Коли хочеться мати свій власний табір

Нещодавно була символічна дата. Не кругла, але символічна кожного року. Коли у червні 1923 року на Соловецький архіпелаг було доставлено першу партію ув’язнених. Коли було засновано перший радянський концтабір, який навіть сьогодні мало хто стидається називати концтабором або взагалі не знає, що це був концтабір і які там були умови. Скільки людей було там знищено.

“Вщухнув дзвін, згасли лампади і свічкові стовпи, не звучали більше літургії і всенічні, не бурмотів цілодобовий псалтир, порушилися іконостаси … – проте відважні чекісти в наддовгополих, до самих п’ят, шинелях, з особливо характерними соловецькими чорними обшлагами й петлицями і чорними околицями кашкетів без зірок, приїхали в червні 1923-го будувати зразково-суворий табір, гордість робітничо-селянської Республіки”.

Було започатковано епоху особливої в’язничної системи та одночасно в’язничної держави, що триває й понині. Коли абсолютно незрозуміло, чи в’язниця є моделлю держави, або держава є моделлю для в’язниці.

У чому особливість радянської в’язничної держави? У тому, що вона продовжує своє існування, причому існування, як ми можемо бачити, вельми успішне. Опричнина Івана Грозного тривала декілька років, і пішла в історію, не залишивши особливого сліду. Інквізиція? Жертви рахуються щонайбільше у декілька десятків тисяч, і то можна знайти взагалі мізерні статистичні показники. Сьогодні – більше як яскравий сюжет для історичних фільмів.

Але коли говоримо про радянський Гулаг, то тут історія абсолютно інша. Історія триває, і обсяги збільшуються.

Ніколи не ставив на меті рахувати, але мимоволі знаю достатньо велику кількість українців, які говорили приблизно одну й ту саму фразу. Мовляв, не могло бути такого у Гулазі, тому що це «занадто жорстоко». І мені здається, що саме у цьому, може, криється одна з базових проблем українського державотворення та суспільного розвитку. Що, мовляв, «занадто жорстоко». Але при цьому українське суспільство дивується, чому сьогодні українські в’язничні офіцери катують людей, навіть не ховаючи своїх обличь.

У чому принципова відмінність між Соловками, пізніми зразками радянської в’язничної системи та сучасною російською в’язничною системою. Думаю, що, власне, відмінності немає. Проте на фоні поверхового погляду на Гулаг мало хто не помічає головного, що ховається за конвеєром катувань, і що, нажаль, має місце і в Україні.

Здається, сьогодні у молодіжному слензі мало хто використовує слово “туфта“. Але, здається, значення цього слова прекрасно розуміється навіть без усвідомлення того, як, де і за яких обставин заявилося ця змістовна категорія.

Але, як не жаль, саме «туфта» – стара, добра, добре перевірена гулагівська туфта характеризує багато реформ, які було здійснено для цілей відірвати українську в’язницю та взагалі систему кримінальної юстиції від гулагівських принципів та засад. В’язнична приватизація в Україні як туфта. Показники рецидивної злочинності як туфта. Прозорість пенітенціарної системи як туфта. Будівництво нової в’язниці, яка так і не була збудована за мирних часів – туфта. Цілі кримінального покарання у судовій практиці – туфта.

Нещодавно, Спецдоповідачка ООН у своїй доповіді щодо кращих практик управленні в’язницями наголосила, що судді, прокурори та інші особи, які приймають рішення, мають регулярно відвідували в’язниці, щоб на власні очі побачити умови тримання під вартою, в тому числі переповненість в’язниць. Хтось зі слідчих суддів відвідав за останні роки “свої” слідчі ізолятори? Якщо і є такі герої, то їх, думаю, можна порахувати по пальцях. Натомість ми маємо приклад 5-річного строку ув’язнення для неповнолітнього з Одещини за крадіжку цукерок на суму у 40 євро.

Проте головним є вплив Гулагу на суспільство та людей. Ну якщо кожен п’ятий – це офіцер в’язниці або зек, колишній офіцер в’язниці або колишній зек, родич офіцера в’язниці або зека. Чому ми дивуємося, що навіть після стількох років Незалежності ми ще находимо в суспільстві відлуння суто гулагівських принципів існування на кшталт “умри ты сегодня, а я завтра“. “Тебя не […] – не подмахивай“… Прикладів може бути багато. Ця звіряча філософія і сформувала багато чого, що можна знайти у мисленні сучасного суспільства. Але за цією нелюдською – за визначенням – “філософією” приховувалися аж ніяк не інстинкти у дусі експерименту Філіпа Зімбардо. За цим стояли економічні інтереси, економічні показники та – куди без неї – корупція. Мало хто знає або хоче знати, що саме радянська в’язнична система була сферою найбільшої корупції. І йдеться не про хабарі персоналу. Йдеться про корупцію, створену у в’язниці самою державою задля існування держави, яка була такою ж в’язницею.

Я не можу сказати, що корупція заснувала Гулаг. Але, як на мене, є очевидним, що корупція була тим, що підтримала та продовжує підтримувати «славетні» та надзвичайно зручні для багатьох функціонерів радянські гулагівські традиції.

У блискучому «Списку Шиндлера» гауптштурмфюрер Гьот каже: «Я розкусив Вас. Вам потрібен табір. Свій власний табір». І кожен з радянських функціонерів отримував свій табір. Табір – без лапок, іноді – в лапках. Коли головне було «виконати план» та відправити до Москви «ординський вихід». Проблема полягає у тому, що сьогодні багато хто з прокурорів та керівників поліції мають свій «табір». Інші – хочуть мати свій «табір».

Не зважаючи на те, що Гулаг створив всеохоплюючу культуру катувань та культуру абсолютної толерантності до катувань, він створив і культуру корупції та абсолютної толерантності до корупції. Гулаг – це не про насильство. Краще сказати, що коли Гулаг – виключно про насильство, то це приховування справжньої природи Гулагу. Гулаг – це про корупцію, коли кожен хоче мати «свій табір». Насильство – лише інструмент.

«Я не в состоянии выразить мои впечатления в нескольких словах. Не хочется да и стыдно (!) было бы впасть в шаблонные похвалы изумительной энергии людей, которые, являясь зоркими и неутомимыми стражами революции, умеют, вместе с этим, быть замечательно смелыми творцами культуры» (Максим Горький)