Pennsylvania v. Knox: Пісня ворожнечі щодо поліції

У цій апеляції ми розглядаємо питання про те, чи допускає Перша поправка до Конституції США притягнення до кримінальної відповідальності на підставі публікації реп-відео, що містить погрозливі слова на адресу конкретних співробітників правоохоронних органів.

У квітні 2012 року офіцер поліції Пітсбурга Майкл Косько ініціював рутинну зупинку транспортного засобу, яким керував заявник. Співвідповідач Апелянта, Раші Біслі, перебував на передньому пасажирському сидінні. Поки офіцер допитував Апелянта, останній різко збільшив швидкість, в результаті чого розбив свій автомобіль. Він та Біслі почали втікати пішки, але були швидко затримані та поміщені під арешт. Поліція знайшла п’ятнадцять поштових пакетів з героїном та велику суму готівки у заявника, а також заряджену викрадену вогнепальну зброю на дверцятах автомобіля з боку водія

На місці затримання Апелянт назвав поліції вигадане ім’я. Коли прибув детектив Деніел Зельтнер, який був знайомий і з Апелянтом, і з Біслі, він повідомив офіцерам, що справжнє ім’я Апелянта – Джамал Нокс.

На підставі цих подій Апелянт і Біслі були звинувачені в ряді злочинів. Офіцер Косько і детектив Зельтнер, обидва з 5-го відділу поліції Пітсбурга, повинні були дати свідчення проти них у зв’язку з цими звинуваченнями.

Поки звинувачення очікували на розгляд, Апелянт і Біслі написали і записали реп-пісню під назвою «F–k the Police», яка була знята на відео зі змонтованими фотографіями Апелянта і Біслі. На фотографіях вони дивляться в камеру і рухаються так, ніби розряджають зброю. Відео було завантажено на YouTube третьою особою, а посилання на нього було розміщено на загальнодоступній сторінці у соціальній мережі Facebook під назвою «Beaz Mooga», яка, як переконливо свідчать судові докази, належала Біслі.

Слова пісні виражають ненависть до поліції Пітсбурга. Крім того, вони містять описи вбивств поліцейських інформаторів та офіцерів поліції. У зв’язку з цим у тексті поіменно згадуються офіцер Косько та детектив Зельтнер. Вони припускають, що Апелянт і Біслі знають, коли закінчуються зміни цих офіцерів, і що злочини, описані в пісні, можуть відбуватися в будинках офіцерів («там, де ви спите»).

У тексті пісні також міститься згадка про Річарда Поплавського, який кількома роками раніше захистився бронежилетом та вбив трьох офіцерів поліції Пітсбурга (Commonwealth v. Poplawski, 634 Pa. 517, 130 A.3d 697 (2015)).

Нарешті, пісня містить фонові звуки пострілів і поліцейських сирен.

У світлі цього питання – чи містить пісня «реальну загрозу», що не підпадає під захист Першої поправки – ми відтворюємо текст пісні повністю без змін, хоча він містить образи насильства та численні ненормативну лексику:

Приспів:

Якщо ти хочеш яловичини, ми можемо битися
У мене є артилерія, щоб трясти довбані вулиці
Якщо хочеш яловичини, ми можемо битися
У мене є артилерія, щоб трясти довбані вулиці
Ви, брудні суки, більше не зазіхнете на моє багатство
Ця суперзірка гетто – моє багатство
Це вже не гетто
До біса поліцію і суперзірку
Брудні комітетські суки більше не стукатимуть у мої двері
До біса поліцію

Офіцер Аарон Спенглер, також із Зони 5, виявив відео під час моніторингу сторінки «Beaz Mooga» у Facebook. Він попередив інших співробітників поліції, в тому числі офіцера Косько і детектива Зельтнера, які переглянули відео. Після цього заявника знову заарештували і звинуватили, зокрема, за двома пунктами звинувачення у терористичних погрозах і залякуванні свідків.

Відбувся об’єднаний судовий процес за обома пунктами обвинувачення (а також за третім пунктом обвинувачення, який наразі не є актуальним), під час якого Співдружність без заперечень представила відео як доказ та продемонструвала його суду.

