підходу, який ми визначаємо як «прагматичний», тортури були скасовані в XVII – XVIII ст. ст. внаслідок впливу юридичних та політичних змін, які надали прагматичні причини для зменшення кількості та «якості» тортур: зокрема, формування професійної судової влади, зміни в законодавстві про докази, де широко почали використовуватися саме непрямі докази. Оскільки стандарти доказування були послаблені, це дозволило засудження злочинців без показань очевидців або визнання вини. Ці зміни у процедурі доказування зробили зізнання підозрюваного непотрібним, а, отже, непотрібними й самі тортури.
Водночас, варто наголосити, зізнання було критично важливим не лише для церковних середньовічних інквізиторів, а пізніше – для комуністичних «інквізиторів», адже в обох випадках йшлося про підозрюваних у вчиненні ідеологічних злочинів[18]. Якщо хтось порушує домінуючу ідеологію, єдиним способом повернутися до домінуючої соціальної групи є визнання своєї помилки та відмова від «єретичних поглядів». Механізм принципово однаковий в обох випадках: страх змушує погодитися на вимоги агентів «домінантів», які забезпечують існування ідеології тоталізованого суспільства. Саме це пояснює бурхливе збільшення практик тортур у тоталітарних суспільствах та зменшення практик тортур після лібералізації відповідних політичних режимів.
На додаток, реформатори обґрунтовано стверджували, що тортури були неефективними, оскільки невинні люди нерідко надавали неправдиві зізнання, щоб лише уникнути болю від тортур, тоді як загартовані злочинці, звичні до насильства та болю, більшою мірою могли протистояти болю від тортур й могли бути звільненими[19].
Третій – «дисциплінарний» – підхід, який сформулювали Георг Руше, Отто Кіркхеймер та Мішель Фуко, і якого, власне, ми здебільшого дотримуємося у нашому дослідженні, пояснює зникнення тортур тим, що для цілей соціального контролю в умовах капіталізму, що народжувався та набирав обертів, методи «дисциплінування» та розкидування дисциплінарних мереж були набагато кращими та економічно більш вигідними, аніж жорсткі процедури проти тіла. Якщо у часи Середньовіччя саме катування та фізичні покарання, які часто здійснювались публічно, символізували і демонстрували владу государя, то з початку XVIII століття численні методи контроля та нагляду паноптичної природи витіснили жорстокі тілесні каральні практики[20]. Все це знаменує остаточне завершення епохи панування модуляції бінарної законності. Саме цей період відповідає початку другої модуляції – модуляції дисципліни.
Фуко пояснює причини переходу від «законності» до «дисципліни» через те, що влада, для якої суверенітет був модальністю, виявилася недостатньою для управління економікою і політичними процесами в суспільстві, що переживало демографічний вибух та індустріалізацію. Наголосимо, що так само саме функціональність пояснює виникнення начебто «виправної» в’язниці як виду покарання та місця покарання: рубати злочинцям голови й карати їхні тіла припинили не тому, що це перестало вважатися гуманним, а лише тому, що це стало вкрай невигідно: «Homo penalis, тобто людина, яка карається законом і яка може бути покараною законом, цей homo penalis [насправді] … є homo economicus»[21].
Основні фази зміни сутності соціального контролю наведені у поданій нижче таблиці[22]:
Таблиця 1. Форми та прояви соціального контролю за Стенлі Коеном
| До XIХ ст. | З початку ХІХ ст. | З середини ХХ ст. | |
| Втручання держави | Слабке, незначне, децентралізоване, свавільне | Сильне, суттєве, централізоване, раціоналізоване | Ideological attack: на фоні декларацій щодо «minimal state» має місце інтенсифікація інтервенції та посилення соціального контролю |
| Об’єкт втручання | Зовнішня поведінка («тіло») | Внутрішній стан («душа») | Ideological attack: повернення до «поведінки» зі збереженням «душі» як об’єкту втручання |
| Місця соціального контролю | Відкриті: громада та базові інституції | Закриті: сегреговані інституції: «перемога ув’язнення» («Велика інкарцерація») | Ideological attack: на фоні задекларованих «декарцерації» та «покарань у громаді» залишаються старі форми соціального контролю з одночасним посиленням нових форм соціального контролю у громаді |
| Видимість соціального контролю | Відкритий, публічний, театральний | Кордони є чіткими, місця контролю є невидимими | Розмивання кордонів між інституційними та неінституційними формами контролю |
| Гегемонія права та кримінальної юстиції | Кримінальна юстиція не сформована, кримінальне право залишається єдиною формою соціального контролю | Монополія кримінальної юстиції з подальшим заснуванням нових систем соціального контролю | Ideological attack: «декриміналізація» та рухи за «відсторонення від в’язниці» |
Проте, гадаємо, аналізувати феномен так званого «зникнення» тортур потрібно на підставі кумулятивного підходу, враховуючи усі три зазначених вище погляди, особливо беручи до уваги, що саме «зникнення» є вельми дискусійним поняттям.
Чи відбулося взагалі «зникнення» тортур у XVIII – XX ст. ст.
Претендуючи на повне та об’єктивне висвітлення проблематики тортур у країнах Європи, необхідно наголосити на важливому аспекті, який має безпосереднє відношення до питання «зникнення тортур» та «відновлення тортур» у ХХ – ХХІ ст. ст.
Справа у тому, що як «зникнення», так і «відновлення» тортур є умовними категоріями, буквальне розуміння та сприйняття яких суттєво шкодить аналізу поширення тортур у ХХІ столітті. Переконання сучасників у тому, що «ми», мовляв, на щастя, вже не є настільки жорстокими, якими були наші предки за часів Середньовіччя, – це свого роду дистанціювання від політичної реальності, частиною якої є насильство. Так само, використання фраз на кшталт «середньовічна жорстокість» з метою зробити наголос на чомусь безмежно жорстокому також є показником такого дистанціювання.
Безумовно, катування як політичне та економічне явище існувало у часи Середньовіччя, коли воно застосовувалося у більших обсягах, аніж потребували формальні процедури, які дозволяли катування.
Так само, катування існує сьогодні, коли воно повністю перебуває поза національним законом, а головне – поза універсальними та регіональними стандартами прав людини. Головним та принципово важливим тут є те, що відобразила Л. Трейсі: «Катування було симптомом нестабільності як у Середньовіччя, так і в ранній Новий час»[23]. Відповідно, катування у ХХІ столітті – це свого роду подвійна політична нестабільність, або політична нестабільність, доведена до крайньої межі, що свідчить про більш, ніж серйозні проблеми сучасного суспільства.
Так, під час трансатлантичної работоргівлі у відповідних умовах, які, безумовно, мали форму катування, за різними підрахунками було переміщено 12 – 17 млн. осіб[24]. Причому смертність складала від 1,2 до 2,4 млн. осіб[25]. За період 1807 – 1848 років з Африки було вивезено 3,9 млн. осіб чоловік, з них в дорозі загинуло 0,9 млн. (близько 23%). Обсяг вивезених з Африки рабів сягав 30 тис. на рік у 1690-х роках та 85 тис. на рік через століття[26].
Розподіл африканських рабів (1519 – 1867) по місцях призначення виглядав наступним чином:
Таблиця 2. Розподіл африканських рабів (1519 – 1867) по місцях призначення
| Місце призначення | Відсоток |
| Португальська Америка | 38.5% |
| Британська Вест Індія | 18.4% |
| Іспанська імперія | 17.5% |
| Французька Америка | 13.6% |
| Британська Північна Америка | 9.7% |
| Голландська Вест Індія | 2.0% |
| Данська Вест Індія | 0.3% |
Якщо говорити про початок начебто «гуманного» ХХ століття, то необхідно нагадати, що процес колонізації Африки у кінці XIX – на початку ХХ століття ознаменувався небаченими обсягами застосування тортур з боку начебто максимально «гуманних» та «цивілізованих» європейців. Як приклад, можна згадати бельгійську колонізацію Конго, внаслідок якої, за різниками підрахунками, загинуло до 10 млн. африканців, а сама політика отримала явні ознаки геноциду, за який багато активістів вимагають компенсації відповідних людських та матеріальних втрат[27]. Причому вимоги компенсації – дуже сильні, показником чого є демонтаж пам’ятника королю Бельгії Леопольду ІІ, який вважається безпосередньо дотичним до цього геноциду[28].
Саме тому нам здається надзвичайно слушною теза А. Верслюїса, що справа не в тому, що католицька інквізиція має ідеологічну причетність до сучасних форм тоталітаризму[29]. Варто наголосити, що, дійсно, «інквізиція існувала. Вона не була підробкою, вона дійсно існувала»[30]. Проте згодом інквізиція була перетворена на міф, парадигматичний символ нетерпимості. Сучасні форми тоталітаризму – особливо нацизм, фашизм та комунізм – взяли на озброєння кваліфікований, доведений до крайності образ інквізиції для цілей боротьби з ідеологічними злочинами. «Дух інквізиції», який не має нічого спільного з самою середньовічної інквізицією, заповнив глобальне політичне поле у ХХ столітті та продовжує таке наповнення у ХХІ столітті, сприяючи моральному виправданню практики катувань заради «глобального добра» та «глобальної безпеки».
Чому тортури були перманентним політичним та економічним явищем у країнах Європи та Північної Америки?
Перегортаючи сторінки проблематики трансформації модальностей соціального контролю упродовж XVIII – XІX ст. ст., варто поставити два запитання, які видаються нам принципово важливими.
По-перше, необхідно поставити на порядку денному питання: чому те, що упродовж всього Середньовіччя було законним й легітимним засобом отримання доказів у кримінальних провадженнях та не менш законним й легітимним видом кримінального покарання, на початку XVIII століття поступово стало незаконним й таким, що суперечить людській природі, а в ХХ столітті – на додаток ще й огидним?
По-друге, чому катування, яке сьогодні перебуває під категоричною забороною в оонівських та європейських стандартах прав людини, практиці ЄСПЛ та національному законодавстві, продовжує мати місце у практиці органів правопорядку та спецслужб навіть найбільш розвинутих й демократичних держав? Причому, потрібно наголосити, успіхи національних та загальноєвропейських політик у сфері запобігання та протидії катуванням іноді вельми непомітні.
Так дослідження, проведене Amnesty International у період 1997 – 2000 років, виявило, що у більш, ніж 150 країнах має місце практика катування, а у більш, ніж 70 країнах така практика є «розповсюдженою та постійною»[31].
У 2003 році Amnesty International отримала повідомлення про катування та жорстоке поводження з 132 країн, включаючи США, Канаду, Японію, Францію, Італію, Іспанію та Німеччину[32].
Спеціальний доповідач ООН з питань катувань зазначав у 2006 році, що «катування практикується у понад 90% усіх країн і є широко розповсюдженою практикою у понад 50% усіх країн»[33].
Більше того, окремі науковців вказують на вельми суперечливий й такий, що потребує подальшого доведення факт, що запровадження міжнародних інструментів боротьби з катуваннями не справило той ефект, якій очікувався від них. Більше того, наприклад, А. Чілтон та М. Верстіг, посилаючись на численні дослідження, зазначають, що у США ратифікація Конвенції ООН проти тортур (UNCAT) супроводжувалася збільшенням кількості тортур (Hafner-Burton and Tsutsui, 2005; Hathaway, 2004; Hill, 2010; Hollyer and Rosendorff, 2011; Neumayer, 2005 ; Vreeland, 2008) або не вплинула на рівень катувань (Lupu, 2013; Powell and Staton, 2009)[34].
К. Ейнолф ставить на порядку денному вельми слушну та важливу тезу: «Жодна з теорій, що пояснюють зменшення кількості катувань у XIX столітті, не може пояснити відродження феномену масових тортур у ХХ столітті»[35].
Ми, у свою чергу, у цій статті спробуємо надати своє пояснення, здебільшого продовжуючи модулярну концепцію Фуко і Коена та використовуючи авторську концепцію переходу сучасних суспільств до IV модуляції – постсучасної модуляції паноптичного менеджменту ризиків[36]. Саме «убезпечення суспільства» є ключовою тезою, яка береться нами на озброєння для пояснення поширення феномену тортур у ХХІ столітті на фоні задекларованої гуманізації соціальних відносин.
У цій статті, наслідуючи підхід Фуко і Коена до «поширення дисципліни» та «управління злочинністю» у капіталістичному суспільстві, наголошуючи, що тортури, власне, нікуди і не зникали, як це стверджується у рамках класичного підходу, ми говоримо про те, що вони були і залишаються сферою особливого управління, що надає підстави підтримати думку багатьох західних авторів про «managing torture».
Невидимість тортур не означає їх відсутність навіть в силу простого факту, що будь-який режим намагається контролювати населення, де тортури можна вважати свого роду «побічним продуктом» механізмів соціального контролю, таким собі «ексцесом виконавців нижчої ланки» соціально-контрольних імпульсів, у той час коли вищі ланки, як раз навпаки, активно займаються пошуком найкращих формальних методів протидії катуванням. Зовнішнім проявом «managing torture» є легітимізація тортур, яка сьогодні набуває форм тим чи інших enhanced interrogation techniques.
Або, навпаки, можна наголосити, що використання тих чи інших засобів приборкання, які застосовуються до ув’язнених у пенітенціарних установах, мають одну й ту ж саму об’єктивну сторону, що й тортури, де різниця, головним чином, полягає у суб’єктивному ставленні персоналу до таких засобів приборкання та меті їх застосування, остаточна оцінка чого, як свідчить принаймні досвід України, надається Європейським судом з прав людини у формі відповідних decisions або judgments.
З огляду на практику поширення феномену катувань у сучасному світі, дійсно, думка про «managing torture» заслуговує на велику увагу. У цьому ж контексті є цікавим наступне визначення: «Катування – це організація застосування (administration) сильного болю чи страждань фізичних чи психічних, з певною метою, наприклад, для отримання зізнання, здійснення контролю, нагнітання страху, покарання або з будь-якої іншої причини на підставі дискримінації будь-яких виду»[37].
Тут ми ж хотіли наголосити на вельми важливому аспекті, який, як на нашу думку, має принципово важливе значення для цілей боротьби з катуванням як політичним та економічним явищем: існує надзвичайно небезпечний стереотип, що у ХХІ столітті, завдяки «гуманізації соціальних відносин» тортур стало менше.
Свого часу Фуко робив особливий наголос, що процес переходу від середньовічної кримінально-правової тілесної корпоральності до сучасної модуляції покарання «занадто поспішно і категорично пояснили процесом «гуманізації», відмахнувшись тим самим від необхідності подальшого аналізу». Так само аналіз сучасної кримінальної юстиції у категоріях більшої гуманізованості та прогресивності створює велику пастку та водночас небезпеку для справи попередження тортур, коли в основі діяльності з попередження тортур лежить міф гуманізації, який приховує справжні політичні та економічні передумови тортур як політичного та економічного явища.
