Переконфігурація без трансформації: пенальний континуум у пострадянських системах пробації

Країни Східної Європи є унікальним майданчиком для вивчення глибинних трансформацій соціального контролю. У жодному іншому регіоні світу перехід від однієї моделі покарання до іншої не відбувався настільки стрімко, радикально і суперечливо. Саме тому концептуальна рамка «карального континууму» – уявлення про те, що інститути соціального контролю не зникають, а трансформуються, зберігаючи глибинні логіки дисципліни та ізоляції – виявляється особливо продуктивною для аналізу суспільств колишнього «соціалістичного табору».

Трансформація альтернативних покарань у цих країнах суттєво відрізняється від аналогічних процесів у Західній Європі. Перехід від радянської пенітенціарної моделі – за якої показник ув’язнених сягав понад тисячу осіб на 100 тисяч населення – до середньоєвропейських стандартів відбувся надзвичайно стрімко. Це дає підстави характеризувати зазначений процес не як поступову еволюцію, а як радикальну інституційну революцію. Водночас, на відміну від революцій у сфері матеріального права, ця інституційна трансформація залишила значну частину субструктур – ментальних, організаційних, практичних – фактично незмінними.

Теоретичне осмислення пострадянських трансформацій неможливе без звернення до класичної спадщини критичної кримінології. Руше і Кірхгаймер заклали підвалини матеріалістичного розуміння покарання, розкривши його зв’язок із ринком праці та економічною кон’юнктурою. Фуко, аналізуючи «поширення паноптичної дисципліни», розкрив механізми, за допомогою яких влада відтворює себе через інститути ізоляції, спостереження та нормалізації. Ці механізми, попри зміну декларованих цілей, з надзвичайною стійкістю відтворюються у пострадянських суспільствах.

Особливо продуктивним для розуміння пострадянських реалій є схема Фуко «бінарний код легальності – дисциплінарний механізм – пристрій безпеки», яку в умовах XXI століття можна розширити до четвертого рівня – «паноптичного модулятора ризиків». Це поняття відображає системне управління девіантами шляхом контрольованого і економічно доцільного відтворення девіантності як квазітовару з комерційними характеристиками. Дана логіка – перетворення девіантності на керований ресурс бюрократичної системи – з особливою виразністю виявляється в пострадянських пробаційних службах, де формальна реабілітаційна риторика поєднується з фактичним збереженням адміністративного контролю.

Стэнлі Коен описав «каральне місто» як «нещодавно еволюціонуюче каральне середовище з розповсюдженням і проникненням соціального контролю за межі тюремних стін». В умовах пострадянського переходу ця метафора набуває буквального значення: пробація, адміністративний нагляд, електронний моніторинг, а нині й цифрові засоби контролю перетворюють простір повсякденного життя на розширене місце ув’язнення. При цьому Бауман і Альбрехт слушно вказували на зсув у постнакопичувальному суспільстві від «повернення девіантів до суспільства» до «захисту суспільства від реальних або потенційних девіантів» – і саме ця логіка панує в кримінальній політиці більшості пострадянських держав.

Попри формальне запровадження прогресивних механізмів – досудових доповідей, інструментів оцінки ризиків, методик індивідуальної роботи з клієнтами – українська служба пробації залишається надмірно бюрократизованою структурою. Декларовані принципи соціальної реінтеграції та ресоціалізації суттєво розходяться з реальною практикою, яка зберігає переважно адміністративний, а не реабілітаційний характер. Це протиріччя – між риторикою реформ і логікою управлінського контролю – є структурною характеристикою перехідних суспільств, а не тимчасовим збоєм.

Тут важливо враховувати більш широку тенденцію, яка спостерігається у країнах Західної Європи: «лікування правопорушників» поступається місцем «менеджеристським індикаторам економічно виправданого захисту суспільства» та соціально-технологічному контролю, який не виключає гасел демократичних цінностей і прав людини. Пострадянські системи пробації надзвичайно показово ілюструють цю логіку в її найбільш концентрованому вигляді: формальне прийняття стандартів Ради Європи відбувається паралельно зі збереженням внутрішньої ієрархічної, каральної, а не сервісної культури.

При цьому процеси трансформації пробації в пострадянських суспільствах мають і специфічну постколоніальну вимірність. Радянська пенітенціарна система – передусім ГУЛАГ як її граничний вираз – визначила не просто інституційну культуру, а й глибинні моральні інтуїції щодо природи девіантності, виправлення та суспільної небезпеки. Ці інтуїції відтворюються у практиках «пенологічного песимізму» – концептуально осмисленої відмови від реальної реабілітаційної роботи на користь декларативного контролю.

Повномасштабна збройна агресія Росії проти України з лютого 2022 року суттєво загострила наявні структурні проблеми. З теоретичної точки зору, трансформація пробаційної системи в умовах війни підтверджує концептуальні положення Фуко та його послідовників щодо економічної та соціально-політичної обумовленості каральних практик: перерозподіл державних ресурсів на користь оборони неминуче звужує можливості реабілітаційної роботи. Водночас мілітаризація суспільства та посилення пунітивних настроїв спостерігаються і в інших країнах Східної Європи, де проблема вимушених переселенців та загальна атмосфера безпекової кризи створюють сприятливе підґрунтя для популістської кримінальної політики.

