Чужа агресія, власна «операція»: як Росія привласнила мову міжнародного права»

Наприкінці лютого 2026 року Міністерство закордонних справ Росії опублікувало серію офіційних заяв у зв’язку з початком воєнної операції США та Ізраїлю проти Ірану. Ці документи — шедевр дипломатичного лицемірства, яке варто розібрати по суті.

МЗС Росії «рішуче засудив» напад на Іран, назвавши його «грубим актом агресії, що порушує міжнародне право». Москва заявила, що масштаб і характер військово-політичних приготувань, які передували ударам, «не залишають сумнівів у тому, що йдеться про заздалегідь спланований і неспровокований акт збройної агресії». У заяві підкреслювалося, що дії США та Ізраїлю «порушують основоположні принципи міжнародного права і спрямовані проти суверенної держави — члена ООН».

Росія засудила практику «політичних вбивств і «полювання» на лідерів суверенних держав», назвала атаки «безрозсудним кроком», що наближає регіон до «гуманітарної, економічної і, не виключено, радіологічної катастрофи». МЗС вимагав «негайно повернути ситуацію в русло політико-дипломатичного врегулювання» і оголосив про готовність «сприяти мирному вирішенню на основі міжнародного права і взаємної поваги».

Прекрасні слова. Дивно тільки одне: чому ці самі слова Москва ніколи не застосовувала до себе?

«ЗАЗДАЛЕГІДЬ СПЛАНОВАНИЙ І НЕСПРОВОКОВАНИЙ»: ДЗЕРКАЛО ДЛЯ МОСКВИ

Порівняймо риторику МЗС Росії про Іран зі змістом того, що Росія сама робить з 24 лютого 2022 року в Україні. Кожна фраза із заяв МЗС підходить до дій Росії в Україні краще, ніж до дій США чи Ізраїлю.

«Заздалегідь спланований і неспровокований акт збройної агресії» — саме так ООН і Міжнародний суд справедливості кваліфікували повномасштабне вторгнення Росії в Україну у своїх резолюціях.

Росія готувалася до вторгнення місяцями — концентрувала війська, перекидала техніку, формувала загони ДРГ. Жодної «провокації» з боку України не було: Київ не нападав на Росію, не погрожував її суверенітету, не намагався окупувати жодного квадратного кілометра російської території. Аргументи Кремля про «загрозу з боку НАТО» або «захист русскомовного населення» були й залишаються сфабрикованими приводами, які не мають жодного правового обґрунтування ані в Статуті ООН, ані в загальному міжнародному праві.

«Порушення основоположних принципів міжнародного права, спрямоване проти суверенної держави — члена ООН» — стаття 2(4) Статуту ООН прямо забороняє те, що Росія вчинила та продовжує чинити в Україні.

Росія окупувала і спробувала анексувати Крим у 2014 році, окупувала частини Донецької та Луганської областей, а у вересні 2022 року оголосила про «приєднання» до своєї території чотирьох областей України, не контролюючи жодну з них повністю. Рішення Міжнародного суду справедливості від 2022 року зобов’язало Росію припинити бойові дії. Генеральна Асамблея ООН у резолюції ES-11/1 кваліфікувала дії Росії як агресію. Росія проігнорувала все це.

«Безперервно зростає кількість жертв серед мирного населення, наноситься серйозна шкода об’єктам цивільної інфраструктури» — так МЗС Росії описує ситуацію в Ірані. Але саме це відбувається в Україні щодня з 2022 року.

Росія систематично атакує українські лікарні, школи, житлові будинки, теплові електростанції, водопостачальні системи. Тільки взимку 2022–2023 років масовані ракетні удари залишили мільйони українців без тепла, електрики та води в умовах морозів. Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт Путіна та Львової-Бєлової саме за воєнні злочини проти цивільного населення.

ІМПЕРСЬКІ АМБІЦІЇ В ДЗЕРКАЛІ «МИРОТВОРЧОЇ» РИТОРИКИ

Заяви МЗС Росії про Іран слід розглядати не як щире засудження агресії, а як продовження традиційної московської дипломатичної тактики: використання мови міжнародного права виключно тоді і там, де це вигідно власним інтересам.

По-перше, Росія та Іран у 2025 році підписали двосторонній Договір про всеосяжне стратегічне партнерство строком на 20 років, що охоплює оборону й економіку. Іран постачав Росії ударні дрони «Шахед», якими та щодня атакує українські міста, лікарні та електростанції. Відстоювати суверенітет свого союзника — це не правовий принцип, це геополітичний розрахунок.