Говорити про зникнення або навіть про зменшення обсягів застосування тортур у ХХІ столітті є не лише наївним, проте й небезпечним. Як слушно зазначає А. МакКой, можна побачити очевидну традиційність та послідовність у повторенні тих самих методів, які використовували органи безпеки США та інших країн у В’єтнамі упродовж 1960-х років, у Центральній Америці – в 1980-х роках, в Афганістані та Іраку – на початку ХХІ століття. На трьох континентах упродовж чотирьох десятиліть спостерігається схожість у застосуванні американських методів нелюдського поводження – від оригінального довідника ЦРУ 1963 року щодо допитів (KUBARK Counterintelligence Interrogation) до навчального посібника ЦРУ 1983 року, аж до наказу генерала Рікардо Санчеса 2003 року про техніку проведення допитів в Іраку. Як ми побачимо, ці ключові документи майже однакові як за концептуальним дизайном, так і за конкретними техніками»[38].
К. Ейнольф слушно зазначає: «Якщо у часи Середньовіччя катування було формальною юридичною процедурою, яка здійснювалася суддями, підлягала детальній регламентації та проводилася публічно, то у ХХ – ХХІ ст. ст. катування здійснюються поза межами офіційних дозволів юридичною практикою, правоохоронцями та іншими урядовими агентами безпеки, без регулювання, а головне – таємно»[39]. Від себе можемо додати: у ХХІ столітті, катування – окрім характеристики незаконності – додатково отримало тавро огидності.
Проте подана вище теза про «відсутність регулювання» є вельми дискусійної з огляду на детальну регламентацію застосування різних enhanced interrogation techniques, які у ХХ – ХХІ ст. ст. закріплювалися у спеціальних таємних інструкціях відповідних служб безпеки та органів поліції.
Варто нагадати, що таємний посібник KUBARK розпочинався зі вступу «Цей посібник не може навчити нікого, як зробити когось або стати самому добрим допитувачем. Він лише може допомогти читачам уникнути характерних помилок поганого допитувача»[40].
Як зазначає А. МакКой, «посібник KUBARK не був мертвим документом. Він став основою великої навчальної програми, яка тривала близько 10 років»[41]. Причому ця «програма» мала явні ознаки того, що ЄСПЛ, не вагаючись, одразу ж визначив би як катування або нелюдське поводження: «Мета цієї частини довідника – подати основну інформацію про примусові прийоми, доступні для використання в ситуації допиту»[42]. «Непримусові методи чи навряд матимуть успіх, якщо їх вибір та використання не зумовлені точною психологічною оцінкою. На відміну від цього, саме примусовий метод може досягти успіху щодо осіб, які дуже несхожі один на одного». «Марно витрачати час та сили, щоб поступово застосовувати сильний тиск, якщо [разове] натискання на психологічну яремну область призведе до результату». «Більшість людей, які піддаються примусовим процедурам, розмовлятимуть»[43]. «Зазвичай власний одяг затриманого негайно забирають, оскільки знайомий одяг підсилює ідентичність і, отже, здатність до опору». «Ув’язненому не слід надавати можливість перебувати в рутині, до якої він може адаптуватися, щоб він не зміг відпочити та відчути власну особистість». «Основним ефектом арешту та ув’язнення, зокрема одиночного, є позбавлення суб’єкта багатьох або більшості візуалізацій, звуків, смаків, запахів й тактильності». «Загроза насильства зазвичай послаблює або знищує опір ефективніше, ніж саме насильство»[44].
Тому можна зробити особливий наголос: не варто розглядати прискіпливу середньовічну процедуру допитів відьом за детально прописаними методиками XV століття у відриві від не менш детально прописаних enhanced interrogation techniques ХХ – ХХІ ст. ст., особливо в світлі негативно символічних фотографій іракців у в’язниці Абу-Грейв.
Якщо ми говоримо про небезпеку застосування тортур у ХХІ столітті у країнах, які декларуються як демократичні, то, звичайно, тортури в традиційному розумінні багато у чому відійшли у минуле. Гадаємо, інакше й бути не могло після появи масиву універсальних та регіональних стандартів прав людини, системної практики ЄСПЛ та Комітету із запобігання тортур (на прикладі країн-членів Ради Європи) щодо попередження тортур. Проте неналежне поводження у ХХІ столітті набуло й дедалі більше набуває прихованих ознак, коли тортури застосовуються у вигляді психологічного насильства, хоча це зовсім не виключає «особливої старанності» агентів держави у застосування насильства саме фізичного.
Ми невипадково згадали про посібник ЦРУ 1963 року, адже після кодифікації принципів примусового допиту у посібнику KUBARK ЦРУ наступні тридцять років поширювало ці методи допиту серед спецслужб США та аналогічних структур країн-союзників у холодній війні.
Так, саме після широкого застосування методів психологічного насильства, подібні практики «перекочували» до британських спецслужб. Після навчання британською розвідкою цій доктрині Royal Ulster Constabulary останній застосував ці методи у 1971 році в Белфасті до підозрюваних з числа Ірландської республіканської армії, використовуючи так звані «п’ять технік»: примусове стояння біля стіні, надягання капюшону чорного або темно-синього кольору, шумовий вплив, позбавлення сну та дієтичні маніпуляції. Згодом ЄСПЛ у відповідному рішенні «Ireland v. the UK» наголосив: «П’ять технік» були застосовані в поєднанні між собою, з попереднім наміром і впродовж багатьох годин поспіль; вони стали причиною якщо не фактичних тілесних ушкоджень, то принаймні сильного фізичного i душевного страждання осіб, до яких їх було застосовано, а також призвели до гострих псиxiчних розладів під час допиту. Відповідно, вони потрапляють під категорію нелюдського поводження у значенні статті 3 Конвенції. Ці методи також є такими, що принижують гідність, оскільки вони викликали у своїх жертв почуття страху, страждання i неповноцінності, що могло призвести до образи i приниження їх i, можливо, до зламу їх фізичної i моральної стійкості («Ireland v. the UK», п. 167).
У посібнику Human Resources Exploitation Training Manual – 1983, підготовленому для військових Гондурасу, ЦРУ повторило два основні методи, подані в посібнику KUBARK – сенсорна дезорієнтація та завдання фізичного болю, які були «вдосконалені» з використанням більш жорстких методів, засвоєних за 20 років досвіду[45]. Причому цікавим є те, що новий посібник, на відміну від видання 1963 року, розпочинався з посилання на те, що застосування тортур та надмірної сили заборонено як міжнародним правом, так і національним законом, а тому не дозволено і не може толеруватися. Було зроблено наголос, що застосування тортур та сили призведе до застосування формальних санкцій до відповідної особи.
Оригінальний текст Human Resources Exploitation Training Manual – 1983 містив чіткі інструкції використовувати жорсткі методи: «Хоча ми не наполягаємо на застосуванні примусових методів, ми хочемо повідомити вас про них та правильний спосіб їх використання». Але 1984 року цей текст був відредагований: «Хоча ми шкодуємо про використання примусових методів, ми хочемо повідомити вас про них, щоб ви могли їх уникнути».
Так само у першій редакції цього посібника 1983 року наголошувалося: «Сенсорна депривація викликає стрес й тривогу. Чим більш тривалою є сенсорна депривація, тим швидше й глибше вражається суб’єкт». У 1984 році інструкція була перероблена: «Екстремальна сенсорна депривація подразників викликає нестерпний стрес і тривогу та є формою тортур. Її використання є недоцільним, адже воно порушує політику».
Як зазначалося у посібнику, «рутинне застосування тортур применшує моральний калібр організації та корумпує тих, хто працює у ній». Відтак, «ми категорично не погоджуємо з таким підходом та наголошуємо на використанні психологічних технік, розроблених для переконання суб’єкта захотіти надати інформацію, яку ми бажаємо отримати». Водночас, посібник 1983 року не виключав застосування обох видів технік допиту – «coercive» та «non-coercive»[46].
Так, пункт Е-25 посібника 1983 року наголошував, що «постачання тепла, повітря та освітлення у камері повинно контролюватися ззовні». Е-26 робив акцент: «Спальне місце повинно бути мінімалістичним – койка та ковдра: ідея полягає в унеможливленні отримання суб’єктом відпочинку та унеможливленні відновлення після отриманого шоку». Е-27 наголошував, що у камері не повинно бути стаціонарного туалету: суб’єкт кожного разу повинен просити дозволу на справляння потреб, після чого суб’єкту повинно надаватися відро або суб’єкт повинен конвоюватися до вигрібної ями, причому конвойний повинен постійно перебувати з суб’єктом навіть під час справляння останнім фізіологічних потреб[47]. F-9 наголошував, що суб’єкт повинен доставлятися до місця ув’язнення із зав’язаними очима та у кайданках, причому у такому стані він повинен перебувати упродовж всього періоду доставлення до місця перебування. F-10 посібника вимагав кожного разу при виводі суб’єкта з камери зав’язавати йому очі, а F-14 – наявності двох осіб з числа конвойних під час приймання душу[48]. F-15 вимагав забезпечення суб’єкта непридатним одягом, адже «зручний одяг підсилює ідентичність та, як наслідок, здатність до спротиву»[49].
Відразу після свого звернення до розгубленої нації після подій 11 вересня 2001 року Президент США Джордж Буш видав таємний дозвіл на застосування тортур: «Мені байдуже, що говорять міжнародні юристи, ми маємо відреагувати». За таємною директивою від 17.09.2001 ЦРУ отримало обов’язок невпинно переслідувати «Аль-Каїду» по всьому світові та відповідні повноваження «затримувати терористів» і «створювати ізолятори за межами США»[50].
У 2002 році ЦРУ отримало дозвіл на «посилені методи допиту», які акумулювали усі раніше вироблені у США методи нелюдського поводження, радянські методи допиту та «п’ять технік», які було застосовано у Північній Ірландії у 1971 році[51].
Відповідно до standard interrogation techniques ЦРУ, виданих у січні 2003 року, ці «стандартні методи допиту» були визначені як методи, які «не включають значний фізичний або психологічний тиск». Перелік standard interrogation techniques у так званих Interrogation Guidelines 2003 не був вичерпним. Він лише визначав зазначені нижче сім методів як «стандартні»: 1) ізоляція; 2) депривація сну на період, що не перевищує 72 годин; 3) зменшене споживання калорій; 4) позбавлення матеріалу для читання; 5) гучна музика або білий шум (на рівні децибел, розрахованих на уникнення пошкодження слуху затриманого); 6) підгузки на обмежені періоди (зазвичай не більше 72 годин); 7) помірний психологічний тиск[52].
Дослідження американського Senate Select Committee on Intelligence також виявило, що співробітники ЦРУ мати значну свободу розсуду в застосуванні, на додаток, інших «спеціальних методів».
Щодо саме «посилених методів допиту» (enhanced interrogation techniques), то вони були визначені як методи, які «включають значний фізичний або психологічний тиск, вищий за стандартні методи»[53].
2003 року було затверджено наступні enhanced interrogation techniques:
– неочікуване застосування сили до затриманого у формі різкого смикання обома руками з метою привернення уваги на допитувача (attention grasp);
– штовхання затриманого спиною у гнучку стіну з одночасним застосуванням пристроїв, які одягаються на шию, що унеможливлюють завдання тілесних ушкоджень (walling technique);
– фіксація голови затриманого під час допиту, упродовж дізнавач тримає руки по різні боки від голови затриманого (facial hold);
– лицьовий або образливий ляпас злегка розведеними пальцями: рука допитувача контактує з ділянкою між кінчиком підборіддя затриманого і дном відповідної мочки вуха (facial or insult slap);
– поміщення затриманого до закритого простору, як правило, у малу або велику коробку, зазвичай без доступу світла: утримання у малому просторі триває не більше 2 годин, у більшому – до 18 годин (cramped confinement);
– поміщення затриманого до ящику з нешкідливими комахами (insects);
– під час стояння біля стіни затриманий може стояти на відстані приблизно 4 – 5 футів від стіни, розставивши ноги приблизно на ширину плечей. Руки витягнуті перед собою, а пальці спираються на стіну, щоб витримати всю вагу тіла; затриманому не дозволяється змінювати положення рук або ніг (wall standing);
– тримання затриманого на підлозі з витягнутими прямо ногами з піднятими руками над головою або тримання затриманого на колінах на підлозі з нахилом тулуба назад під кутом 45 градусів (stress positions);
– позбавлення сну на строк не більше 11 днів (sleep deprivation);
– прив’язування затриманого до лавки з піднятими ногами над головою. Голова затриманого знерухомлена. Дізнавач накладає тканину на рот і ніс затриманого, під час контрольованого виливання води на тканину. Потік повітря обмежений упродовж 20 – 40 секунд, і ця техніка допиту створює відчуття утоплення та задухи (waterboard technique)[54].
Саме зазначені enhanced interrogation techniques стали предметом аналізу ЄСПЛ у справі «Husayn (Abu Zubaydah) v. Poland», яка стосувалася дій ЦРУ у рамках «War on Terror», проголошеної у вересні 2001 року (див. пункт 52 зазначеного рішення ЄСПЛ)[55].
На практиці, як було встановлено Senate Select Committee on Intelligence, застосовувалися й інші enhanced interrogation techniques (допити упродовж 20 годин на день кожного дня, примусові обшуки (у тому числі за присутності іншої статі), примусове носіння жіночої білизни чоловіками (власне, те, що ще використовував Філіп Зімбардо у своєму відомому Стенфордському в’язничному експерименті)[56].
Інструментарій ЦРУ, як було встановлено ЄСПЛ, включав різні категорії: detention conditions, conditioning techniques, corrective techniques та coercive techniques (див. пункт 65 зазначеного рішення ЄСПЛ)[57].
Detention conditions «не є методами допиту, але вони впливають на затриманого, якого допитують. Зокрема, суб’єкт піддається гучним звукам (не вище 79 децибел) та постійному освітленню під час допиту. Ці умови забезпечують додаткову оперативну безпеку: гучні звуки маскують розмови співробітників, унеможливлюють будь-які слухові підказки, стримують та нейтралізують потенційні зусилля суб’єкта щодо спілкування з іншими затриманими. Постійне освітлення забезпечує покращене середовище для цілей безпеки, медичного, психологічного персоналу та допитувачів».
Conditioning techniques стосуються наступного: «Суб’єкт вводиться до базового, залежного стану. Встановлення базового стану є важливим, щоб продемонструвати суб’єкту, що він не контролює основні людські потреби. Базовий стан також створює у суб’єкта ментальність, при якій він вчиться сприймати та цінувати свій особистий добробут, комфорт і безпосередні потреби більше, ніж інформацію, яку він захищає. Використання сonditioning techniques, як правило, не приносить негайних результатів; скоріше, сукупний ефект цих методів, що використовуються з часом і в поєднанні з іншими методами допиту, забезпечує досягнення цілей допиту. Ці сonditioning techniques практично не вимагають фізичної взаємодії між затриманим та допитуваним».
