Реформа без суб’єкта: хто насправді має рятувати українську адвокатуру

Стаття Дар’ї Писаренко, опублікована сьогодні на «Європейській правді», — гостра, аналітично насичена і своєчасна. Авторка скрупульозно фіксує системні проблеми української адвокатури: відсутність виборів з 2022 року, непрозоре управління фінансами, монополізацію системи підвищення кваліфікації, використання дисциплінарних механізмів як інструменту тиску на незручних адвокатів. Усе це — правда. Усе це — важливо.

І все ж стаття, при всіх своїх достоїнствах, здається, не може досягти тих цілей, які ставить перед собою. Але не через якість аналізу чи дефіцит фактури. А через одну принципову обставину, яка перетворює блискучу аналітику на постріл з гармати по горобцях.

ЧИ ХОЧУТЬ АДВОКАТИ БУТИ ВРЯТОВАНИМИ?

Будь-яка реформа має відповідати на просте запитання: а хто її суб’єкт? Хто той актор, заради якого й ведеться ця боротьба, і чи зацікавлений він сам у змінах?

Стаття виходить із припущення, що українські адвокати — пригнічена спільнота, яка страждає від авторитарного керівництва НААУ і лише чекає на порятунок. Але картина виглядає значно складніше.

Хто такий сьогоднішній український адвокат? Скільки серед 70 тисяч (а фактично — близько 50 тисяч діючих) адвокатів є колишніми суддями, прокурорами, поліцейськими? Скільки з них отримали свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю на «один день» з подальшим призупиненням цього свідоцтва? І головне: скільки з них зацікавлені у зміні тих дисциплінарних органів, з якими у них вже давно налагоджені зручні особисті стосунки?

Ці запитання не риторичні. Вони — ключові для розуміння того, чому реформа адвокатури третій рік поспіль залишається лише у звітах Єврокомісії.

АНАЛОГІЯ, ЯКА МОЖЕ ЗДАТИСЯ НЕЗРУЧНОЮ

Є одне порівняння — можливо, не зовсім зручне, але точне. Коли до кріпаків, які з покоління в покоління жили в кріпацтві, приходить новий барин, пройнятий ліберальними ідеями, і пропонує їм свободу — кріпаки нерідко сприймають цю свободу як щось страшне і незвичне. Свобода залишає їх сам на сам з усіма проблемами світу, які раніше вирішував барин. Хоч той барин і тягав час від часу когось на конюшню.

Схожа логіка діє в українській адвокатурі. Значна частина адвокатів є органічною частиною системи, яку стаття критикує. Вони в неї інвестували — матеріально і людськи. Вони мають у ній зв’язки. Для них ця система не є тягарем. Для них вона є активом.

РІШЕННЯ №51: НОВЕ КРІПАЦТВО

Про один конкретний механізм «закріпачення» стаття не каже нічого, хоча він заслуговує на окрему увагу.

Рішення Ради адвокатів України №51 від 20 вересня 2024 року встановлює, що кваліфікаційно-дисциплінарна комісія регіону зобов’язана продовжувати розглядати дисциплінарну скаргу навіть після того, як суд скасував її попереднє рішення — якщо рішення про порушення дисциплінарної справи залишається в силі.

Що це означає на практиці? Адвокат, якому «пощастило» отримати судове рішення на свою користь і скасувати дисциплінарне стягнення, опиняється в ситуації Сізіфа: КДКА просто починає все спочатку. Механізм судового захисту від дисциплінарного переслідування перетворюється на фікцію.

Це рішення по суті перетворює адвоката на вічного заручника дисциплінарного органу. Раціональна поведінка за таких умов — максимальна лояльність, уникнення будь-яких конфліктів з КДКА, мовчазне прийняття стягнень. Тобто поведінка кріпака, який знає, що барин завжди правий.

При цьому адвокати в дисциплінарних провадженнях позбавлені процесуальних прав у такому обсязі, який є абсолютно неприйнятним із точки зору стандартів справедливого судочинства. І — показово — не протестують проти цього.

СОЦІОЛОГІЯ, ПРО ЯКУ НЕ ГОВОРИТЬ СТАТТЯ

Будь-яка реформаторська програма мусить спиратися на соціологічне розуміння своєї цільової аудиторії. І тут дані виглядають невтішно.

Якщо уважно проаналізувати публічний простір, то з 50 тис. діючих українських адвокатів проти чинної системи адвокатури публічно виступають, мабуть, десяток осіб. І то — нерегулярно. Не тому що вони слабкі чи боязкі — деякі з них служать у армії, у всіх є власні справи й клієнти. А тому що решта адвокатів публічної реформи просто не хочуть.

Це не звинувачення. Це діагноз. І він принципово важливий для оцінки будь-якого реформаторського проєкту в адвокатурі.

Заклик до революційних змін, зверненій до спільноти, яка в цих змінах не зацікавлена, — це і є та сама гармата по горобцях.

ЩО НАСПРАВДІ ПОТРІБНО ЗРОБИТИ

Проблема не в тому, що Єврокомісія дала нові рекомендації, а Офіс президента погодився включити адвокатуру до дорожніх карт і антикорупційних стратегій. Проблема не в тому, що НААУ відмовилася від інтерв’ю або не читала публічних звітів ЄС.

Проблема в тому, що реформаторський рух в адвокатурі залишається рухом одинаків — яскравих, компетентних, принципових — але критично нечисленних.

Для того, щоб реформа мала шанс, потрібна, по-перше, серйозна соціологічна робота: вивчення реальних запитів адвокатської спільноти, а не лише її найбільш вокальних представників. По-друге — широка робота із залучення нових учасників до дискусії про зміни, побудова коаліцій всередині самої адвокатури. По-третє — формування таких механізмів реформи, які давали б конкретним адвокатам конкретні вигоди від участі у змінах, а не лише абстрактне «верховенство права».

Без цього нова урядова робоча група, попри всі євроінтеграційні амбіції, ризикує стати ще одним майданчиком для «багатомісячних дискусій, де кожна пропозиція блокуватиметься опонентами з протилежного табору» — як це влучно описала сама авторка.

ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ

Стаття Дар’ї Писаренко — важлива і потрібна. Але її головний адресат — не стільки Брюссель чи Київ, скільки самі адвокати. І саме їм, а не лише ЄС, варто поставити пряме запитання: а чи хочуть вони змін? Чи готові вони відмовитися від системи, в яку вже інвестували роки свого життя?

Поки це запитання залишатиметься без відповіді, реформа адвокатури продовжуватиме кочувати зі звіту у звіт Єврокомісії — як «приклад втраченої можливості», як влучно написала сама авторка.

А кріпаки, як відомо, отримали волю не тоді, коли до них прийшов ліберальний барин. А тоді, коли їм більше не лишалось іншого вибору.