По-друге, атака США та Ізраїлю на Іран об’єктивно відповідала стратегічним інтересам Росії: різке зростання цін на нафту внаслідок конфлікту безпосередньо поповнює бюджет Кремля, що фінансує війну проти України. Поки весь світ стежив за Тегераном, московські ракети продовжували летіти на Харків і Одесу.

По-третє, «миротворча» риторика Москви щодо Ірану — це класичний прийом відволікання уваги та розмивання відповідальності. Якщо Росія може виступати як «голос розуму» і закликати до «дипломатичного врегулювання» на Близькому Сході, то в очах частини світу вона виглядає не агресором, а «зрілим гравцем» міжнародної арени. Цей образ Москва активно культивує — особливо на Глобальному Півдні.

Ідеться про давно відому стратегію: виголошувати принципи, яких сам не дотримуєшся, щоб послабити їх обов’язковість для всіх. Якщо «агресія» — це лише те, що чинять вороги Росії, а дії самої Росії є «спеціальними операціями» та «захистом», — то саме поняття агресії втрачає правовий зміст.

КРАХ АРГУМЕНТУ: ЩО ГОВОРИТЬ ПРО РОСІЮ ЇЇ ВЛАСНА МОВА

Звернімося безпосередньо до мови заяв МЗС Росії щодо Ірану і застосуємо її до українського питання — так, як застосує її будь-який неупереджений спостерігач.

МЗС Росії: «рішуче засуджує практику політичних вбивств і «полювання» на лідерів суверенних держав». — А як назвати наказ Путіна знищити Зеленського та інших членів українського уряду на початку вторгнення? Спроби фізичної ліквідації президента України фіксувалися кількома незалежними джерелами в перші дні вторгнення у лютому 2022 року.

МЗС Росії: «атаки здійснюються під прикриттям переговорного процесу». — А хіба не в момент ведення переговорів у Мінську Росія нарощувала свої угруповання й готувала повномасштабне вторгнення? Київ і Мінські угоди використовувалися Москвою саме як прикриття для стратегічної підготовки до наступу — про що з відвертістю, що знялася, заявив сам Путін.

МЗС Росії: «Москва закликає міжнародне співтовариство, включаючи ООН і МАГАТЕ, дати об’єктивну оцінку безвідповідальним діям, що загрожують миру та безпеці». — Саме це зробила ООН щодо Росії: Рада Безпеки, Генеральна Асамблея, Міжнародний суд справедливості, Міжнародний кримінальний суд — всі дали оцінку. І ця оцінка виявилася однозначною. Росія визнала її незаконною і заблокувала в РБ ООН власним правом вето.

Немає жодної правової, логічної чи моральної різниці між тим, що Росія засуджує в інших, і тим, що вона сама чинить щодо України. Є лише одна відмінність — геополітична: Іран є союзником Москви, Україна — ні. І саме це, а не жодний правовий принцип, визначає позицію Кремля.

ІМПЕРІЯ НЕ ВІДМОВЛЯЄТЬСЯ ВІД СТАНДАРТІВ — ВОНА ЇХ ПРИВЛАСНЮЄ

Подвійні стандарти Росії щодо України та Ірану — це не випадкова непослідовність і не дипломатична помилка. Це системна стратегія постімперської держави, що відмовляється визнати кінець своєї імперії.

«Русский мир» — це не культурна концепція, а ідеологія, що легітимізує поглинання сусідів. Вона ділить народи на «справжньо суверенних» — тих, чий суверенітет Москва визнає, бо вони поза її «природною сферою впливу», — і «умовно суверенних» — тих, хто, на думку Кремля, відноситься до «руського цивілізаційного простору» і тому не може мати повноцінного суверенітету без санкції Москви.

Саме тому Росія захищає суверенітет Ірану і заперечує суверенітет України. Саме тому вона апелює до міжнародного права там, де вигідно, і ігнорує його там, де воно стоїть на заваді. Саме тому у заявах МЗС щодо Ірану ми бачимо мову, яка ніколи не застосовувалася Москвою до власних дій в Україні.

Проте ця риторична гра вже не працює так, як раніше. Чотири роки повномасштабної війни проти України зробили зрозумілим для всього світу просту істину: держава, яка щодня порушує суверенітет сусіда, не має морального права захищати суверенітет союзника. Слова без практики — це не дипломатія. Це маска. І ця маска вже давно впала.