Конкретними сonditioning techniques є:
a) перебування без одежі: суб’єкт залишається оголеним, поки дізнавач не надасть йому одяг;
b) позбавлення сну: суб’єкт розміщується у вертикальному положенні. Під час допитів можуть застосовуватися різні форми заковування в кайданки. На затриманого одягається підгузок в санітарних цілях, хоча підгузок не використовується постійно;
c) дієтичні маніпуляції: суб’єкт забезпечується мінімальним обсягом їжі через рівні проміжки часу. Суб’єкт отримує цільовий показник 1500 калорій на день» (див. пункт 65 зазначеного рішення ЄСПЛ)[58].
Corrective techniques, які застосовувались у поєднанні з сonditioning techniques, визначалися як такі, що вимагали «фізичної взаємодії між дізнавачем та затриманим» і «використовувалися головним чином для здивування або досягнення іншої необхідної мети. До цих прийомів відноситься: образливий ляпас, ляпас в область живота, фіксація обличчя та неочікуване залякування. Corrective techniques не використовуються одночасно, але нерідко – послідовно під час допиту. Corrective techniques, як правило, використовуються, коли затриманий піддається поданим вище сonditioning techniques.
Coercive techniques визначаються як такі, що призводять до того, що затриманий «зазнає більшої фізичної та психологічної напруги. Coercive techniques вважаються більш ефективними інструментами для «переконання резистентних суб’єктів до участі в допитах»: «Ці методи – примусове стояння біля стіни, обливання водою, примусове перебування у стресовій фізичній позиції, штовхання у стіну та поміщення до обмеженого простору, – як правило, не застосовуються у поєднанні, хоча можливе комбіноване їх використання.
У період 2003 – 2006 років умови утримання в місцях тримання під вартою ЦРУ за кордоном регулювались Guidelines on Confinement Conditions for CIA Detainees, підписаним 28 січня 2003 року директором ЦРУ. Згідно із зазначеними Guidelines, у 2003 році використовувались принаймні наступні «шість стандартних умов ув’язнення»: 1) зав’язування очей або одягання капюшону для цілей дезорієнтації затриманого та запобігання встановлення його місцезнаходження або розташування ізолятора; 2) гоління волосся після прибуття до місця тримання, коли волосся на голові та обличчі кожного затриманого видаляють електричною бритвою, а затриманого під час гоління приковують до стільця; 3) одиночне ув’язнення; 4) безперервний шум до 79 дБ, який відтворюється постійно і підтримується в діапазоні 56-58 дБ у камерах затриманих та 68-72 дБ у місцях пересування; 5) безперервне світло (таке, що кожна камера була освітлена двома 17-ватними лампочками люмінесцентної лампи Т-8, які висвітлюють камеру приблизно такою ж яскравістю, як офіс); 6) використання кайданок для ніг у всіх аспектах управління та переміщення затриманих (див. пункт 67 зазначеного рішення ЄСПЛ)[59].
Guantanamo Bay detention camp – stress positions
З огляду на Guidelines on Confinement Conditions for CIA Detainees можна зробити висновки, що багато що (якщо не все) з поданого вище переліку у практиці ЄСПЛ категорично й безальтернативно визначено як нелюдське поводження (наприклад, wall standing), а багато що – саме як катування, що не може не викликати глибокого дивування щодо можливості їх застосування з європейського погляду. Відмінність між європейським та американським підходом до проблеми застосування так званих enhanced interrogation techniques полягає у тому, що у першому випадку це автоматично підпадає під заборону статті 3 Конвенції про захист прав людини, а для американського підходу це є підставою для дискусії, чи можуть вони вважатися тортурами. Без сумнівів, варто погодитися та наголосити ще раз, що так звані enhanced interrogation techniques є нічим іншим, як евфемізмом поняття «катування»[60].
Так само, у Резолюції Європейського парламенту від 11.02.2015 щодо звіту Сенату США про використання катувань співробітниками ЦРУ було зазначено, що Європейським парламентом усі зображені вище enhanced interrogation techniques були ідентифіковані виключно як тортури та інші форми нелюдського або такого, що принижують гідність, поводження, викрадення, таємне затримання, тримання під вартою без суду та порушення принципу невислання[61].
Проте, незважаючи на одностайну категоричну європейську позицію, для американського підходу крапка над питанням щодо застосування «посилених методів допитів» не поставлена: «Використання enhanced interrogation techniques продовжує залишатися предметом [американської] національної тематики та міжнародних дебатів»[62].
Відтак, постає питання: як можна взагалі говорити про викорінення тортур у практиці сучасних поліцейських служб та служб безпеки з огляду на запровадження методів тортур на рівні наказів та інструкцій найбільш могутніх спецслужб світу. Подібне таємне «зрощування» практик нелюдського поводження не могло не мати наслідків на глобальному та європейському рівні в контексті знищення порогу толерантності до застосування подібних практик.
Можна ще раз підкреслити одну, як на нашу думку, важливу деталь: проблематика феномену тортур не лише у тому, що тортури є інструментом багатьох сучасних спецслужб найбільш демократичних країн. Більша небезпека полягає у тому, що спроба надати найбільш точне й вичерпне визначення цьому поняттю супроводжується пошуком нових методів нелюдського поводження, що на фоні кооперації між різними національними спецслужбами у сфері «боротьби з тероризмом та організованою злочинністю» нагадує споконвічне «змагання кулі та броні».
Характер тортур, що практикуються спецслужбами провідних країн світу, ще більше ускладнює проблему. Катування здійснюються – і продовжуються – за допомогою різноманітних методів впливу, які не залишають матеріальних слідів, проте, тим не менш, які не втрачають своєї огидності й небезпечності як для потерпілих, так і для суспільства. Щодо начебто зменшення «концентрації насильства» у діяльності сучасних органів поліції та спецслужб і переходу до психологічного насильства, варто наголосити на вельми важливому аспекті.
Так, йдеться про міф, що начебто психологічний вплив на потерпілих, мовляв, є значно менш загрозливим у своїх наслідках, аніж вплив фізичний: «Існують чіткі клінічні докази того, що психологічні тортури є настільки ж травматичними, як їх фізичні варіації»[63].
Говорячи про поширення феномену тортур у ХХІ столітті, потрібно зробити базовий акцент: феномен тортур не може існувати без соціальної підтримки громадян сучасних суспільств, які віддають свою свободу в обмін на нерідко оманливу «безпеку». В умовах «суспільств безпеки», коли «свобода» розчинилася у мережах «убезпечення» та «захисту суспільства», коли кожна політична криза актуалізує питання ще більшого «захисту суспільства», процес завуальованого стимулювання застосування тортур та навіть легалізації тортур набирає нових вкрай небезпечних обертів.
Говорячи про те, хто саме використовує тортури, необхідно згадати видатного англійця Герберта Спенсера, який наголошував, що «судді, присяжні, констеблі, тюремщики – це все одиниці з народу, а тому всі вони будуть мати в середньому всі ті недосконалості, якими характеризується сам народ»[64].
К. Ейнольф слушно зазначає, що катування найчастіше застосовуються проти людей, які не є повноправними членами суспільства, таких як раби, іноземці, військовополонені та представники расових, етнічних і релігійних аутсайдерів. Катування застосовується рідше проти членів або громадян суспільства. Катування частіше застосовуються, коли уряд або суспільство сприймає себе під загрозою[65].
Зазначений погляд повністю кореспондує науковим поглядам Зігмунта Баумана та Ульріха Бека щодо сучасних «суспільств ризиків» та розподілу населення на глобалізованих «туристів» та локалізованих «бродяг», де останні розглядаються як такі, що демонструють явні або приховані «ризики», і від яких суспільство потребує «убезпечення» – нехай навіть у найбільш радикальних формах.
Зазначені погляди були сформульовані німецькими вченими Отто Руше і Георгом Кіркхеймером ще 1939 року в їх класичній праці «Punishment and Social Structure», де вчені зазначали, що тортури у пізньому Середньовіччі отримали більше виправдання: чим біднішими ставали окремі категорії осіб, тим більш загрозливими вони вважалися для суспільства. На аргументовану думку Руше і Кіркхеймера, соціальні та економічні умови в Європі, що спричинили масове зростання кількості матеріально знедолених осіб, спричинили дедалі більш авторитарні заходи соціального контролю, включаючи процедури та подальші покарання, які мало приділяли уваги питанням винності або невинуватості[66]. З усіма, хто залишився без даху над головою або мав низький соціальний статус, слід було боротися будь-якою ціною (можна згадати англійські «закони про бідних» (Poor Laws), які формально вони мали чинність до 1948 року)[67]. І, навпаки, купці та інші заможні особи могли уникнути загрози катувань саме в силу їхнього матеріального стану. Саме статус, а не окремі дії, був головною, якщо не єдиною різницею стосовно ризику застосування тортур як засобу отримання доказів і тортур як покарання. Сьогодні ми маємо тих саме глобалізованих «туристів» та локалізованих «бродяг», проте проблема, нехай будучи значно завуальованою, залишається по суті такою ж, як і в часи Середньовіччя.
Чи можна виправдати застосування катувань?
Якщо проглянути практику ЄСПЛ щодо застосування статті 3 Конвенції, перше, що можна взяти до уваги, це базова теза, яка міститься у кожному із зазначених рішень ЄСПЛ: «Стаття 3 Конвенції закріплює одну з фундаментальних цінностей демократичного суспільства. Вона категорично забороняє без будь-яких винятків катування, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження та покарання без огляду на обставини чи поведінку потерпілого».
Якщо застосувати цей верховний принцип до тематики нашої статті в контексті боротьби з тероризмом, то окремі рішення ЄСПЛ присвячуються саме абсолютній забороні використання enhanced interrogation techniques для цілей отримання інформації від терористів: «Суд уважає законним прийняття державами-учасницями твердої позиції щодо тих, хто робить свій внесок у вчинення терористичних актів, з якими він не може змиритися за жодних обставин» («Othman (Abu Qatada) v. the UK», п. 183).
ЄСПЛ робить особливий наголос: розслідування справ про терористичні злочини, безсумнівно, наражається на певні проблеми для органів влади. Проте потреби слідства та безумовна складність боротьби зі злочинністю, зокрема з тероризмом, не можуть виправдовувати порушення захисту фізичного стану людини («Brogan and Others v. the UK», п. 61; «Murray v. the UK» [GC], п. 58; «Dikme v. Turkey», п. 64; «Tomasi v. France», п. 115).
Навіть за найскладніших обставин, таких як боротьба з тероризмом та організованою злочинністю, Конвенція категорично забороняє будь-яке катування або нелюдське поводження чи таке, що принижує людську гідність, поводження або покарання («Sylenok and «Tekhnoservis-Plus» v. Ukraine», п. 66; «Bekos and Koutropoulos v. Greece», п. 45; «Bocharov v. Ukraine», п. 44; «Bazorkina v. Russia», п. 129; «Selmouni v. France» [GC], п. 95; «Jalloh v. Germany» [GC], п. 99; «Zyakun v. Ukraine», п. 39).
Якщо коротко сформулювати причини, чому катування не може бути виправданим за будь-яких обставин, то подібні аргументи можуть бути зведені до такого: 1) катування – це нерезультативний, неефективний та економічно витратний інструмент допиту; 2) катування спричиняють глибокі психологічні та фізичні травми; 3) катування є незаконними; 4) катування мають численні негативні юридичні наслідки для жертв, самих злочинців, платників податків, суспільства та держави; 5) катування є глибоко аморальним та огидним явищем[68].
Як це не дивно з європейської перспективи, на фоні тотальної заборони тортур як покарання та засобу отримання доказів, в американській науковій літературі існують усталені погляди щодо спроб морального обґрунтування катувань, хоча, безумовно, європейський науковий підхід категорично спростовує такі погляди: «Хоча «цивілізоване» суспільство, як правило, не погоджується з такою поведінкою, ця стаття стверджує, що катування морально виправдовується за певних обставин, головним чином, коли можна уникнути більш серйозної шкоди, використовуючи катування як засіб допиту. Необхідно прибрати принизливий підтекст, пов’язаний з тортурами. Об’єктивний аналіз необхідності катувань вказує на те, що це морально виправдано»[69].
Причому подібних думок в американській літературі можна знайти більш ніж у достатній кількості: «Той факт, що катування завдає страшних страждань, не викликає сумнівів. Але це не позбавляє моральних припущень, що лежать в основі абсолютистського підходу до питання щодо заборони катувань, двох основних слабких аспектів. По-перше, залежно від тривалості та альтернатив, катування – це не обов’язково найгірше, що може трапитися з ким завгодно за будь-яких можливих обставин. … По-друге, навіть якщо катування є найгіршим типом страждань, це не буде достатньою підставою для заборони в будь-яких обставинах, особливо коли катування однієї особи запобігає катуванням та/або смерті багато інших»[70].
Так, деякі американські автори аргументують: «Існують п’ять факторів, що мають значення для визначення того, чи допустимі катування, та ступеня катувань. Цими факторами є таке: 1) кількість життів під реальною загрозою; 2) безпосередність та реальність заподіяння шкоди; 3) наявність інших засобів для отримання інформації; 4) рівень протиправної діяльності суб’єкта; 5) ймовірність того, що суб’єкт насправді володіє відповідною інформацією[71].
Відтак, робиться категорично неприйнятний для європейської політики висновок, що «регулювання застосування тортур краще, аніж заборона»[72].
Іншими словами, з подібних тверджень випливає вельми небезпечна формула: «Absolute in principle but relative in application».
У науковій літературі з питань політичних та економічних передумов застосування тортур виділяються декілька моделей.
«The security model» розглядає тортури як інструмент, який може підвищити захист від загроз, що постають перед суспільством. Класичний аргумент полягає в тому, що якщо заарештований терорист не стане давати свідчення про майбутні напади, сотні безневинних людей загинуть, коли спрацює бомба (the ‘ticking bomb’ argument). Відтак, на переконання прихильників такого підходу, аж ніяк не можна погодитися з тим, що «навіть страждання багатьох вбитих або поранених внаслідок вибуху ticking bomb мають менше значення, ніж гарантування того, щоб навіть за цих обставин підозрюваний був захищений від будь-яких страждань, які, якби вони були заподіяні, могли запобігти лиху»[73].
Так, у 1988 році ізраїльська делегація виступила перед Комітетом ООН проти тортур, який звинуватив Ізраїль у порушенні Конвенції ООН проти катувань, використовуючи те, що ізраїльтяни називали «moderate pressure»: «Ніхто ніколи не знатиме, де і коли вибухне наступна бомба. Іноді ми потрапляємо до особливих ситуацій, коли нам потрібно отримати життєво важливу інформацію від терориста або потенційного терориста, щоб запобігти наступному терористичному акту»[74].
Саме ця модель була повністю взята на озброєння США під час «War on Terror», проголошеної у вересні 2001 року.
«The security model» також була використана для обґрунтування легітимності ізоляторів, таких як Guantanamo Bay під час «War on Terror»[75]. В урядових звітах та офіційних прес-конференціях затриманих максимально подавали як таких, які дійсно мають вкрай важливу інформацію про те, що саме цікавить терористів, терористичні мережі та потенційні загрози, які можна, на жаль, мовляв, здобути шляхом застосування enhanced interrogation techniques.