Воєнний стан генерує специфічні режими соціального контролю, що лише частково збігаються зі звичайним кримінальним правом. Мобілізаційне законодавство, обмеження свободи пересування, посилення поліційних повноважень, розширення сфери кримінальної відповідальності у сфері безпеки – усе це формує нові простори «квазіув’язнення», що розширюють каральний континуум далеко за межі формальних пенітенціарних інститутів. Концепція «кримінального права ризиків» замість «кримінального права свободи» отримує воєнну конкретизацію: загроза безпеці стає достатньою підставою для нормативної девіантизації широких соціальних груп.

Окремої уваги заслуговує феномен дегуманізації кримінальних девіантів у воєнному суспільстві. В умовах, коли суспільна увага та державна підтримка концентруються навколо ветеранів, біженців і жертв агресії, клієнти системи кримінальної юстиції опиняються на периферії соціальної турботи, що ускладнює реалізацію реабілітаційних програм. Ця тенденція вписується у ширший процес, описаний у концепції «квазідевіанта»: зниження порогу девіантизації призводить до того, що все більші соціальні групи опиняються під дією каральних механізмів, тоді як суспільна легітимність цих механізмів зростає.

Слід наголосити, що дегуманізація девіантів у воєнний час не є суто українською специфікою. Це загальна закономірність, задокументована у численних конфліктах. Проте в українському контексті вона накладається на вже існуючу структурну проблему: радянська спадщина каральної системи не дозволяла сформуватися сильній традиції реабілітаційної роботи і відповідній публічній культурі. Тому війна лише посилює і легітимізує докризові практики, не створюючи їх з нуля.

На рівні практичних тенденцій українська система пробації виробила два принципово нові пріоритетні напрями. Перший – робота з ветеранами, які повернулися з фронту з посттравматичними розладами і становлять специфічну групу підвищеного ризику, що потребує якісно нових методологічних підходів. Другий – пробаційний супровід осіб, засуджених за злочини проти національної безпеки та у сфері комплектування збройних сил, зокрема за перешкоджання діяльності територіальних центрів комплектування збройних сил.

Жоден з цих напрямів не має стійкої методологічної традиції в Україні, що саме по собі є симптоматичним. Ветерани як клієнти пробації – це виклик, з яким стикалися США після В’єтнаму та Іраку, Великобританія після афганських кампаній. Однак в умовах пострадянської пробаційної моделі, яка й дотепер залишається більше адміністративною, ніж терапевтичною службою, інтеграція програм роботи з психологічною травмою ветеранів вимагає глибокої організаційної перебудови.

Останній аспект має важливе значення для ширшої європейської дискусії про моделі комплектування збройних сил. Орієнтація на примусову мобілізацію замість формування професійної армії закономірно породжує масив нових правопорушень і, відповідно, навантаження на пробаційні та пенітенціарні служби. При цьому мобілізаційні правопорушення є яскравим прикладом «квазідевіантів»: осіб, що опинилися в орбіті кримінального права не внаслідок традиційно криміналізованої поведінки, а внаслідок розширення самого визначення девіантності у відповідь на зовнішній безпековий виклик.

Ця тенденція підтверджує тезу про те, що в умовах полікриз держава не скорочує, а розширює каральний апарат, залучаючи до нього все нові категорії осіб. Пробаційна і пенітенціарна системи перетворюються на інструменти управління масовою «небезпекою», а не індивідуальної реабілітації. Згідно з авторською концепцією «пенологічного песимізму», цей процес відображає фундаментальну установку сучасної кримінальної політики: реальний захист суспільства відступає перед інституціоналізацією соціального контролю.

Описані тенденції не є суто українськими. Вони вписуються у ширшу динаміку трансформації соціального контролю в Східній Європі, де одночасно відбуваються кілька взаємоперетинних процесів: незавершений постсоціалістичний перехід, зростаючий тиск безпекових криз – реальних і символічних – та вплив популістської кримінальної політики. Країни Східної Європи демонструють варіанти відповіді на ці виклики, що об’єднує риторичне звернення до «захисту суспільства» і практичне звуження реабілітаційних програм.

Водночас важливо враховувати різницю між Україною та іншими пострадянськими державами: Україна є єдиною великою пострадянською державою, яка одночасно переживає активний збройний конфлікт, масове переміщення населення та процес євроінтеграції – три потужні вектори, що по-різному деформують логіку каральної системи. Ця унікальна конфігурація робить Україну особливо цінним об’єктом порівняльного пенологічного дослідження.

Концепція карального континууму дозволяє розглядати трансформації соціального контролю в Східній Європі не як серію дискретних реформ, а як безперервний процес переконфігурації інститутів дисципліни і нагляду. Радянська спадщина, постсоціалістичний транзит, воєнна мобілізація і цифровізація є не послідовними фазами, а одночасно чинними шарами, що взаємодіють і взаємодоповнюють один одного у формуванні нинішніх практик покарання і контролю.

Концептуальні інструменти Фуко і Коена залишаються продуктивними для аналізу цього процесу, однак потребують адаптації до умов XXI століття – зокрема до феномену «паноптичного модулятора ризиків», «пенологічного песимізму» і «квазідевіанта». Саме ця аналітична рамка відкриває перспективу системного порівняльного дослідження трансформацій соціального контролю в Східній Європі в умовах полікриз – дослідження, що є нагальним як з наукової, так і з практичної точки зору.