Офіцер Спенглер показав, що він провів певний час, спілкуючись з людьми у відповідному районі, і вивчив деякі з їхніх вуличних жаргонів. Він зазначив, що «busting heavy» означає стріляти багато разів; «tec» – це TEC-9, напівавтоматичний пістолет з магазином великої місткості; «spit with a tec» означає стріляти з TEC-9; «cop killer» – це тип кулі, яка може пробити бронежилет; і «strapped nasty» означає носити кілька одиниць зброї.

Щодо тексту пісні «Hello Breezos got you watching my moves», офіцер Спенглер пояснив, що «Hello Breezos» – це назва більш ранньої реп-пісні апелянта та Біслі, а «breezo» – це «цеглинка» героїну, що складається з 50 пакетиків з маркою.

Щодо впливу пісні, офіцер Косько засвідчив, що коли він почув її, то був «шокований» і вона змусила його «нервувати». Він назвав це однією з причин, чому вирішив звільнитися з поліції Пітсбурга і переїхати.

Детектив Зельтнер, зі свого боку, заявив, що відео «дуже засмутило» його і змусило занепокоїтися за свою безпеку, а також за безпеку своєї сім’ї та колег по службі. Він пояснив, що для боротьби з «загрозою» до Зони №5 було призначено додатковий персонал. Крім того, детективу було надано відгул та охорону.

На момент завершення судового розгляду стало зрозуміло, що реп-пісня була єдиною підставою, на якій Співдружність домагалася засудження за залякування свідків і терористичні погрози. У своєму резюме апелянт стверджував, що пісня є захищеним висловлюванням, а отже, будь-яке засудження, засноване на ній, порушуватиме його права, передбачені Першою поправкою до Конституції.

Суд першої інстанції відхилив цей аргумент і визнав його винним за обома пунктами обвинувачення – залякування свідків і терористичні погрози. При винесенні вироку за пунктом про залякування свідків суд встановив поза розумним сумнівом, що Апелянт і Бізлі спеціально мали намір залякати співробітників правоохоронних органів з метою перешкоджання здійсненню кримінального правосуддя, і що вони робили це у співпраці один з одним. Суд також визнав Апелянта винним, серед іншого, у зберіганні з метою передачі контрольованої речовини.

Апелянт повторив своє твердження про те, що відео було висловлюванням, захищеним Конституцією, а також стверджував, що не було достатніх доказів того, що він мав необхідний умисел для здійснення терористичних погроз та залякування свідків, оскільки він нібито не знав, що відео буде розміщено в Інтернеті. Суд першої інстанції відхилив ці вимоги. Що стосується Першої поправки, то суд постановив, що пісня становила «справжню погрозу, спрямовану проти жертв»; таким чином, суд дійшов висновку, що вона не є захищеним.

Вищий суд підтвердив це у своєму меморандумі. Розглядаючи вимогу щодо наявності умислу, суд пояснив, що сторона обвинувачення повинна була довести, що Апелянт діяв принаймні свідомо щодо кожного елементу кожного правопорушення.

На підставі судових доказів, що свідчать про попередню поведінку Апелянта і Біслі, в ході якої Апелянт і Біслі знімали реп-відео, яке Біслі потім публікував в Інтернеті, Вищий суд дійшов висновку про наявність достатніх доказів на підтримку висновку про те, що Апелянт знав про те, що відео буде розміщено на загальнодоступному інтернет-мережі і побачить поліція.

Вищий суд відхилив позов Апелянта за Першою поправкою, хоча й на інших підставах, ніж суд першої інстанції. Суд проміжної інстанції охарактеризував аргумент заявника Апелянта виключно як твердження про те, що відео було неприйнятним у судовому процесі через його нібито захищений статус відповідно до Першої поправки. Суд пояснив, що будь-який такий аргумент був відхилений, оскільки Апелянт не подав одночасного заперечення, коли відео було долучено до справи. Примітно, що Вищий суд не оцінював, чи містила пісня захищене висловлювання. Апелянт подав клопотання про подальший перегляд справи, порушивши ті ж самі два питання. Ми відхилили клопотання щодо достатності, але надали дозвіл на перегляд, обмежившись питанням про те, чи є реп-відео «захищеним свободою слова або реальною погрозою, що карається кримінальним покаранням». Оскільки питання про те, чи є висловлювання реальною погрозою, залежить від обставин, Апелянт піднімає змішане питання факту і права. Таким чином, ми посилаємося на висновки суду першої інстанції, які підтверджені компетентними доказами, і вирішуємо будь-які юридичні питання, такі як сфера застосування доктрини реальної загрози, de novo. Проводячи наш перегляд, ми незалежно вивчаємо всі матеріали справи.