Відповідно, перед урядовими чиновниками постає триєдине завдання: 1) публічно визнати, що enhanced interrogation techniques дійсно застосовувалися, проте виключно заради високої мети захисту суспільства; 2) заявити, що enhanced interrogation techniques не є катуванням або нелюдським поводженням; 3) задекларувати, що лише саме завдяки застосуванню enhanced interrogation techniques було відвернуті певна кількість терористичних актів або інших злочинів, чим було врятовано велику кількість невинних людей.
Головним аргументом проти цієї моделі є таке: якщо ми будемо виправдовувати тортури незалежно від їх назви в діяльності служб безпеки та органів поліції, то тортури знову стануть головним, якщо не єдиним засобом соціального контролю, що призведе до більші ніж суттєвого послаблення «м’язів» органів правопорядку та служб безпеки.
Коротко підсумовуючи сутність моделі безпеки, необхідно зауважити на такому: 1) дієвість катувань для цілей убезпечення не доведено; 2) катування може наповнити предмет розслідування або оперативно- діяльності недостовірною інформацією, що буде дорого коштувати платникам податків; 3) катування сприяє нагнітанню напруження в суспільстві та сприяє насиченню суспільства аномією; 4) катування сприяє погіршенню психічного здоров’я, адже негативні психологічні наслідки навіть умовних «легких» форм катування викликають незворотні психологічні реакції як у жертв катування, так у агентів, які їх застосовують.
Проте головне, якщо ми говоримо про модель безпеки, не можна забувати про принципово важливий момент: катування – незалежно від того, чи заборонено воно (як в Європі), чи дозволено у формі умовних enhanced interrogation techniques, – породжує відповідну негативну та вкрай небезпечну ланцюгову реакцію. Так, якщо держава надає своїм агентам формальний дозвіл на застосування катувань до громадян (нехай навіть у завуальованій формі) або принаймні толерує практику катувань, то у громадян зникають моральні бар’єри щодо застосування аналогічних дій до агентів держави або до тих саме безневинних громадян.
Крім того, як слушно зазначає Р. Блейклі, більшість тортур мають мало спільного із захистом населення від неминучих загроз безпеці. Набагато більше вони пов’язані з подоланням загроз інтересам транснаціональних елітних груп[76].
Саме цей аспект «боротьби з тероризмом» є найбільш важливим для аналізу проблематики безпеки. Він повністю кореспондує поглядам С. Коена, М. Фуко, У. Бека та З. Баумана щодо глобалізованих «туристів», локалізованих «бродяг» та насичення політичного тіла суспільства «безпекою» з метою ще більшого соціального контролю над кожним рухом та навіть – станом на сьогодні – кожною думкою пересічного громадянина.
Елітні політичні групи та приватні транснаціональні корпорації насичують суспільство відповідними мессиджами: так, тортури, це більш ніж огидно. Проте, мовляв, світ змінився настільки, що перед нами стоїть важливий вибір: або пожертвувати одним терористом, або мовчки спостерігати за загибеллю сотень або тисяч безневинних людей. Ну, добре, мовляв, ми, діючи виключно заради високих ідеалів демократичного суспільства, мусимо максимально зменшити застосування катувань щодо злочинців та терористів, проте ми повинні компенсувати це трьома речами: 1) збільшенням фінансування поліції та служб безпеки; 2) ще більшим насиченням суспільства камерами відеоспостереження та іншими пристроями спостереження; 3) ще більшим доступом до персональних даних громадян заради їх власної безпеки.
«The stability model» є другою моделлю, яка пояснює застосування тортур у суспільстві ХХІ століття.
Так, будучи більш радикальною у поясненні причин застосування тортур, модель стабільності розглядає тортури як інструмент державного терору для дисциплінування населення та придушення потенційного або фактичного політичного протистояння, яке може загрожувати інтересам політичних еліт[77]. До такої опозиції належать революційні та повстанські рухи, але нерідко також опозиційні партії, профспілки, групи, що закликають до демократії або до політичних свобод, а також ті, хто підозрюється в тому, що потенційно пов’язаний з такими групами, як зараз, так і в майбутньому. Часто катування використовуються як інструмент, який слід застосовувати проти конкретних осіб або груп, які мають стати прикладом для тих, хто наважується кинути виклик політичному режиму або політичним елітам. Для таких цілей використовуються підконтрольні або лояльні засоби масової інформації, які отримують «з перших рук» відповідні дані, які для інших ЗМІ є недоступними.
«The legitimacy model» є третьою моделлю, яка пояснює застосування тортур у суспільстві ХХІ століття.
Модель легітимності пояснює способи декларування окремими особами та/або політичними елітами права на катування, де такі особи прагнуть таким чином забезпечити право на катування задля власних інтересів, проте зовнішнім обґрунтуванням є, звичайно, «інтереси суспільства» або навіть «всього світу»[78].
Так, після оголошеної у вересні 2001 року «War on Terror» США взяли курс на легалізацію застосування тортур єдиним суб’єктом, створюючи протилежність – «глобальне зло» проти «глобального рятівника світу», де з’єднувальною ланкою стала легітимізація enhanced interrogation techniques. У подальшому рівень легітимізації стає нижчим та менш вибагливим, коли з формули «глобальне зло» проти «глобального рятівника світу» прибираються слова «глобальне» та «світу». Причому, як слушно зазначає Р. Блейклі, чи застосовують катування як засіб отримання точної інформації про загрози, абсолютно неважливо. Мета полягає в забезпеченні права на застосування катувань на майбутнє. Прикладом застосування цієї моделі також є США – від KUBARK Counterintelligence Interrogation до більш сучасних інструкцій проведення enhanced interrogation techniques.
Результативність та ефективність тортур як соціальних практик
Феномен тортур є поширеним у практиці органів правопорядку та спецслужб через стверджувану результативність подібних методів для отримання доказів вини підозрюваних. Нерідко вважається, що катування «спрацьовує як з міркувань безпеки, так і з точки зору стабільності, оскільки люди мають обмежені пороги для переживання подібного роду зловживань – навіть найжорсткіші персонажі врешті-решт ламаються від болю»[79].
Відповідаючи на це питання, можна, передусім, нагадати, що навіть ЦРУ було змушене визнати свою неспроможність провести всебічний та незалежний аналіз ефективності enhanced interrogation techniques.
The U.S. Senate Intelligence Committee наголосив, що «співробітники ЦРУ … вирішили розпочати програму безстрокового таємного затримання та використання жорстоких методів допиту, що порушує законодавство США, договірні зобов’язання та наші цінності».
Так, the U.S. Senate Intelligence Committee дійшов наступних висновків:
1) використання enhanced interrogation techniques не було результативним засобом отримання точної інформації або залучення колаборантів з числа затриманих[80];
2) твердження ЦРУ щодо ефективності enhanced interrogation techniques є неточними і не базуються на достовірних показниках успіху[81];
3) допити затриманих ЦРУ були жорстокими і набагато гіршими, аніж це було подано політикам та громадськості[82];
4) умови ув’язнення для затриманих ЦРУ були жорсткішими, ніж ЦРУ представляло політикам і громадськості[83];
5) ЦРУ неодноразово надавало недостовірну інформацію Міністерству юстиції, що перешкоджало правильному юридичному аналізу Detention and Interrogation Program [84];
6) ЦРУ активно уникало або перешкоджало нагляду за Detention and Interrogation Program з боку Конгресу[85];
7) ЦРУ перешкоджало ефективному контролю з боку Білого дому за програмою[86];
8) функціонування та адміністрування Detention and Interrogation Program ускладнювало, а в деяких випадках перешкоджало роботі інших органів виконавчої влади у сфері національної безпеки[87];
9) ЦРУ перешкоджало нагляду Генеральної інспекції ЦРУ[88];
10) ЦРУ координувало випуск секретної інформації для ЗМІ, включаючи неточну інформацію щодо ефективності enhanced interrogation techniques[89];
11) ЦРУ виявилося неготовим, оскільки воно розпочало реалізацію Detention and Interrogation Program більш ніж через 6 місяців після надання відповідних повноважень[90];
12) адміністрування Detention and Interrogation Program було глибоко недосконалим упродовж усієї тривалості цієї програми, особливо у 2002 році та на початку 2003 року[91];
13) на замовлення ЦРУ два психологи розробили enhanced interrogation techniques та зіграли центральну роль в операції, оцінках та адмініструванні Detention and Interrogation Program. Причому жоден психолог не мав досвіду допитувача, спеціальних знань про «Аль-Каїду», досвіду боротьби з тероризмом, навичок будь-якої відповідної культурологічної або лінгвістичної експертизи. У 2005 році психологи створили компанію спеціально для проведення такої роботи з ЦРУ. Незабаром після цього ЦРУ передало практично всі аспекти програми на аутсорсинг[92];
14) затримані ЦРУ піддавались методам примусового допиту, які не були схвалені Міністерством юстиції або не були санкціоновані штабом ЦРУ[93];
15) ЦРУ не здійснювало вичерпного або точного обліку кількості осіб, яких воно затримало, і тримало осіб в умовах, які не відповідали законодавчим стандартам тримання. Твердження ЦРУ щодо кількості затриманих та підданих посиленим методам допиту були неточними[94];
16) навіть саме ЦРУ не змогло належним чином оцінити ефективність enhanced interrogation techniques[95];
17) ЦРУ рідко притягало персонал до відповідальності за серйозні та суттєві порушення, неналежну діяльність, системні та індивідуальні недоліки управління[96];
18) ЦРУ ігнорувало численні внутрішні критичні зауваження, критику та заперечення щодо функціонування та адміністрування Detention and Interrogation Program[97];
19) Detention and Interrogation Program за своєю природою була нежиттєздатною та фактично завершилася до 2006 року через несанкціоноване розкриття інформації в пресі, зменшення співпраці з боку інших держав, юридичні та адміністративні проблеми[98];
20) Detention and Interrogation Program суттєво нашкодила інтересам США у світі та призвела до інших значних грошових та негрошових витрат[99].
З проблемою сумнівної результативності тортур у розумінні можливості отримати зізнання та інформацію тісно пов’язана проблема не менш сумнівної ефективності тортур, де категорія ефективності розуміється в контексті отримання результату за найменшу ціну.
У цьому контексті потрібно ще раз нагадати, що однією з передумов зменшення застосування тортур було концептуальна трансформація теорії доказів та практики доказування у кримінальному процесі, де значення зізнання підозрюваного суттєво зменшилося, а відповідний вакуум було заповнено непрямими доказами. Причому з розвитком науки криміналістики – спочатку з появою бертільонажу та дактилоскопії, а згодом ДНК-технологій та інших наукових досягнень – процесуальне значення «явок з повинною» ще більше мінімізувалося. У ХХІ столітті значення самовикривальних свідчень стало ще менш актуальним з огляду за переведення усього діловодства в електронно-цифрові бази та розкидування мереж соціального контролю з електронними перепустками, камерами цілодобового онлайн-спостереження та іншими контрольними механізмами[100].
Крім того, на увагу заслуговує більш високий рівень аналізу. Так, за даними the University of Maryland’s Global Terrorism Database, поступове збільшення частоти терористичних нападів мало місце з 1970 року по 1992 рік. Після подій 11 вересня 2001 року відбулося незначне збільшення кількості терористичних атак, яке поступилося періодом занепаду терористичної активності. Однак за період 2004 – 2014 років спостерігалося різке зростання кількості терактів з трохи більше 1 тис. у 2004 році до майже 17 тис. у 2014 році[101]. Отже, оцінюючи зазначені показники, можна дійти висновку, що «War on Terror» супроводжувалася збільшенням терористичної активності. Коли «War on Terror» стала одним з головним факторів глобального політичного розвитку, відповідно, кількість терактів зросла майже у 17 разів.
У 2017 році у всьому світі від тероризму загинуло 26445 людей. Упродовж цього десятиліття кількість загиблих у світі коливалась від найнижчого значення – 7827 осіб у 2010 році до найвищого показника 44490 осіб у 2014 році[102]. Зазначені дані надають додаткові підстави аналізувати питання неефективності глобальної стратегії боротьби з тероризмом, частиною якої після 2001 року стали enhanced interrogation techniques.
Рис. 1 Кількість жертв від тероризму (www.ourworldindata.org)
Цікавим також є динаміка частки смертності від тероризму в глобальній картині смертності[103]. Так, спостерігається збільшення відносних показників смертності від тероризму в загальній картині смертності. Причому задекларована «War on Terror», навпаки, супроводжувалась частковим збільшенням смертності від тероризму. Більше того, домінуючий глобальний політичний чинник боротьби з тероризмом, навпаки, продемонстрував безпрецедентне зростання частки смертності від тероризму у 2014 році.
Рис. 2 Частка смертності від тероризму (www.ourworldindata.org)
Можна також навести вельми цікаву й корисну додаткову інформацію.
Так, за період 2010 – 2019 років у країнах Європейського Союзу спостерігалося суттєве збільшення кількості осіб, арештованих за причетність до вчинення терористичних актів[104]. Звичайно, це питання потребує додаткового визначення, проте на фоні задекларованої в країнах Європи нульової толерантності до тортур та виключення будь-яких форм нелюдського поводження з переліку засобів отримання доказової інформації, можна стверджувати, що принаймні зовнішні показники роботи органів правопорядку та спецслужб можуть не залежати від застосування enhanced interrogation techniques.
Таблиця 3. Кількість осіб, арештованих за причетність до вчинення терористичних актів у країнах Європейського Союзу
| Рік | Особи, заарештовані за підозрою у тероризмі |
| 2010 | 611 |
| 2011 | 484 |
| 2012 | 536 |
| 2013 | 631 |
| 2014 | 774 |
| 2015 | 1077 |
| 2016 | 1011 |
| 2017 | 1219 |
| 2018 | 1056 |
| 2019 | 1316 |
Рис. 3 Особи, заарештовані за підозрою у тероризмі у країнах ЄС (www.statista.com)
Проте головним є те, що тортури стали економічно невигідними через зазначений вище «ефект бумеранга». Дедалі більше закріплення у практиці ЄСПЛ гарантій прав підозрюваних у кримінальному процесі та виключення «явок з повинною» у країнах-членах Ради Європи з числа доказів створили презумпцію правдивості заяв підозрюваного у судовому засіданні при розгляді справи по суті про застосування до нього катувань під час досудового розслідування.
Так, ЄСПЛ неодноразово наголошував: «Жорстоке поводження повинно бути підтверджено відповідними доказами. Оцінюючи ці докази, Суд приймає критерій доказування «поза розумним сумнівом», але додає, що такий доказ може випливати зі співіснування достатньо сильних, чітких та послідовних висновків чи подібних неспростовних презумпцій факту» («Gerashchenko v. Ukraine», п. 79[105];«Kapustyak v. Ukraine», п. 60[106]; «Klass v. Germany», п. 30[107]; «Kobets v. Ukraine», п. 44[108]; «Kulik v. Ukraine», п. 86[109]; «Lopatin and Medvedskiy v. Ukraine», п. 54[110]; «Lunev v. Ukraine», п. 90; «Menesheva v. Russia», п. 52[111]).
