Імперія вкотре повертається на екран: російська пропаганда «Новоросії» і безперервність колоніального наративу

Щоразу, коли Росія розпочинає чергову фазу своєї агресивної політики, її культурна машина реагує з передбачуваною точністю – виробляючи продукти, покликані не стільки розважати, скільки ретроспективно виправдовувати. Новий російський серіал «Новороссия. Потемкин» про епоху Катерини II, Потьомкіна та завоювання Тавриди – саме такий продукт. І хоча художня якість його об’єктивно поступається іншим зразкам російського військово-пропагандистського кіно, що виходили з Росії від лютого 2022 року, – і це важливо зафіксувати одразу, аби не переоцінити його як мистецький феномен, – саме ця вторинність не скасовує, а навпаки, загострює потребу в його аналізі. Адже пропаганда не завжди буває талановитою. Вона буває ефективною.

Серіал страждає від усіх недуг, характерних для сучасного російського кінематографу в його «блокбастерній» іпостасі: надмірна комп’ютерна графіка, що не приховує своєї штучності, декоративна масовка, сюжетна прямолінійність і майже повна відсутність психологічної глибини та навіть простої акторської гри. Залучення справді відомих, з довгими кар’єрами акторів лише підкреслює цей розрив – між потенціалом виконавців і бідністю задуму. Але цей контраст сам по собі є симптоматичним: ідеологічне завдання явно переважало над художнім. Серіал виробляли не для кінофестивалів і не для критиків – його виробляли для певної аудиторії з певною метою, і в цьому вузькому, прагматичному сенсі він, мабуть, справляється зі своєю функцією.

Ідеологічна архітектура серіалу проста і саме тому небезпечна. В його основі лежить аксіома верховності – Росії як держави, російського народу як суб’єкта історії, Російської імперії як природного і навіть провіденційного проекту. Усі інші народи, що потрапляють у поле зору цього наративу, зображуються через оптику меншовартості – кожен по-своєму, але незмінно в межах однієї і тієї ж ієрархічної логіки. Запорожці постають як малокерована, напівкримінальна маса, позбавлена будь-якої державницької суб’єктності, – союзники, яких терплять з «великодержавної ласки», а не через визнання їхньої власної ваги. Турки – наскрізно підступні, нездатні до чесного слова. Французи – уособлення цинічної політичної гри, з якою «порядній» державі краще не мати справ. Ця розстановка типажів не є випадковою; вона відтворює класичну колоніальну картографію, де центр уособлює цивілізацію, а периферія – або ворожий хаос, або слухняну сировину для «збирання».

Двоє ключових персонажів серіалу вимовляють фрази, які заслуговують на те, щоб бути розібраними дуже уважно – не як художні деталі, а як ідеологічні тези.

«Імперії потрібна ця війна» – говорить Потьомкін. Формулювання майже підручникове у своїй відвертості: не народу, не безпеці, не справедливості – а імперії, як такій, як механізму, як самодостатній меті. Ця фраза, вкладена в уста XVIII-століттєвого фаворита, читається як пряма апологія путінського вторгнення в Україну: війна потрібна не тому, що є загроза, не тому, що є образа, – а тому, що без неї перестає існувати сам суб’єкт, що себе іменує імперією.

Друга фраза – «Росія керується не людьми, а Богом», яку промовляє старий фельдмаршал Мініх, – є не менш небезпечною, хоча її небезпека прихованіша. Вона забирає у влади будь-яку раціональну підзвітність: якщо правитель є транзитором божественної волі, то критика його дій стає не лише марною, а й сакрально неприйнятною. Це теологічна імунізація авторитаризму — прийом, що сягає коренями в московський цезаропапізм, але в умовах сучасної інформаційної війни отримує нове, оновлене дихання.

Щоб зрозуміти повний масштаб того, що відбувається, цей серіал не можна аналізувати ізольовано. Він є продовженням – свідомим чи ні – потужної культурної традиції, закладеної у 1984 році романом Валентина Пікуля «Фаворит». Той роман – двотомна белетристична хроніка Потьомкіна і Катерини II – зробив для легітимізації ідеї «Новоросії» та «одвічно російського Криму» більше, ніж будь-який академічний трактат чи офіційний документ. Пікуль заклав, якщо вдатися до образного порівняння, «літературну бомбу» сповільненої дії – і ця бомба спрацювала вже в XXI столітті, коли пропагандистська машина Кремля почала шукати культурне обґрунтування для своїх претензій на південь України.

Пікуль – цікавий, але вкрай небезпечний випадок. Радянський за формальною ідентичністю, він був великодержавним російським націоналістом за своїм реальним світоглядом, і ці дві речі у нього дивно, але міцно переплелися. «Фаворит» написаний у жанрі, який можна було б назвати псевдодокументальною апологетикою: рясні посилання на архіви, листи, реальні особи – все це створює ілюзію об’єктивності, під якою ховається цілком певна ідеологічна позиція. Приєднання Криму зображується не як загарбання, а як відновлення природного порядку речей. Потьомкін – не колонізатор, а будівничий. Знищення Запорозької Січі подається або взагалі оминається мовчанням, або виглядає як сумна, але необхідна «цивілізаційна» жертва.

Сьогодні, в контексті повномасштабної війни проти України, і «Фаворит» Пікуля, і новий серіал читаються як частини одного довгого проекту – культурного виробництва колоніального наративу, що не переривався ані за радянських часів, ані після розпаду СРСР. «Новоросія» — не просто пропагандистський бренд, запущений у 2014-му. Це літературний і кінематографічний топос, який десятиліттями відтворювався у свідомості мільйонів людей через белетристику, через шкільні читанки, через телесеріали. Коли Путін говорить про «Новоросію», він не вигадує – він активує вже існуючий культурний код, і саме в цьому полягає найбільша небезпека.

Сталінська фраза про кіно як «найважливіше з усіх мистецтв» давно стала банальністю, але її варто повторити саме тут, бо вона описує не естетичну перевагу кінематографу, а його політичну функцію: здатність формувати масові уявлення, не апелюючи до раціональних аргументів, а минаючи їх – через образ, емоцію, ідентифікацію. Поганий серіал може бути ефективнішим пропагандистським знаряддям, ніж блискуча стаття, – і саме тому огидне Russian TV все одно заслуговує на серйозний академічний і публіцистичний розгляд. Ігнорувати його – означає поступатися полем, на якому вже відбувається реальна боротьба за інтерпретацію минулого і, через неї, за легітимізацію теперішнього.