Апелянт заперечує, що мав намір погрожувати поліції. Його твердження з цього приводу має два концептуально різних аспекти, які іноді змішуються. Перший стосується того, чи докази належним чином демонструють, що заявник мав намір завантажити відео в Інтернет та переглянути його працівниками поліції. Друга стосується твердження про те, що пісня мала суто художній характер та ніколи не призначалася для буквального тлумачення. У зв’язку з цим заявник стверджує, що вважає себе поетом, музикантом і артистом. Реп-музика слугує йому засобом самовираження, самореалізації, отримання економічної вигоди, викликає гордість і повагу з боку однолітків, а також дозволяє висловлюватися з суспільних питань, включаючи насильство з боку поліції, від свого імені та від імені інших осіб.

Апелянта підтримують кілька осіб, які висловлюють аналогічні зауваження.

The American Civil Liberties Union штату Пенсильванія стверджує, що художнє вираження «має здатність шокувати», і це особливо стосується репу, який іноді «просякнутий обурливими вихваляннями і насильницькими метафорами».

The Defender Association of Philadelphia ставить під сумнів методологічну обґрунтованість інтерпретації судом першої інстанції вуличної мови у реп-відео як такої, що містить буквальну погрозу. Асоціація стверджує, що відео слід було розглядати не як «автобіографію», а як «мистецтво, поезію та фантазію», що звертається до соціальних проблем. Асоціація додає, що статус Апелянта як напівпрофесійного реп-виконавця з яскраво вираженим реп-персонажем («Mayhem Mal») мав бути врахований як контекстуальний фактор, що свідчить про те, що Апелянт не мав наміру передавати реальну загрозу.

The Thomas Jefferson Center for the Protection of Free Expression та the Marion B. Brechner First Amendment Project у спільній заяві повторюють багато з цих пунктів. Вони додають, що зображення насильства підпадають під захист Першої поправки в інших медіа, таких як фільми та відеоігри, і стверджують, що такий самий захист має поширюватися і на реп-музику як засіб вираження ідей.

Що стосується заперечення заявника щодо достатності доказів того, що він мав намір опублікувати відео в Інтернеті або передати його поліції, ми зазначаємо, що заявник піднімав це питання як окрему підставу для задоволення позову у своєму клопотанні про надання дозволу на апеляційне оскарження, і це питання не було обрано для розгляду. Як таке, воно не перебуває на розгляді цього Суду. Тому будь-які докази в цьому напрямку мають значення лише тією мірою, якою вони проливають світло на контекстуальні фактори, що мають тенденцію демонструвати, чи становило відео реальну загрозу за даних обставин. Щоб відповісти на це питання, ми спочатку розглянемо доктрину реальної загрози Першої поправки в тому вигляді, в якому вона розвивалася.

Перша поправка забороняє Конгресу обмежувати свободу слова. Ця заборона поширюється на штати через Чотирнадцяту поправку. «Серце» Першої поправки «було описано як «неминучий зв’язок між вільним потоком інформації та самоврядним народом».

Таким чином, свободи, передбачені Першою поправкою, широко застосовуються до різних видів самовираження, включаючи мистецтво, поезію, кіно і музику. Такі свободи однаково застосовуються як до культурних, інтелектуальних висловлювань, так і до «грубих, образливих чи вульгарних».

У світлі вищезазначеного, уряд, як правило, не має повноважень обмежувати свободу вираження поглядів на основі їхнього послання, теми, ідей чи змісту. Це означає, що держава не може заборонити висловлювання через власну незгоду з висловленими ідеями або через те, що ці ідеї непопулярні в суспільстві («Якщо існує фундаментальний принцип, що лежить в основі Першої поправки, то він полягає в тому, що уряд не може заборонити висловлення ідеї лише тому, що суспільство вважає саму ідею образливою або неприємною»).

Тим не менш, права на вираження поглядів «не є абсолютними». Конституція допускає обмеження свободи слова на основі змісту в певних обмежених сферах, коли таке мовлення «має настільки незначну соціальну цінність як крок до істини, що будь-яка вигода, яка може бути отримана від нього, явно переважає суспільний інтерес до порядку та моралі».