ЄСПЛ сформулював презумпцію «доброго здоров’я особи до затримання агентами держави», яка знайшла своє відображення у численних рішеннях ЄСПЛ: «Якщо встановлено, що особа потрапила під поліційну варту при доброму здоров’ї, але під час звільнення має тілесні ушкодження, на відповідну державу покладається обов’язок надати правдоподібне пояснення причин виникнення таких ушкоджень» («Bilyy v. Ukraine», п. 65[112]; «Kovalchuk v. Ukraine», п. 59[113]; «Mikiashvili v. Georgia», п. 69[114]; «Süleyman Demir and Hasan Demir v. Turkey», п. 39[115]; «Tomasi v. France», п.п. 108-111[116]).
Більше того, «органи влади зобов’язані відповідати за тілесні ушкодження, завдані особам, які перебувають під їхнім контролем під вартою. Виходячи з обов’язку представників органів влади нести відповідальність за осіб, які перебувають під їхнім контролем, навіть виправдання поліцейських у кримінальному процесі не звільняє державу від відповідальності, яку покладає на неї Конвенція» («Yavuz v. Turkey»[117]; «Berktay v. Turkey», п. 168[118]; «Bursuc v. Romania», п. 80[119]).
Відповідно, це тягне велику ймовірність подання відповідних позовів до держави від самих підозрюваних, так само як скасування відповідних вироків вищими судами з аналогічних підстав, що також у подальшому покладає на платників податків, багато з яких легковажно виправдовують катування, додатковий фінансовий тягар.
Причому найбільш болючими для платників податків можуть бути фінансові санкції, що покладаються ЄСПЛ на національні держави за статтею 3 Конвенції про захист прав людини. Так, яскравим прикладом такого економічного «бумеранга» є рішення ЄСПЛ у справі «Husayn (Abu Zubaydah) v. Poland» від 24.07.2014, яким було встановлено порушення Польщею Конвенції з прав людини внаслідок співпраці з США та надання ЦРУ дозволу утримувати та катувати потерпілих на території Польщі у 2002 – 2003 роках, внаслідок чого Польща була змушена сплатити жертвам катувань сумарно 130 тис. євро[120]. Так само, у рішенні у справі «Abu Zubaydah v. Lithuania» Литва та Румунія виплатили по 100 тис. євро компенсації потерпілим за катування, не рахуючи судових витрат[121].
Причому для того, що нівелювати у насильницький спосіб отримані так звані «явки з повинною», ЄСПЛ створив міцний фундамент своєї практики, запровадивши категорію «грубої відмови в правосудді»: «Груба відмова в правосудді» є вимогливою перевіркою на несправедливість. Вона виходить за рамки простих порушень або відсутності гарантій у судових провадженнях, які можуть призвести до порушення статті 6 Конвенції, якщо вони матимуть місце в самій державі-учасниці. Вимагається порушення принципів справедливого судового розгляду, гарантованого статтею 6 Конвенції, яке є настільки значним, що воно рівнозначно зведенню нанівець або знищенню самої суті права, гарантованого цією статтею»[122]. Причому до «форм несправедливості», які формують «грубу відмову в правосудді» належить «отримання та використання доказів, здобутих в результаті катувань»[123].
Як наслідок, ЄСПЛ сформував широку практику щодо використання у кримінальному процесі сумнівних самовикривальних свідчень: за системою Конвенції заборона використання доказів, отриманих у результаті катувань, є фундаментальною. Жодна правова система, заснована на верховенстві права, не може схвалювати допуск доказів – якими б правдоподібними вони не були, – які були отримані в результаті такої варварської практики, як катування («Othman (Abu Qatada) v. the UK», п. 264). Докази, отримані в результаті катувань, виключаються з метою захисту цілісності судового процесу і, в кінцевому підсумку, верховенства права як такого («Othman (Abu Qatada) v. the UK», п. 264)[124].
ЄСПЛ наголошує, що допустимість показань, отриманих за допомогою катування або жорстокого поводження, як доказів з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні призводить до несправедливості провадження в цілому. Цей висновок застосовується незалежно від доказової значущості цих показань та від того, чи мало їх використання вирішальне значення для ухвалення обвинувального вироку («Gäfgen v. Germany» [GC], п. 166; «Tarasov v. Ukraine», п. 83; «Zyakun v. Ukraine», п. 39)[125].
У справі «Harytyunyan v. Armenia» ЄСПЛ наголосив: «Може виникнути проблема застосування пункту 1 статті 6 Конвенції щодо доказів, отриманих на порушення вимог статті 3 Конвенції, навіть якщо ці докази не були вирішальними для засудження особи. Використання доказів, отриманих з порушенням статті 3 Конвенції, у кримінальному судочинстві порушує серйозні питання щодо справедливості такого процесу. На обвинувальні докази – незалежно від того, чи були вони реальними доказами або зізнавальними свідченнями, – отримані в результаті насильства, жорстокого поводження або інших видів неналежного поводження, які можуть розглядатися як тортури, ніколи не можна посилатися в обґрунтування винності, незалежно від їх доказового значення. Будь-який інший висновок лише служитиме меті обґрунтування морально неприйнятної поведінки, яку автори статті 3 Конвенції прагнули заборонити, або, іншими словами, «дозволятиме жорстокість під прикриттям закону»[126].
Поширення катування: за лаштунками офіційної статистики
Говорячи про надзвичайну поширеність катувань як феномену у сучасних суспільствах, варто проілюструвати таке твердження за допомогою наступних фактів та тенденцій.
Цікавим прикладом застосування тортур у ХХІ столітті є Сполучені Штати Америки.
Так, опитування, проведене Gallup у жовтні 2001 року, коли шок від нападів був надзвичайно гострим, показав, що 45% респондентів виправдали б катування відомих терористів, якщо б останні знали подробиці про майбутні теракти в США, проте 53% заперечили таку політику[127].
Після того, як фотографії з іракської в’язниці Абу-Грейб були відкриті американцям у квітні 2004 року, дослідження ABC News Polling Unit виявило, що лише 29% американців розцінили як катування, те, що американські солдати робили з ув’язненими, тоді як 60% заявили, що це було зловживання, проте аж ніяк не тортури. Водночас більше половини респондентів (51%) у цьому ж опитуванні заявили, що США справді використовують катування як політичну стратегію у війні проти терору[128].
Вельми цікавим було зазначене опитування в частині можливості використання засобів отримання інформації від підозрюваних. Наприклад, сексуальне приниження (16%), ураження електричним струмом (17%) та залякування членів сімей підозрюваних (19%) отримали мало підтримки.
Таблиця 4. Результати опитування: «Які форми поводження можуть бути використані проти терористів» (ABC News Polling Unit, 2004)
| Які форми поводження можуть бути використані проти терористів (ABC News Polling Unit, 2004) | % |
| Позбавлення сну | 66 |
| Надягання пакета на голову | 57 |
| Шумовий вплив | 54 |
| Погрожування розстрілом | 41 |
| Дія високих / низьких температур | 40 |
| Позбавлення їжі та/або води | 38 |
| Побиття | 29 |
| Тримання оголеним без одежі | 25 |
| Примусове занурення голови у воду | 21 |
| Залякування членів родини | 19 |
| Електрошок | 17 |
| Сексуальна наруга | 16 |
На відміну від цього, респонденти набагато більше підтримали використання екстремальних температур (40%), погрози розстріляти підозрюваних (41%) та шумовий вплив (54%). Позбавлення сну – це єдина техніка допиту, яка отримала переважну більшість підтримки (66%)[129].
Рис. 4 Результати опитування: «Які форми поводження можуть бути використані проти терористів» (ABC News Polling Unit, 2004)
В опитуванні Pew Research Center, проведеному в липні 2004 року, 43% американці заявили, що катування підозрюваних у тероризмі для отримання важливої інформації нерідко або іноді є виправданим[130].
Опитування, проведене Chicago Council on Foreign Relations у 2004 році, показало, що 27% респондентів підтримало надання дозволу урядам застосовувати тортури, тоді як 70% заперечило можливість застосування тортур для цілей боротьби з особливо тяжкими злочинами[131].
У поданій нижче таблиці наведено ставлення американців до використання тортур для цілей боротьби з тероризмом та іншими тяжкими злочинами за результатами різних соціологічних опитувань (у %):
Таблиця 5. Ставлення американців до використання тортур для цілей боротьби з тероризмом (результати соціологічних опитувань)
| Дата | Дослідження | Підтримую | Інколи | Рідко | Заперечую |
| 14.11.2001 | Investor’s Business Daily / Christian Science Monitor | 32 | – | – | 66 |
| 14.03.2002 | Fox News | 41 | – | – | 47 |
| 13.03.2003 | Fox News | 44 | – | – | 42 |
| 27.05.2004 | ABC News / Washington Post | 35 | – | – | 63 |
| 18.08.2004 | Pew Research Center | 15 | 28 | 21 | 32 |
| 10.05.2005 | Pew Research Center | 15 | 30 | 24 | 27 |
| 06.12.2005 | Associated Press / Ipsos-Public Affairs | 11 | 27 | 23 | 36 |
| 21.12.2005 | Harris Interactive | 12 | 40 | – | 48 |
| 20.09.2006 | CBS News / New York Times | 35 | – | 56 | – |
| 05.10.2006 | Pew Research Center | 18 | 28 | 19 | 32 |
| 19.10.2006 | PIPA / Globescan | 36 | – | – | 58 |
У цілому, 26,7% американців, опитуваних у рамках різних досліджень упродовж періоду 2001 – 2006 років, підтримали застосування тортур для цілей боротьби з тероризмом.
Рис. 5 Ставлення американців до використання тортур для цілей боротьби з тероризмом (результати соціологічних опитувань)
Опитування більш ніж 21 тис. громадян з 21 країни, проведене Amnesty International, у 2014 році, встановило, що 44% респондентів мають страх бути підданим тортурам у випадку взяття їх під варту[132].
Вибірка результатів опитування респондентів з питання «Чи існує реальна небезпека та, відповідно, страх бути підданим тортурам у випадку ув’язнення» виглядає наступним чином[133]:
Таблиця 6. Результати соціологічних опитувань щодо страху перед катуванням
| Небезпека бути підданим тортурам в ув’язненні | % | Небезпека бути підданим тортурам в ув’язненні | % |
| Бразилія | 60 | Аргентина | 49 |
| Мексика | 64 | Росія | 48 |
| Туреччина | 58 | Іспанія | 45 |
| Пакистан | 58 | США | 32 |
| Кенія | 58 | Чилі | 30 |
| Греція | 57 | Німеччина | 30 |
| Індонезія | 54 | Китай | 25 |
| Південна Корея | 54 | Канада | 21 |
| Перу | 54 | Австралія | 16 |
| Нігерія | 50 | Сполучене Королівство | 15 |
Рис. 6 Результати соціологічних опитувань щодо страху перед катуванням (Amnesty International, 2014)
Проте водночас в цілому 36% респондентів допускали застосування тортур з метою захисту суспільства від серйозних загроз.
Таблиця 7. Результати соціологічних опитувань щодо можливості використання тортур (Amnesty International, 2014)
| Тортури іноді є необхідними для цілей отримання інформації для захисту суспільства | % | Тортури іноді є необхідними для цілей отримання інформації для захисту суспільства | % |
| Китай | 74 | Сполучене Королівство | 29 |
| Індія | 74 | Південна Корея | 27 |
| Кенія | 66 | Росія | 25 |
| Нігерія | 64 | Канада | 25 |
| Пакистан | 56 | Австралія | 21 |
| Індонезія | 54 | Бразилія | 19 |
| США | 45 | Німеччина | 19 |
| Перу | 40 | Чилі | 18 |
| Туреччина | 32 | Іспанія | 17 |
| Мексика | 29 | Греція | 12 |
Рис. 7 Результати соціологічних опитувань щодо можливості використання тортур (Amnesty International, 2014)
Відповідно до дослідження Huffington Post та YouGov, проведеного у 2014 році з питань можливості застосування різних enhanced interrogation techniques, респонденти наступним чином відповіли на питання[134]:
Таблиця 8. Результати соціологічних опитувань щодо можливості використання «технік посиленого допиту» (Huffington Post / YouGov, 2014)
| Техніка | Прийнятна (%) | Неприйнятна (%) |
| Позбавлення сну | 55 | 30 |
| Завдання ляпасів | 44 | 35 |
| Стояння біля стіни | 40 | 41 |
| Примусове перебування без одежі | 37 | 44 |
| Обливання водою | 35 | 45 |
| Залякування сімей затриманих | 30 | 55 |
| Залякування затриманих насильством | 31 | 51 |
| Поміщення до обмеженого простору | 28 | 52 |
| Ректальне годування | 11 | 73 |
Рис. 8 Результати соціологічних опитувань щодо можливості використання «технік посиленого допиту» (Huffington Post / YouGov, 2014)
Дослідження, проведене Pew Research Center у 2015 році, продемонструвало, що застосування тортур проти терористів більш за все виправдовують респонденти у США (58%), країнах Африки на південь від Сахари (55%), на Близькому Сході (45%), Азіатсько-Тихоокеанському регіону (42%), Європи (36%) та Латинської Америки (25%)[135].
Середній показник позитивного ставлення до застосування катувань становила 40%. Причому країнами-«антилідерами», де більша частка громадськості вважала, що тортури проти підозрюваних у тероризмі можуть бути виправданими, є Уганда (78%), Ліван (72%), Ізраїль (62%), Кенія (62%) та Нігерія (61%).
Рис. 9 Підтримка застосування тортур проти терористів (Pew research Center, 2015)
Той факт, що респонденти з США у такій кількості підтримують застосування тортур, не може не викликати тривоги: лише 37% респондентів заявляють про категоричну неприпустимість застосування катувань для цілей охорони правопорядку. Проте, мабуть, ще більше здивування викликає те, що 36% респондентів з Європи дотримуються протилежної думки, незважаючи на зусилля з боку структур Ради Європи та, зокрема, Комітету із запобігання тортур (КЗК).
Так, за даними дослідження, проведеного Pew Research Center, 28% громадян Франції, які мають ліві політичні погляди, і 52% громадян з правими політичними поглядами, виправдовують застосування катувань до підозрюваних у тероризмі, з метою отримання інформації про майбутні напади на свою країну. Аналогічно, розподіл у Британії становить 24% і 45%, в Італії – 22% і 44%, в Іспанії – 21% і 41%, Німеччині – 25% і 41%[136].
Таблиця 9. Результати опитувань респондентів з різними політичними поглядами щодо можливості використання тортур (Pew Research Center, 2016)
| Чи можна катувати терористів для отримання інформації про майбутні напади на свою країну (Pew Research Center, 2015) | Ліві погляди (%) | Праві погляди (%) |
| Франція | 28 | 52 |
| Велика Британія | 24 | 45 |
| Італія | 22 | 44 |
| Іспанія | 21 | 41 |
| Німеччина | 25 | 41 |
Рис. 10. Результати опитувань респондентів з різними політичними поглядами щодо можливості використання тортур (Pew Research Center, 2016)
Відповідно до результатів опитування Міжнародного комітету Червоного Хреста, проведеного у грудні 2016 року (17 тис. респондентів у 16 країнах), 46% американців наголосили на можливості застосування тортур до військовополонених з метою отримання інформації, необхідної для захисту країни[137]. 12% американських респондентів зазначили, що тортури є невід’ємною складовою війни[138].
Навіть 20% респондентів зі Швейцарії зазначили, що можна катувати військовополонених заради певної вищої мети, а 12% зазначили, що тортури є невід’ємною складовою війни[139].
Щодо деяких інших країн, то лише 44% респондентів з Ізраїлю та 35% респондентів с Палестини вважали тортури неприйнятними за будь-яких обставин[140].
Щодо респондентів з Канади, то лише 48% респондентів заявили, що є неправильним катувати полонених комбатантів з метою отримання інформації, хоча у 1999 році аналогічних показник становив 68%[141].
За результатами опитування громадян Сполученого Королівства, проведеного у листопаді 2019 року міжнародним дослідницьким центром YouGov, лише 57% респондентів вважали катування помилковим та неприйнятним за будь-яких обставин. Майже третина (29%) вважала допускала застосування за певних обставин, а 14% не могли визначитися зі своєю думкою[142].
Відповідно до результатів іншого опитування Міжнародного комітету Червоного Хреста, проведеного у січні 2020 року, 45% респондентів допускали можливість застосування тортур за певних обставин[143].
В Єгипті з 2014 року до кінця 2018 року у місцях позбавлення волі загинуло 449 ув’язнених, з них 85 – в результаті катувань[144].
За даними the Syrian Network for Human Rights, загалом 14388 осіб, які були закатовані до смерті під час та у зв’язку з громадянською війною в Сирії, починаючи з березня 2011 року до червня 2020 року, переважно були жертвами агентів режиму Асада[145].
У Мексиці, за даними Amnesty International, зґвалтування широко застосовується співробітниками поліції на всіх рівнях, а також в армії і на флоті. Жінки повідомляли про найвищі показники зґвалтування під час арештів, здійснених офіцерами ВМС. Хоча в цілому ВМС здійснюють менше арештів, ніж Федеральна поліція, з 10 арештів, здійснених ВМС за даними, отриманими Amnesty International, 8 супроводжувалися зґвалтуванням. У середньому зґвалтування застосовувалося принаймні у половині випадків арештів[146].
За даними російських неурядових організацій, близько 30% підозрюваних піддаються катуванням з метою отримання зізнання. Крім того, приблизно 50% усіх жертв катувань у Росії є особами, які були залучені до кримінального розслідування як підозрюваний, свідок чи заявник[147].
У цьому контексті варто наголосити на вельми важливому, як на нашу думку, аспекті.
Так, говорячи про актуальні показники застосування тортур у ХХ – ХХІ ст. ст., нерідко наголошується, що «темні часи» застосування тортур залишилися у «темному Середньовіччі», а, мовляв, у другій половині ХХ століття – на початку ХХІ століття тортури є винятковими випадками з подальшою тенденцією до мінімального рівня (принаймні у демократичних країнах).
Можна висловити глибокі сумніви з цього приводу.
Так, кількість вбитих іспанською інквізицією, яку Папа Римський Сікст IV дозволив папською буллою «Exigit Sincerae Devotionis Affectus» від 1478 року, коливається від 30 тис. до 300 тис. (хоча деякі історики впевнені, що загинули мільйони людей). Проте за офіційними даними лише 1% із 125 тис. єретиків, яких засудили церковні трибунали в Іспанії, був страчений[151]. Беручи до уваги усі трибунали Іспанії приблизно до 1530 року, малоймовірно, що інквізицією було страчено понад 2 тис. єретиків[152]. В Іспанії було виконано близько 3 тис. смертних вироків за вироками інквізиції у період 1550 – 1800 років, що було набагато менше, ніж у світських судах[153]. «За 350 років іспанської інквізиції до смертної кари було засуджено від 3 тис. до 5. тис. людей (приблизно 1 на місяць)»[154]. На додаток, багато страт, звично приписуваних церкві, насправді були здійснені нецерковними трибуналами[155].
У цьому контексті є більш ніж слушною теза, що «всупереч поширеній думці у ХІХ столітті – на початку ХХ століття, інквізитори, за невеликим винятком, були не психотичними садистами, які ненаситно прагнули помститися єретикам через смертну кару»[156]. Аналогічної думки дотримується дослідниця судових процесів проти відьом та застосування тортур під час таких процесів К. Диса: «Тривалий час історики європейського полювання на відьом перебільшували значення тортур у судах про чари. Судді і катів вже традиційно змальовували як безжальних кровожерливих садистів, для яких катування відьом було ледве не сенсом життя. Зовсім не бралося до уваги те, що не всі зізнання відьом були отримані під тортурами: багато хто починав зізнаватися у фантастичних злочинах або добровільно, або побачивши жахливі інструменти катування (звісно, в таких випадках страх пере тортурами був головним мотивом зізнань)[157].
«Привид «інквізиції» частково створив сучасну помилкову думку, що тортури й жорстокість були щоденними явищами, просто гранями життя за тих, начебто відсталих й примітивних часів»[158]. Корисною буде теза Г. Лі, що у багатьох випадках, здається, «катування було непотрібним. … [Єретиків нерідко] засуджували до носіння хрестів та виконання інших форм каяття»[159]. Як зазначають дослідники, говорячи іронічно, «ніщо людське та приземлене не було чужим» самим інквізиторам: «Кажуть, що інквізитор Bockeln отримував хабарі за призначення всього-на-всього каяття окремим винним [єретикам]»[160]. «І хоча домініканці вимагали спалення єретиків, магістрати заступалися перед єпископськими чиновниками, і вигнання було найсуворішим покаранням». Водночас, треба визнати, «нелетальні» форми катування «доволі вільно використовувались для отримання зізнань»[161].
З іншого боку, коли майже половина населення усіх країн світу має страх перед катуваннями, проте водночас вимагає більшого застосування тортур, все це надає підстави говорити про те, що та сама «гуманізація» не була вже настільки потужним «двигуном» скасування практики катувань, так само і про те, що наразі не можна зупинятися в процесі вдосконалення результативності універсальних та регіональних механізмів запобігання катуванням (зокрема, у рамках Ради Європи).
Свого часу Е. Дюргейм наголошував, і це є усталеним поглядом соціологів та кримінологів на проблематику злочинності: злочинність є нормальним для будь-якого суспільства явищем, але – у певних обсягах та проявах, незважаючи на те, хто саме уособлює цю злочинність – «люди виснажені, голодні, які живуть одним моментом, розпорошені», «тимчасові злочинці», «вертляві, хитрі, розсудливі бестії» або «маргінали»[162]. Проте завелика концентрація девіантності та злочинності – це ознака аномії, на що вказували Е. Дюргейм та Р. Мертон[163]. Відтак, з огляду на поширення практики катувань у суспільстві ХХІ століття, коли кожен другий боїться бути підданий тортурам у поліцейській дільниці або у в’язниці, випливає важлива теза: проблема поширення тортур у суспільстві ХХІ століття не є виключно правовою та кримінологічною проблемою, яка може бути вирішена запровадженням міжнародних стандартів та дією відповідних національних законів. Більш важливим є політичні, моральні та економічні аспекти передумов поширення тортур.
Висновки
Підсумовуючи викладене вище у цій статті, ми хотіли б вивести головну тезу, яка пояснює, як на нашу думку, не лише відновлення тортур як феномену у ХХ столітті, проте й на додаток – поширення цього без сумніву огидного феномену у новому тисячолітті.
Справа пов’язана, як не дивно звучить, з категорією убезпечення, яка стала язичницьким культом сучасного суспільства, і яка вимагає дедалі більшої кількості жертв.
Вважаємо, що для цілей пояснення феномену тортур у ХХІ столітті особливого значення набувають погляди Мішеля Фуко та Стенлі Коена щодо розкидування мереж соціального контролю та, як наслідок, збільшення класів, типів та видів девіантів, яких потрібно контролювати для цілей того самого «убезпечення».
З одного боку, національні системи кримінальної юстиції не можуть впоратися з таким завданням – поводитися з девіантами у рамках формальних процедур, закріплених у національному законодавстві.
З іншого боку, самі громадяни, народжені у часи III та, що є більш важливим, IV модуляції соціально-контрольних практик, в обмін на свою споживацьку свободу вимагають більшого «убезпечення», де вже не мають значення шляхи та методи досягнення відповідної «концентрації безпеки». Підтвердженням цього є дані численних досліджень та опитувань населення країн Європи та Північної Америки, де від третини до половини громадян допускають застосування тортур до терористів з метою того самого «убезпечення». Причому це все відбувається на фоні тотального соціального контролю за простором і думками. Проте головним є те, що практична можливість застосування тортур до «терористів» з метою отримання відомостей про подальші терористичні акти відкриває «скриньку Пандори», де відкривається широка перспектива застосування катувань проти інших «небезпечних злочинців» – колаборантів, sex-offenders, членів організованих злочинних угруповань тощо. Причому цей список має небезпеку піддаватися розширенню.
Можна зробити висновок, що «боротьба з катуванням» у ХХІ столітті – це відображення дуалістичного процесу: спроба ще більшого «убезпечення суспільства» з одночасним фіаско такого «убезпечення».
У цьому контексті на думку спадає блискуча ідея Фуко, що «не можна розуміти в’язницю, її «провал» і більш-менш успішну реформу як три послідовні етапи: необхідно, перш за все, бачити в них синхронну систему». Так само, гадаємо, не варто розуміти феномен тортур у ХХІ столітті, боротьбу з тортурами та невдачі цього феномену як певні послідовні етапи. Варто вбачати у цьому синхронну систему, що набуває особливої значущості у світлі глобалізаційних процесів та поданої вище проблематики «суспільства безпеки».
Застосування тортур до підозрюваних, на жаль, є поширеною практикою навіть у західних демократіях, але розгалужена система правових гарантій, створена у другій половині ХХ століття, допомогла зробити застосування катувань та нелюдського поводження максимально рідким явищем, наскільки це можливо, у чому на регіональному рівні це – велика заслуга Ради Європи, КЗК та ЄСПЛ (у тому числі завдяки розширенню понять «катування» та «нелюдське поводження»).
Варто зробити особливий наголос: тортури – це не юридична категорія, проте, у першу чергу, політична та економічна. Аналіз феномену катувань лише у формальних рамках національних систем кримінальної юстиції є небезпечним не лише для самих жертв катувань, а також для тих, хто застосовує катування, особливо беручи до уваги вельми сумнівну результативність та ефективність катувань, відповідальність за які покладається згодом саме на платників податків, які нерідко вимагають «більшої безпеки» – навіть з використанням найбільш огидних засобів, якими є катування та інші форми нелюдського поводження. Відтак «катування та інші форми жорстокого поводження можна розглядати як надзвичайно небезпечну хворобу, з якою потрібно боротися та виліковувати її не лише заради тих, хто постраждав від неї, а й заради блага людства»[189].
Знову згадуючи Е. Дюркгейма та Р. Мертона щодо показників девіантності та злочинності, що свідчать про наявність стану аномії у суспільстві ХХІ століття, варто наголосити, що стан аномії багато у чому залежить від насичення політичного тіла сучасного суспільства феноменом катування. І тут постає вельми важлива для дослідника проблема: у випадку з іншими видами злочинності держава намагається знизити відповідний рівень до певного нормального показника, впливаючи на приватних осіб, які уособлюють «злочинність». Проте у випадку тортур ми повинні на перше місце ставити тезу, що тортури – це один з найбільш небезпечних та огидних видів злочинності здебільшого агентів держави, які діють від імені держави, використовуючи повноваження, надані державою і для досягнення, як вони декларують, публічних інтересів. Тому нерідко боротьба з тортурами – це коли, на жаль, «змія кусає себе за хвіст».
Відтак боротьба з тортурами – це, передусім, не поліція, не прокуратура, не суди і не кримінальні покарання. Це, у першу чергу, антидискримінація, права людини, захист соціального різноманіття та прав відповідних соціальних груп, міграційна та соціальна політика, прозорість державного управління та підзвітність правоохоронних органів перед суспільством, справедливий перерозподіл прибутків у суспільстві, державна підтримка жертв насильницьких злочинів, а не погоня за показниками розкриття злочинів.
Сьогодні є поширеним висловлення, що «тортури вчиняються в атмосфері секретності та не полюбляють світла». Тому все розпочинається з політики максимальної відкритості органів правопорядку та повної, всебічної, постійно поновлювальної державної статистики щодо катувань, яка, на жаль, в Україні майже відсутня. Невипадково у резолюції Європейського парламенту щодо тортур, здійснюваних ЦРУ на території країн Європи, було зроблено особливий наголос саме на підзвітності: «Accountability for extraordinary renditions, abductions, illegal secret detentions and torture is essential in order to protection and promote human rights effectively …, and to ensure legitimate and effective security policies based on the rule of law»[190].
Крім того, на першому місці повинна стояти нульова толерантність до катувань та ретельний відбір працівників органів правопорядку, де моральні категорії повинні складати важливу частину професійної відповідності. Причому «моральність» повинна підкріплюватися тезою про те, що катування не лише «не працюють для цілей розслідування злочинів, проте й мають великі негативні психологічні наслідки, як для жертв тортур, так і для агентів держави, які відриватимуть цю «скриньку Пандори». Численні дослідження свідчать, що лише моральні аргументи є ефективними, щоб спонукати людей протистояти тортурам[191].
Наприкінці цієї статі необхідно поставити питання: чи можна вважати тортури необхідними для виконання будь-яких завдань, які стоять перед сучасними державами для захисту суспільств?
З огляду на морально-етичні моменти можна висловити категорично негативну відповідь. З огляду на більш прагматичні аргументи, які декларують прибічники застосування enhanced interrogation techniques, потрібно наголосити, що навіть стверджуваний прагматизм розбивається на фактах, які вказують на те, що інформація, отримана під тортурами, нерідко не є, власне, надійною інформацією, і ціна такої інформації буде занадто високою як для самих осіб, які застосовують тортури, так і для платників податків, які внутрішньо підтримують тортури. Для «прагматиків» варто ще раз навести приклад, коли Сенат США прямо вказав у своєму звіті, що тортури занадто дорого коштували для платників податків, не кажучи вже про великі репутаційні втрати для країни[192].
References:
[1] O’Mara S. Why Torture Doesn’t Work. The Neuroscience of Interrogation. Cambridge, Massachusetts; London, England, 2015. 322 р., Р. 7.
[2] Greer S. Is the Prohibition against Torture, Cruel, Inhuman and Degrading Treatment Really ‘Absolute’ in International Human Rights Law? Human Rights Law Review, 2015. 15. P. 7-37.
[3] Ягунов Д. Пенітенціарна політика як складова соціального контролю. Одеса: Фенікс, 2020. 674 с.
[4] Langbein J. Torture and Plea Bargaining. The University of Chicago Law Review, 1978. Vol. 46. 1. P. 3.