Відповідно, суддя визнав, що «певні види мовлення можуть регулюватися, якщо вони можуть завдати неприйнятної шкоди», і навів кілька прикладів.

Особливо актуальним для цього випадку є те, що мова, яка погрожує незаконним насильством, може призвести до кримінального покарання (уряд може криміналізувати «справжні погрози», але не просто політичну гіперболізацію). Погрози насильством виходять за межі сфери захисту Першої поправки через необхідність «захистити людей від страху насильства, від руйнування, яке породжує страх, і від можливості того, що загроза насильства реалізується у житті».

Доктрина реальної загрози бере свій початок у справі Watts. У справі Watts брав участь у дискусійній групі у Вашингтоні, округ Колумбія, під час війни у В’єтнамі, коли діяв призов до армії. Після того, як хтось запропонував молодим людям стати більш освіченими, перш ніж висловлювати свої погляди, Уоттс відповів: «Вони завжди кричать на нас, щоб ми здобували освіту. А тепер я вже отримав свій призовний номер 1-А і повинен з’явитися на медогляд цього понеділка. Я не піду. Якщо мене коли-небудь змусять носити гвинтівку, то першим, кого я хочу бачити на прицілі, буде Л.Б.Дж.».

Уоттса було засуджено за федеральним законом, згідно з яким погроза президенту є злочином. Верховний суд визнав закон дійсним з огляду на «переважну» зацікавленість у захисті безпеки президента і наданні йому можливості виконувати свої обов’язки без перешкод у вигляді погроз насильства. Тим не менш, Суд дійшов висновку, що засудження Уоттса може бути залишено в силі лише в тому випадку, якщо його слова містили реальну загрозу, а не були політичною гіперболою. Враховуючи повний контекст заяви – вона була виголошена під час політичних дебатів, які часто включають неточну та образливу лексику, передбачувана погроза була обумовлена подією, яка, як запевняв Уоттс, ніколи не відбудеться (його призов до армії), а аудиторія відреагувала на це сміхом – Суд визначив, що заяву можна обґрунтовано інтерпретувати лише як вираження політичної незгоди, а не як реальну погрозу. Таким чином, суд скасував засудження Уоттса.

У роки після справи Watts низка судів оцінювали, чи становили слова мовця реальну загрозу, зважаючи на схожі контекстуальні обставини. суди використовували об’єктивний стандарт, а не оцінювали суб’єктивні наміри мовця. З’явилися різні об’єктивні тести, деякі з яких зосереджувалися на тому, як розумний слухач витлумачив би промову в контексті, а інші запитували, яку реакцію розумний оратор передбачив би з боку фактичного слухача або гіпотетичного розумного слухача.

Наступний раз Верховний Суд звернувся до концепції реальної загрози у справі Virginia v. Black, 538 U.S. 343, 123 S. Ct. 1536 (2003). У цій справі Суд розглянув закон штату Вірджинія, який визнав незаконним спалення хреста в громадських місцях або на чужій власності з метою залякування будь-якої особи або групи осіб. Важливо, що закон також містив презумпцію, згідно з якою спалення хреста «prima facie свідчить про намір залякати особу або групу осіб».

Більшість суддів визнали цю презумпцію проблематичною з конституційної точки зору. У частині своєї головної думки, що представляє погляди чотирьох юристів, суддя О’Коннор пояснила, що така презумпція може дозволити державі криміналізувати захищені конституцією спалення хрестів, наприклад, ті, що мають на меті лише демонстрацію ідеології або групової солідарності, ті, що мають на меті розлютити, але не залякати, або ті, що здійснюються під час драматичної вистави. У своїй окремій думці суддя Соутер, до якої приєдналися ще двоє суддів, висловив схожі погляди, зазначивши, що «символічний акт спалення хреста, і не більше, відповідає як наміру залякати, так і наміру зробити ідеологічну заяву, вільну від будь-якої мети погрожувати». Він був стурбований тим, що у випадках, коли є переконливі докази наміру палія хреста, законна презумпція може схилити слідство до винесення обвинувального вироку, що, в свою чергу, може призвести до перетворення закону на засіб придушення ідеології.