[5] Einolf C. The Fall and Rise of Torture: A Comparative and Historical Analysis. Sociological Theory, June 2007. 25. 2. P. 104.
[6] Stanley E. Torture, Truth and Justice: The Case of Timor-Leste. New York: Routledge, 2009. 216 p.
[7] Фуко М. Надзирать и наказывать. Москва, 1999. 480 с., С. 14.
[8] Chui W., Nellis М. ‘Creating the National Probation Service – New Wine, Old Bottle?’, in Moving Probation Forward: Evidence, Arguments and Practice. W. Chui and M. Nellis (eds.). Pearson Education Limited, 2003. Р. 13.
[9] Torture in UK law. URL: www.justice.org.uk/torture-uk-law/
[10] Treason Act 1708. URL: www.legislation.gov.uk/apgb/Ann/7/21/contents
[11] Беккариа Ч. О преступлениях и наказаниях. Киев: Центр учебной литературы, 2020. 140 с.
[12] Kyrychenko V., Sokalska O. Western Penitentiary Tradition in the Kingdom of Poland. Journal on European History of Law, 2020. 20. Р. 123.
[13] Диса К. Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVІІ-XVІІІ століття. Київ: Критика, 2008. 304 с., С. 39-49.
[14] Диса К. Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVІІ-XVІІІ століття. Київ: Критика, 2008. 304 с., С. 41.
[15] Greer S. Is the Prohibition against Torture, Cruel, Inhuman and Degrading Treatment Really ‘Absolute’ in International Human Rights Law? Human Rights Law Review, 2015. 15. P. 7-37.
[16] Stanley E. Torture, Truth and Justice: The Case of Timor-Leste. New York: Routledge, 2009. 216 p., Р. 23.
[17] Silverman L. Tortured Subjects: Pain, Truth, and the Body in Early Modern France. Chicago: University of Chicago Press, 2001.
[18] Versluis A. The New Inquisitions Heretic-Hunting and the Intellectual Origins of Modern Totalitarianism. Oxford: Oxford University Press, 2006. 190 p., P. 15.
[19] Einolf C. The Fall and Rise of Torture: A Comparative and Historical Analysis. Sociological Theory, June 2007. 25. 2. P. 110.
[20] Ягунов Д. Паноптизм і пенальні практики суспільства Постмодерну. Вісник Львівського університету. Філософсько-політичні студії, 2020. Вип. 30. С.240-249; Ягунов Д. Пунітивне місто постмодерну: до питання про дисперсію соціального контролю у ХХІ столітті. Політичне життя, 2020. Вип. 3. С. 34-50.
[21] Фуко M. Рождение биополитики. Курс лекций, прочитанных в Коллеж де Франс в 1978 – 1979 учебном году. СПб.: Наука, 2010. 448 с., С. 312.
[22] Ягунов Д. Пенітенціарна політика як складова соціального контролю. Одеса: Фенікс, 2020. 674 с., С. 41.
[23] Larissa T. Torture and Brutality in Medieval Literature. Negotiations of National Identity. Rochester, NY, 2002. 326 р., Р. 249.
[24] ООН: осознание трагедии – путь к преодолению её последствий. URL: www.un.org/ru/events/slaveryremembranceday/2007/backgrounder.shtml
[25] Lovejoy P. The Impact of the Atlantic Slave Trade on Africa: A Review of the Literature. Journal of African History, 1989. 30. P. 368.
[26] Historical Context: Facts about the Slave Trade and Slavery. URL: www.gilderlehrman.org/history-resources/teaching-resource/historical-context-facts-about-slave-trade-and-slavery
[27] Banona C., Sépulchre J.-S. Belgium – Moving from Regrets to Reparations. URL: www.hrw.org/news/2020/06/30/belgium-moving-regrets-reparations
[28] У Бельгії прибрали пам’ятник свого короля на тлі протестів Black Lives Matter. URL: www.eurointegration.com.ua/news/2020/06/9/7110896/
[29] Versluis A. The New Inquisitions Heretic-Hunting and the Intellectual Origins of Modern Totalitarianism. Oxford: Oxford University Press, 2006. 190 p., P. 18.
[30] Dedieu J.-P. The Spanish inquisition. Current research in perspective. Rome, 2008. P. 51-69.
[31] Bagaric M., Clarke J. Not Enough Official Torture in the World? The Circumstances in Which Torture Is Morally Justifiable. University of San Francisco Law Review, Spring 2005. P. 581-616, Р. 589.
[32] Bagaric M., Clarke J. Not Enough Official Torture in the World? The Circumstances in Which Torture Is Morally Justifiable. University of San Francisco Law Review, Spring 2005. P. 581-616, Р. 589.
[33] Greer S. Is the Prohibition against Torture, Cruel, Inhuman and Degrading Treatment Really ‘Absolute’ in International Human Rights Law? Human Rights Law Review, 2015. 15. P. 7-37.
[34] Chilton A., Versteeg M. International Law, Constitutional Law, and Public Support for Torture. Research and Politics, January-March 2016. P. 1-9.
[35] Einolf C. The Fall and Rise of Torture: A Comparative and Historical Analysis. Sociological Theory, June 2007. 25. 2. P. 101.
[36] Ягунов Д. Пенітенціарна політика як складова соціального контролю. Одеса: Фенікс, 2020. 674 с., С.146.
[37] Tainted by Torture. Examining the Use of Torture Evidence. A report by Fair Trials and REDRESS, May 2018. 75 p., P. 12.
[38] McCoy A. A Question of Tortures: CIA Interrogation, from the Cold War to the War on Terror. New York: Henry Holt and Company, 2006. 310 p., Р. 12.
[39] Einolf C. The Fall and Rise of Torture: A Comparative and Historical Analysis. Sociological Theory, June 2007. 25. 2. P. 109.
[40] KUBARK Counterintelligence Interrogation. July 1963. Approved for release – January 1997. P. 1.
[41] McCoy A. Torture and Impunity. The U.S. Doctrine of Coercive Interrogation. Madison: The University of Wisconsin Press, 2012. 401 p.
[42] KUBARK Counterintelligence Interrogation. July 1963. Approved for release – January 1997. P. 82.
[43] KUBARK Counterintelligence Interrogation. July 1963. Approved for release – January 1997. P. 83.
[44] KUBARK Counterintelligence Interrogation. July 1963. Approved for release – January 1997. P. 86.
[45] Human Resources Exploitation Training Manual – 1983. July 2014. 76 p. Р. 3.
[46] Human Resources Exploitation Training Manual – 1983. July 2014. 76 p., Р. 7.
[47] Human Resources Exploitation Training Manual – 1983. July 2014. 76 p., Р. 40.
[48] Human Resources Exploitation Training Manual – 1983. July 2014. 76 p., Р. 50.
[49] Human Resources Exploitation Training Manual – 1983. July 2014. 76 p., Р. 51.
[50] McCoy A. Torture and Impunity. The U.S. Doctrine of Coercive Interrogation. Madison: The University of Wisconsin Press, 2012. 401 p., Р. 33.
[51] McCoy A. Torture and Impunity. The U.S. Doctrine of Coercive Interrogation. Madison: The University of Wisconsin Press, 2012. 401 p., Р. 38.
[52] Miles A. Perspectives on Enhanced Interrogation. Congressional Research Service, January 8, 2016. 25 р., Р. 20.
[53] Miles A. Perspectives on Enhanced Interrogation. Congressional Research Service, January 8, 2016. 25 р., Р. 22.
[54] O’Mara S. Why Torture Doesn’t Work. The Neuroscience of Interrogation. Cambridge, Massachusetts; London, England, 2015. 322 р., Р. 20.
[55] «Husayn (Abu Zubaydah) v. Poland», application № 7511/13, judgment 24.07.2014
[56] Ягунов Д. Пенітенціарна система України: історичний розвиток, сучасні проблеми та перспективи реформування. 4-те вид. Зі вст. словом Голови ДПтСУ О. Лісіцкова. Одеса: Фенікс, 2011. С. 254-256.
[57] «Husayn (Abu Zubaydah) v. Poland», application № 7511/13, judgment 24.07.2014
[58] «Husayn (Abu Zubaydah) v. Poland», application № 7511/13, judgment 24.07.2014
[59] «Husayn (Abu Zubaydah) v. Poland», application № 7511/13, judgment 24.07.2014
[60] Schiemann J. Does Torture Work? Oxford University Press, 2016. 311 р., Р. 32.
[61] European Parliament resolution of 11 February 2015 on the US Senate report on the use of torture by the CIA (2014/2997(RSP))
[62] Weissbrodt D., Heilman C. Defifining Torture and Cruel, Inhuman, and Degrading Treatment. Law and Inequality, 2011. 29. P. 343-394.
[63] McCoy A. Torture and Impunity. The U.S. Doctrine of Coercive Interrogation. Madison: The University of Wisconsin Press, 2012. 401 p., Р. 26.
[64] Спенсер Г. Социальная статика. Киев: Гама-Принт, 2013. 496 с., С. 260.
[65] Einolf C. The Fall and Rise of Torture: A Comparative and Historical Analysis. Sociological Theory, June 2007. 25. 2. P. 106.
[66] Rusche G., Kirchheimer O. Punishment and Social Structure. New York: Columbia University Press, 1933.
[67] National Assistance Act 1948. URL: www.legislation.gov.uk/ukpga/Geo6/11-12/29
[68] 5 Reasons Why Torture Does Not Work and Can Never Be Justified. URL: www.humanrightscareers.com/issues/reasons-why-tortre-does-not-work
[69] Bagaric M., Clarke J. Not Enough Official Torture in the World? The Circumstances in Which Torture Is Morally Justifiable. University of San Francisco Law Review, Spring 2005. P. 581-616, Р. 583.
[70] Greer S. Is the Prohibition against Torture, Cruel, Inhuman and Degrading Treatment Really ‘Absolute’ in International Human Rights Law? Human Rights Law Review, 2015. 15. P. 7-37.
[71] Bagaric M., Clarke J. Not Enough Official Torture in the World? The Circumstances in Which Torture Is Morally Justifiable. University of San Francisco Law Review, Spring 2005. P. 581-616, Р. 585.
[72] Bagaric M., Clarke J. Not Enough Official Torture in the World? The Circumstances in Which Torture Is Morally Justifiable. University of San Francisco Law Review, Spring 2005. P. 581-616, Р. 614.
[73] Greer S. Is the Prohibition against Torture, Cruel, Inhuman and Degrading Treatment Really ‘Absolute’ in International Human Rights Law? Human Rights Law Review, 2015. 15. P. 7-37.
[74] Blakeley R. Why torture? Review of International Studies, 2007. 33. P. 377.
[75] Blakeley R. Why torture? Review of International Studies, 2007. 33. P. 377.
[76] Blakeley R. Why torture? Review of International Studies, 2007. 33. P. 381.
[77] Blakeley R. Why torture? Review of International Studies, 2007. 33. P. 381.
[78] Blakeley R. Why torture? Review of International Studies, 2007. 33. P. 381.
[79] Blakeley R. Why torture? Review of International Studies, 2007. 33. P. 388.
[80] Report of the Senate Select Committee on Intelligence Committee Study of the Central Intelligence Agency’s Detention and Interrogation Program. With Foreword by Chairman Feinstein and additional and minority views. December 9, 2014. 113th Congress, 2d Session, S. Report. 113-288. P. XI.
[81] Report of the Senate Select Committee on Intelligence Committee Study of the Central Intelligence Agency’s Detention and Interrogation Program. With Foreword by Chairman Feinstein and additional and minority views. December 9, 2014. 113th Congress, 2d Session, S. Report. 113-288. P. XI.
[82] Report of the Senate Select Committee on Intelligence Committee Study of the Central Intelligence Agency’s Detention and Interrogation Program. With Foreword by Chairman Feinstein and additional and minority views. December 9, 2014. 113th Congress, 2d Session, S. Report. 113-288. P. XII.
[83] Report of the Senate Select Committee on Intelligence Committee Study of the Central Intelligence Agency’s Detention and Interrogation Program. With Foreword by Chairman Feinstein and additional and minority views. December 9, 2014. 113th Congress, 2d Session, S. Report. 113-288. P. XIII.
[84] Report of the Senate Select Committee on Intelligence Committee Study of the Central Intelligence Agency’s Detention and Interrogation Program. With Foreword by Chairman Feinstein and additional and minority views. December 9, 2014. 113th Congress, 2d Session, S. Report. 113-288. P. XIII.
[85] Report of the Senate Select Committee on Intelligence Committee Study of the Central Intelligence Agency’s Detention and Interrogation Program. With Foreword by Chairman Feinstein and additional and minority views. December 9, 2014. 113th Congress, 2d Session, S. Report. 113-288. P. XIV.
[86] Report of the Senate Select Committee on Intelligence Committee Study of the Central Intelligence Agency’s Detention and Interrogation Program. With Foreword by Chairman Feinstein and additional and minority views. December 9, 2014. 113th Congress, 2d Session, S. Report. 113-288. P. XV.
[87] Report of the Senate Select Committee on Intelligence Committee Study of the Central Intelligence Agency’s Detention and Interrogation Program. With Foreword by Chairman Feinstein and additional and minority views. December 9, 2014. 113th Congress, 2d Session, S. Report. 113-288. P. XVI.
[88] Report of the Senate Select Committee on Intelligence Committee Study of the Central Intelligence Agency’s Detention and Interrogation Program. With Foreword by Chairman Feinstein and additional and minority views. December 9, 2014. 113th Congress, 2d Session, S. Report. 113-288. P. XVII.
[89] Report of the Senate Select Committee on Intelligence Committee Study of the Central Intelligence Agency’s Detention and Interrogation Program. With Foreword by Chairman Feinstein and additional and minority views. December 9, 2014. 113th Congress, 2d Session, S. Report. 113-288. P. XVII.
[90] Report of the Senate Select Committee on Intelligence Committee Study of the Central Intelligence Agency’s Detention and Interrogation Program. With Foreword by Chairman Feinstein and additional and minority views. December 9, 2014. 113th Congress, 2d Session, S. Report. 113-288. P. XVIII.
[91] Report of the Senate Select Committee on Intelligence Committee Study of the Central Intelligence Agency’s Detention and Interrogation Program. With Foreword by Chairman Feinstein and additional and minority views. December 9, 2014. 113th Congress, 2d Session, S. Report. 113-288. P. XIX.
[92] Report of the Senate Select Committee on Intelligence Committee Study of the Central Intelligence Agency’s Detention and Interrogation Program. With Foreword by Chairman Feinstein and additional and minority views. December 9, 2014. 113th Congress, 2d Session, S. Report. 113-288. P. XX.
[93] Report of the Senate Select Committee on Intelligence Committee Study of the Central Intelligence Agency’s Detention and Interrogation Program. With Foreword by Chairman Feinstein and additional and minority views. December 9, 2014. 113th Congress, 2d Session, S. Report. 113-288. P. XXI.