У період після справи Black суди розійшлися в думках щодо того, чи є суб’єктивний намір мовця залякати важливим для аналізу реальної загрози. Деякі з них продовжують використовувати об’єктивний стандарт розумної людини. Ці суди інтерпретують вимогу Black щодо наміру як таку, що застосовується до акту передачі повідомлення. На їхню думку, об’єктивний стандарт залишається доречним для оцінки того, чи є висловлювання, взяте в повному контексті, серйозним вираженням наміру вчинити незаконне насильство. Вони міркують, виходячи з того, що Перша поправка традиційно скасовує захист, заснований на завданій шкоді, а не на свідомості мовця.

Інші суди тлумачили справу Black як таку, що передбачає, що Перша поправка дозволяє уряду карати лише за погрозливі висловлювання, виголошені з найвищим рівнем точності, а саме з конкретним наміром залякати або тероризувати.

Інші ж дотримуються середньої позиції, вважаючи, що «повністю об’єктивне визначення [справжньої погрози] більше не є прийнятним» після Блека, залишаючи за собою право вирішувати, чи має стандарт бути лише суб’єктивним, чи суб’єктивно-об’єктивною комбінацією, згідно з якою висловлювання «має об’єктивно бути погрозою та суб’єктивно мати намір бути такою».

Як ми читаємо справу Black, об’єктивний стандарт розумного слухача, такий як той, що використовується в справі J.S., більше не є життєздатним для цілей кримінального переслідування відповідно до загального закону про боротьбу із загрозою. Нам здається, що семеро членів Суду у справі Black, чиї погляди були представлені плюралістичною думкою судді О’Коннор та відповідною думкою судді Соутера, вважали, що Перша поправка вимагає дослідження психічного стану мовця (Elonis v. United States, U.S. – 135 S. Ct. 2001 (2015), в якому йдеться про те, що, згідно з давніми принципами загального права, федеральний закон про боротьбу з погрозами, який не містить прямої вимоги щодо науковості, неявно вимагає доведення наявності умислу, що виходить за рамки недбалості).

Наш висновок щодо цього випливає з того факту, що ці судді розглядали презумпцію закону штату Вірджинія як таку, що створює суттєві труднощі з Першою поправкою. Критикуючи цей аспект закону, вони, здається, зосередилися на цінностях і проблемах, пов’язаних з Першою поправкою: соціальна небажаність придушення ідей, покарання за точку зору або криміналізації висловлювань солідарності або ідеології. Тлумачення Судом наміру промовця як такого, що стосується виключно акту передачі промови, здається, важко узгоджується з твердженням, що «залякування в конституційно забороненому сенсі цього слова є різновидом справжньої погрози, коли промовець спрямовує погрозу особі або групі осіб з наміром викликати у жертви страх перед тілесними ушкодженнями або смертю».

Підсумовуючи, можна сказати, що два аспекти справи Black, які мають найбільше відношення до цієї суперечки, полягають у наступному.

По-перше, Конституція дозволяє штатам криміналізувати погрозливі висловлювання, які «спеціально спрямовані на терор або залякування». По-друге, при оцінці того, чи діяв оратор з наміром тероризувати або залякувати, доказову вагу слід надавати контекстуальним обставинам, таким як ті, що згадуються у справі Watts. Беручи до уваги ці принципи, ми застосовуємо наш апеляційний стандарт перегляду, сформульований вище, у світлі доказів, наданих під час судового розгляду, та фактичних висновків, зроблених судом загальної юрисдикції.

Як зазначалося вище, суд першої інстанції визнав заявника винним у скоєнні двох різних злочинів – терористичних погроз і залякування свідків. Щодо обох злочинів суд встановив поза розумним сумнівом, що Апелянт діяв із суб’єктивним наміром тероризувати або залякати відповідних посадових осіб. Для цілей терористичних погроз це випливає з того, що такий намір є елементом складу злочину.

Що стосується залякування свідків, то суд першої інстанції заніс до протоколу свої конкретні висновки про те, що Апелянт діяв з таким наміром. На думку Блека, ці висновки, якщо вони підкріплені компетентними доказами, є достатніми для того, щоб віднести реп-пісню до категорії реальної загрози. Таким чином, ми розглядаємо зміст і повний контекст того, що повідомлялося в пісні.

Перш за все, ми розглянемо зміст самої промови, починаючи зі слів. Вони не просто висловлюють невдоволення відносинами між поліцією та громадою або загальну ворожість до поліції. Вони не містять політичних, соціальних чи академічних коментарів, не є сатиричними чи іронічними. Скоріше, вони в основному зображують насильство по відношенню до поліції, нібито через втручання правоохоронців у діяльність заявників. У зв’язку з цим вони включають недвозначні погрози з такими заявами, як: «Давайте вб’ємо цих копів, тому що вони не роблять нам нічого доброго» і «Весь цей відділ може отримати». Вони згадують про «солдатів», які « f–k over» поліцію, про план фальшивих викликів і «хеві-метал» для поліцейських, які приїжджають на виклик, а також про бажання «встромити цей іржавий ніж прямо в кишки поліцейському».

Тексти пісень також виражають усвідомлення того, що вони виходять за межі фантастики чи вигадки, оскільки в них зазначається, що один зі старших порадив Апелянтові «не записувати це на компакт-диск», але він ігнорує цю пораду, щоб йому «повірило» все місто. Так само Апелянт клянеться, що описані дії будуть «справжніми», коли певна названа особа повернеться з військової служби.

Ці аспекти пісні, як правило, заперечують будь-яке твердження про те, що слова Апелянта слід розуміти лише як художнє вираження розчарування. Найбільш помітним у цьому контексті є те, що Апелянт згадує детектива Зельтнера та офіцера Косько на ім’я, стверджуючи, що текст пісні «для них». Далі Апелянт графічно описує, як він має намір вбити цих офіцерів. Таким чином, текст пісні є водночас погрозливим і дуже персоналізованим для жертв.

Така персоналізація відбувається не лише через використання імен працівників, але й через інші аспекти тексту. Вони посилаються на те, що заявник нібито знає, коли закінчуються зміни працівників, і, у світлі цього знання, заявник «засре там, де ви спите».

Крім того, погрози спрямовані на співробітників поліції на підставі скарги, пов’язаної із взаємодією, яка нещодавно відбулася між ними та заявником, про те, що поліція «відбирає мої багатства» – як це зробив співробітник Косько, отримавши готівку від заявника після його арешту – і пообіцявши, що поліція «не буде продовжувати» це робити. У цьому ж контексті вони посилаються на те, що поліція «забрала гроші у «Біслі» і все моє лайно у мене». Така шкода, завдана особистому майну заявника, та втручання працівників поліції в його діяльність з продажу наркотиків, а також майбутнє кримінальне провадження, на якому останній мав свідчити проти заявника, викладені в тексті пісні як основна мотивація для бажання заявника жорстоко помститися за це.

Нарешті, текст пісні свідчить про те, що Апелянт знає особи конфіденційних інформаторів і планує вбити принаймні одного з них з пістолета «Glock».

Самі слова – не єдиний компонент експресивної поведінки Апелянта, який надає пісні загрозливого характеру. Звукова доріжка включає бичачі роги, поліцейські сирени та кулеметні черги, що лунають над словами «bustin’ heavy metal».

Відповідно до Watts та J.S., ми також враховуємо контекстуальні фактори при оцінці того, чи передає мова серйозний вираз наміру заподіяти шкоду. Ці фактори включають такі пункти, як те, чи була погроза умовною, чи була вона повідомлена безпосередньо жертві, чи мала жертва підстави вважати, що оратор схильний до насильства, і як слухачі відреагували на промову.

Тут, на відміну від справи Watts, погрози здебільшого безумовні. Як зазначалося, крім того, офіцер Спенглер негайно повідомив про це інших співробітників поліції, зазначивши, що він не вважає це простою сатирою чи соціальним коментарем. Постраждалі почали серйозно турбуватися про свою безпеку і вжили заходів, таких як звільнення зі служби в поліції раніше, ніж планувалося, переїзд на нове місце проживання або отримання охорони, щоб не стати жертвами насильства. Крім того, департамент поліції виділив додаткові ресурси для Зони 5, щоб запобігти загрозі насильства.

Окремо слід зазначити, що хоча пісня не була передана безпосередньо поліції, а третя особа завантажила її на YouTube, цей фактор не заперечує наміру Апелянта зробити так, щоб пісню почули співробітники поліції. Як зазначив Вищий суд, попередня поведінка Апелянта та Біслі свідчить про те, що вони або хотіли, щоб пісня була опублікована, або знали, що публікація неминуча. Крім того, після того, як пісня була завантажена на YouTube, на неї було зроблено посилання на сторінку «Beaz Mooga» у Facebook. На відміну від справи J.S., не було жодних припущень, що пісня була жартівливою або що про неї не слід повідомляти в поліцію. Зі свого боку, суд першої інстанції, який заслухав усі свідчення з перших вуст, встановив, що Апелянт мав намір, щоб пісня зрештою потрапила до правоохоронців.

Що стосується того, чи мали правоохоронці підстави вважати, що Апелянт може вдатися до насильства, то важливо, що вони знали про те, що біля ніг Апелянта в автомобілі, яким він керував, було знайдено заряджену вогнепальну зброю. Хоча Апелянт був зрештою виправданий за звинуваченнями у вогнепальній зброї, що випливають з наявності зброї в автомобілі, відео було розміщено в Інтернеті, і його побачили правоохоронці задовго до судового розгляду справи.

Ми визнаємо, що, як стверджує Апелянт та його друзі, реп-музика часто містить образи насильства, які не обов’язково означають намір співака здійснити описані дії. Це випливає з того факту, що музика є формою мистецтва, і «митці часто беруть міфічних або реальних персонажів як альтер-его або фіктивні образи». Ми не випускаємо з уваги унікальну історію та соціальне середовище, в якому виник реп, той факт, що реп-виконавці (як і багато інших артистів) можуть приймати сценічний образ, відмінний від того, ким вони є насправді, або той факт, що музичні твори різних типів можуть містити посилання на насильство, фіктивні або вигадливі описи злочинної поведінки, хвастощі, перебільшення, вираження ненависті, гіркоти або бажання помститися. У багатьох випадках такі тексти не можна обґрунтовано сприймати як щире вираження наміру виконавця вчинити насильство в реальному світі.

З огляду на це, реп-пісня тут має іншу природу та якість, як було детально описано вище. Навіть якщо ми погодимося з тим, що більшість творів у стилі «gangsta rap» є виключно «мистецтвом, поезією та фантазією», зміст та обставини виконання пісні, про яку йдеться, не демонструють дотримання різниці між співаком та сценічним персонажем, достатньої для того, щоб пом’якшити її загрозливий характер. Хоча деякі атрибути пісні можуть свідчити про цю різницю – наприклад, використання сценічного псевдоніма Апелянта «Mayhem Mal», посилання на явно вигаданий «комітет суперзірок гетто» та складні виробничі ефекти – вказані ознаки суперечать багатьом уже розглянутим факторам, які свідчать про те, що співаки говорили про це серйозно. Найважливішим є те, що називання поіменно двох фігурантів кримінальних справ Апелянта, які мали свідчити проти нього, а також чіткий вираз, який повторюється різними способами, що ці фігуранти є вибірковою мішенню у відповідь на попередню взаємодію з Апелянтом, суперечить твердженню про те, що пісню мали сприймати як фікцію.

Все це дозволяє нам зробити висновок, що висновок суду першої інстанції щодо наміру Апелянта був підтверджений компетентними доказами.

У більш загальному сенсі, якщо Суд вирішить, що рішення Апелянта використовувати сценічний образ і замаскувати свою погрозливу промову під «gangsta rap» категорично перешкоджає тлумаченню пісні як вираження справжнього наміру заподіяти шкоду, ми фактично тлумачитимемо Конституцію як таку, що надає всеосяжний захист погрозам, якими б серйозними вони не були, якщо вони виражені в межах цього музичного стилю. Ми не знаємо жодної доктрини Першої поправки, яка б ізолювала цілий жанр комунікації від законодавчого визначення, що певні види шкоди повинні регулюватися в інтересах громадської безпеки, здоров’я та добробуту. Законодавчий орган штату Пенсильванія прийняв таке політичне рішення, ухваливши закони, які забороняють терористичні погрози та залякування свідків, і з наведених причин Апелянт не може довести, що його засудження за цими положеннями порушує Першу поправку.

Постанова Вищого суду залишена без змін.

Commonwealth of Pennsylvania, Appellee v. Jamal Knox, Appellant. J-83-2017. Supreme Court of Pennsylvania, Western District. Appeal from the Order of the Superior Court. Argued November 28, 2017. Decided August 21, 2018