[94] Report of the Senate Select Committee on Intelligence Committee Study of the Central Intelligence Agency’s Detention and Interrogation Program. With Foreword by Chairman Feinstein and additional and minority views. December 9, 2014. 113th Congress, 2d Session, S. Report. 113-288. P. XXI.
[95] Report of the Senate Select Committee on Intelligence Committee Study of the Central Intelligence Agency’s Detention and Interrogation Program. With Foreword by Chairman Feinstein and additional and minority views. December 9, 2014. 113th Congress, 2d Session, S. Report. 113-288. P. XXI.
[96] Report of the Senate Select Committee on Intelligence Committee Study of the Central Intelligence Agency’s Detention and Interrogation Program. With Foreword by Chairman Feinstein and additional and minority views. December 9, 2014. 113th Congress, 2d Session, S. Report. 113-288. P. XXIII.
[97] Report of the Senate Select Committee on Intelligence Committee Study of the Central Intelligence Agency’s Detention and Interrogation Program. With Foreword by Chairman Feinstein and additional and minority views. December 9, 2014. 113th Congress, 2d Session, S. Report. 113-288. P. XXIII.
[98] Report of the Senate Select Committee on Intelligence Committee Study of the Central Intelligence Agency’s Detention and Interrogation Program. With Foreword by Chairman Feinstein and additional and minority views. December 9, 2014. 113th Congress, 2d Session, S. Report. 113-288. P. XXIV.
[99] Report of the Senate Select Committee on Intelligence Committee Study of the Central Intelligence Agency’s Detention and Interrogation Program. With Foreword by Chairman Feinstein and additional and minority views. December 9, 2014. 113th Congress, 2d Session, S. Report. 113-288. P. XXV.
[100] Ягунов Д. Пунітивне місто постмодерну: до питання про дисперсію соціального контролю у ХХІ столітті. Політичне життя, 2020. Вип. 3. С. 34-50.
[101] Smith M., Zeigler M. Terrorism before and after 9/11 – a More Dangerous World? Research and Politics, October-December 2017. 1-8.
[102] How many people are killed by terrorists worldwide? URL: www.ourworldindata.org/terrorism#how-many-people-are-killed-by-terrorists-worldwide
[103] How many people are killed by terrorists worldwide? URL: www.ourworldindata.org/terrorism#how-many-people-are-killed-by-terrorists-worldwide
[104] Number of suspects arrested for terrorism offences in the European Union from 2010 to 2019. URL: www.statista.com/statistics/746578/number-of-arrested-terror-suspects-eu/
[105] «Gerashchenko v. Ukraine», application № 20602/05, judgment 07.11.2013
[106] «Kapustyak v. Ukraine», application № 26230/11, judgment 03.03.2016
[107] «Klass v. Germany», application № 15473/89, judgment 09.07.1991
[108] «Kobets v. Ukraine», application № 16437/04, judgment 14.02.2008
[109] «Kulik v. Ukraine», application № 34515/04, judgment 02.02.2017
[110] «Lopatin and Medvedskiy v. Ukraine», applications № 2278/03, № 6222/03, judgment 20.05.2010
[111] «Menesheva v. Russia», application № 59261, judgment 09.03.2006
[112] «Bilyy v. Ukraine», application № 14475/03, judgment 21.10.2010
[113] «Kovalchuk v. Ukraine», application № 21958/05, judgment 04.11.2010
[114] «Mikiashvili v. Georgia», application № 18996/06, judgment 09/10/2012
[115] «Süleyman Demir and Hasan Demir v. Turkey», application № 19222/09, judgment 24.03.2015
[116] «Tomasi v. France», application № 12850/87, judgment 27.09.1992
[117] «Yavuz v. Turkey», application № 67137/01, judgment 10.01.2006
[118] «Berktay v. Turkey», application № 22493/93, judgment 01.03.2001
[119] «Bursuc v. Romania», application № 42066/98, judgment 12.10.2004
[120] «Husayn (Abu Zubaydah) v. Poland», application № 7511/13, judgment 24.07.2014
[121] «Abu Zubaydah v. Lithuania», application № 46454/11, judgment 31.05.2018
[122] «Steven Willcox and Scott Hurford v. the UK» (dec.), п. 95
[123] «Steven Willcox and Scott Hurford v. the UK» (dec.), п. 95; «Othman (Abu Qatada) v. the UK», п. 259
[124] «Othman (Abu Qatada) v. the UK», п. 264
[125] «Gäfgen v. Germany» [GC], п. 166; «Tarasov v. Ukraine», п. 83; «Zyakun v. Ukraine», п. 39
[126] «Harytyunyan v. Armenia», application № 36549/03, judgment 28.06.2007
[127] A Public Divided: Americans’ Attitudes about Torture. URL: www.ropercenter.cornell.edu/public-divided-americans-attitudes-about-torture
[128] Flavin P., Nickerson D. Reciprocity and Public Opinion on Torture. URL: www.researchgate.net/publication/228890514_Reciprocity_and_Public_Opinion_on_Torture
[129] Flavin P., Nickerson D. Reciprocity and Public Opinion on Torture. URL: www.researchgate.net/publication/228890514_Reciprocity_and_Public_Opinion_on_Torture
[130] A Public Divided: Americans’ Attitudes about Torture. URL: www.ropercenter.cornell.edu/public-divided-americans-attitudes-about-torture
[131] A Public Divided: Americans’ Attitudes about Torture. URL: www.ropercenter.cornell.edu/public-divided-americans-attitudes-about-torture
[132] Amnesty poll finds 29% say torture can be justified. URL: www.bbc.com/news/uk-27387040
[133] Stop Torture Global Survey. Amnesty International, 2014.
[134] Schiemann J. Does Torture Work? Oxford University Press, 2016. 311 р., Р. 32.
[135] Global opinion varies widely on use of torture against suspected terrorists. URL: www.pewresearch.org/fact-tank/2016/02/09/global-opinion-use-of-torture
[136] Global opinion varies widely on use of torture against suspected terrorists. URL: www.pewresearch.org/fact-tank/2016/02/09/global-opinion-use-of-torture
[137] Torture Can Be Useful, Nearly Half of Americans in Poll Say. URL: www.nytimes.com/2016/12/05/world/americas/torture-can-be-useful-nearly-half-of-americans-in-poll-say.html
[138] Almost half of Americans see torture as acceptable, Red Cross survey finds. URL: www.theguardian.com/world/2016/dec/05/torture-survey-red-cross-people-on-war-poll
[139] One in five Swiss justifies torture of combatants. URL: www.swissinfo.ch/eng/society/icrc-survey_one-in-five-swiss-justifies-torture-of-combatants-/42730250
[140] Almost half of Americans see torture as acceptable, Red Cross survey finds. URL: www.theguardian.com/world/2016/dec/05/torture-survey-red-cross-people-on-war-poll
[141] People on War: Canadians’ changing attitudes on torture and warfare. URL: www.redcross.ca/blog/2016/12/people-on-war-canadians-changing-attitudes-on-torture-and-warfare
[142] Four in ten Britons unsure if torture is always wrong. URL: www.freedomfromtorture.org/news/four-in-ten-britons-unsure-if-torture-is-always-wrong
[143] Among millennials in 16 countries, Israelis least opposed to torture — poll. URL: www.timesofisrael.com/among-millennials-in-16-countries-israelis-least-opposed-to-torture-poll
[144] Egypt: Systematic torture is a state policy. URL: www.cihrs.org/egypt-systematic-torture-is-a-state-policy/?lang=en
[145] Over 14,300 people ‘tortured to death’ in Syria. UR: www.aa.com.tr/en/middle-east/over-14-300-people-tortured-to-death-in-syria/1889956
[146] Surviving Death: Police and Military Torture of Women in Mexico. Amnesty International Report. London, 2016. 56 p.
[147] Torture in Europe: The Law and Practice. Regional Conference Report. London: Redress Trust, September 2012. 44 p., P. 8.
[148] Кобзін Д., Черноусов А., Щербань С., Батчаєв В. Оцінка масштабів незаконного застосування сили в поліції України у 2018 році. URL: www.khpg.org/1561465967
[149] Кобзін Д., Черноусов А., Щербань С., Батчаєв В. Оцінка масштабів незаконного застосування сили в поліції України у 2018 році. URL: www.khpg.org/1561465967
[150] Кобзін Д., Черноусов А., Щербань С., Батчаєв В. Оцінка масштабів незаконного застосування сили в поліції України у 2018 році. URL: www.khpg.org/1561465967
[151] Were 50 Million People Really Killed in the Inquisition?URL: www.ncregister.com/blog/were-50-million-people-really-killed-in-the-inquisition
[152] Peters E. Inquisition. Berkeley: University of California Press, 1989. Р. 87.
[153] Were 50 Million People Really Killed in the Inquisition? URL: www.ncregister.com/blog/were-50-million-people-really-killed-in-the-inquisition
[154] Beaumont D. The Spanish Inquisition: Debunking the Legends. URL: www.strangenotions.com/spanish-inquisition
[155] Historians say Inquisition wasn’t that bad. URL: www.theguardian.com/world/2004/jun/16/
[156] Larissa T. Torture and Brutality in Medieval Literature. Negotiations of National Identity. Rochester, NY, 2002. 326 р., Р. 13.
[157] Диса К. Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVІІ-XVІІІ століття. Київ: Критика, 2008. 304 с., С. 39.
[158] Larissa T. Torture and Brutality in Medieval Literature. Negotiations of National Identity. Rochester, NY, 2002. 326 р., Р. 13.
[159] Lea H. A History of the Inquisition of the Middle Ages. In Three Volumes. Vol. II. New York: Harper & Brothers, Franklin Square, 1888. 587 p., P. 400.
[160] Larissa T. Torture and Brutality in Medieval Literature. Negotiations of National Identity. Rochester, NY, 2002. 326 р., Р. 13.
[161] Larissa T. Torture and Brutality in Medieval Literature. Negotiations of National Identity. Rochester, NY, 2002. 326 р., Р. 13.
[162] Фуко М. Надзирать и наказывать. Рождение тюрьмы. Москва: Ad Marginem, 1999. 480 с., С. 108-109.
[163] Ритцер Дж. Современные социологические теории. 5-е изд. СПб.: Питер, 2002. 688 с., С. 136.
[164] European Committee for the Prevention of Torture and Inhuman or Degrading Treatment or Punishment. 29th General Report of the CPT (1 January – 31 December 2019). Council of Europe, May 2020. 99 p.
[165] For a torture-free world: Council reinforces EU policy towards third countries on torture and other cruel, inhuman or degrading treatment. URL: www.consilium.europa.eu
[166] Torture in Europe: The Law and Practice. Regional Conference Report. London: Redress Trust, September 2012. 44 p., P. 8.
[167] Torture in Europe: The Law and Practice. Regional Conference Report. London: Redress Trust, September 2012. 44 p., P. 8.
[168] Amnesty International. Report on Torture. London: Gerald Duckworth & Co, Ltd., 1973. 224 p., Р. 31.
[169] Amnesty International. Report on Torture. London: Gerald Duckworth & Co, Ltd., 1973. 224 p., Р. 31.
[170] Amnesty International. Report on Torture. London: Gerald Duckworth & Co, Ltd., 1973. 224 p., Р. 32.
[171] Guidelines on EU Policy Towards Third Countries on Torture and Other Cruel, Inhuman or Degrading Treatment or Punishment – 2019 Revision of the Guidelines
[172] Torture in Europe: The Law and Practice. Regional Conference Report. London: Redress Trust, September 2012. 44 p., P. 6.
[173] Torture in Europe: The Law and Practice. Regional Conference Report. London: Redress Trust, September 2012. 44 p., P. 9.
[174] Council conclusions on a rights-based approach to development cooperation, encompassing all human rights, 9987/14, May 2014.
[175] United against all forms of torture: Applying a cross-cutting perspective to prevent, prohibit and redress torture globally: 18th EU-NGO Human Rights Forum, Brussels, 1-2 December 2016“. URL: www.omct.org/reports-and-publications/european-union/2017/04/d24281
[176] Resolution adopted by the General Assembly on 19 December 2017 [on the report of the Third Committee (A/72/439/Add.1)]
[177] The negative impact of corruption on the right to be free from torture and other cruel, inhuman or degrading treatment or punishment. URL: www.right-docs.org/doc/a-hrc-res-37-19/
[178] Optional Protocol to the Convention against Torture and Other Cruel, Inhuman or Degrading Treatment or Punishment. URL: www.ohchr.org/En/HRbodies/opcAt/Pages/OPCATIndex.aspx
[179] Ягунов Д. Українська пенітенціарна політика (1991 – 2020): узагальнення модуляцій та оцінка основних показників. European political and law discourse, 2020. Volume 7, issue 5. P. 109-158.
[180] «Muršić v. Croatia» [GC], application № 7334/13, judgment 20.10.2016
[181] «Neshkov and Others v. Bulgaria», applications № 36925/10, 21487/12, 72893/12, 73196/12, 77718/12, 9717/13, judgment 27.01.2015
[182] The CPT publishes report on Ukraine. URL: www.coe.int/en/web/cpt/-/the-cpt-publishes-report-on-ukrai-1
[183] «Murray v. the Netherlands» [GC], application № 10511/10, judgment 26.04.2016
[184] «Mastromatteo v. Italy» [GC], application № 10511/10, judgment 26.04.2016
[185] «Dickson v. the United Kingdom» [GC], application № 44362/04, judgment. 04.12.2007
[186] «James, Wells and Lee v. the United Kingdom», applications № 25119/09, 57715/09, 57877/09, judgment 18.09.2012
[187] Ягунов Д. Позитивізм та безпека суспільства або друге життя теорії природженого злочинця. Ринкова економіка: Сучасна теорія і практика управління. Одеса: ОНУ ім. І.І.Мечникова, 2009. 6, ч. 2, т. 12. С. 132-138.
[188] Ягунов Д. Sex offenders у політиці соціального контроля: до питання про реактуалізацію концепції небезпечного стану особи. Вісник Пенітенціарної асоціації України, 2020, 3(13). С. 115-129.
[189] Kohl D. The Disease of Torture – The role of the CPT to perform preventive «medical» check-ups. Karl-Franzens University of Graz, Law School. URL: www.nhc.nl/assets/uploads/2017/07/David-Kohl-Topic-essay-1.pdf
[190] European Parliament resolution of 11 February 2015 on the US Senate report on the use of torture by the CIA (2014/2997(RSP))
[191] Leidner B., Kardos P., Castano E. The Effects of Moral and Pragmatic Arguments Against Torture on Demands for Judicial Reform. Political Psychology, 2018. Vol. 39. Issue 1. P. 143-162.
[192] Report of the Senate Select Committee on Intelligence Committee Study of the Central Intelligence Agency’s Detention and Interrogation Program. With Foreword by Chairman Feinstein and additional and minority views. December 9, 2014. 113th Congress, 2d Session, S. Report. 113-288. P. XXV.
Усі фотографії запозичено з відкритих джерел та ресурсів
Надруковано – Вісник Донецького національного університету імені Василя Стуса. Серія Політичні науки, 2020. 5. С. 58-97.
Поділіться цим вмістом:
