“Солидный Господь для солидных господ”: Сакралізація агресивної війни проти України

В Указі Президента Російської Федерації про захист традиційних цінностей акцент зроблено саме на релігійній складовій як основі державної ідеології. Це становить фундаментальну суперечність конституційним засадам Російської Федерації. Згідно зі статтею 14 Конституції РФ, Росія проголошена світською державою, де жодна релігія не може встановлюватися як державна або обов’язкова, а релігійні об’єднання відокремлені від держави і рівні перед законом. Більше того, стаття 28 гарантує свободу совісті та віросповідання, включаючи право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної.

Тим не менш, Указ відверто ставить на використання релігії як ключового інструменту колоніальної політики та ідеологічного контролю. Документ наголошує, що «християнство, іслам, буддизм, іудаїзм та інші релігії, що є невід’ємною частиною російської історичної та духовної спадщини, мали значний вплив на формування традиційних цінностей, спільних для віруючих і невіруючих громадян». Однак найбільш принциповим є наступне положення: «Особлива роль у становленні та зміцненні традиційних цінностей належить православ’ю».

Таким чином, православ’я – фактично всупереч статтям 14 та 28 Конституції держави – проголошене як привілейована, майже державна релігія, яка покликана надавати максимальне сприяння Російській Федерації у реалізації її неоколоніальної політики та супутніх агресивних війнах. Це перетворює Російську православну церкву на інституційний інструмент державної пропаганди та мобілізації населення для підтримки імперських амбіцій Кремля.

Кульмінацією цієї тенденції стали заяви Володимира Путіна під час різдвяної служби у січні 2026 року, в яких він проголосив, що «російські військові за дорученням Господа виконують святу місію захисту батьківщини в Україні». Риторика «священної війни» аж ніяк не є абсолютно новою в російському дискурсі – достатньо згадати знакову патріотичну пісню періоду «Великої Вітчизняної війни» «Священна війна» (відома також за першим рядком: «Вставай, країна величезна!»), яка стала гімном «захисту Батьківщини» і апелювала до месіанських мотивів боротьби добра зі злом.

Проте є принципова відмінність між радянською та сучасною російською риторикою. Радянська пропаганда, попри використання релігійної термінології, залишалася в рамках секулярного дискурсу, де «священність» боротьби була радше метафорою, ніж теологічним обґрунтуванням. Нинішнє ж залучення «Господа» до ведення агресивної, нічим не спровокованої війни проти суверенної держави свідчить про кілька важливих процесів.

По-перше, це демонструє відкритий відступ Російської Федерації від конституційних принципів світської держави. Відбувається фактична сакралізація політичної влади та військової агресії, що є ознакою теократичних тенденцій у формально світській державі. Релігія перетворюється з особистої справи громадян на обов’язковий елемент державної ідеології, що нав’язується всьому суспільству через пропагандистський апарат.

По-друге, це може свідчити про поглиблення кризи матеріальних та людських ресурсів для ведення війни в Україні. Коли раціональні аргументи вичерпані, економічні стимули недостатні, а людські втрати досягли критичних показників, режим вдається до сакралізації війни як останнього засобу мобілізації та виправдання безглуздих жертв. На порядку денному з’явилися явні докази практичного втілення іронічної «формули» Віктора Пелевіна про те, що «солідний Господь – лише для солідних панів»: релігія стає інструментом маніпуляції тими верствами населення, які не мають доступу до економічних благ та соціальних ліфтів, натомість отримуючи обіцянки духовної винагороди за службу Імперії.

По-третє, інструменталізація православ’я в контексті війни проти України має специфічне колоніальне значення. Оскільки значна частина українського населення також належить до православної традиції, російська пропаганда намагається представити війну не як міждержавний конфлікт, а як «громадянську війну» або «боротьбу за душі заблукалих братів». Це класичний колоніальний наратив, де метрополія приписує собі право «просвіщувати» і «повертати в лоно» колишні колонії.

Отже, трансформація Російської Федерації від конституційно закріпленої світської держави до де-факто теократичної структури з привілейованим статусом РПЦ МП є не просто порушенням власних правових норм, але й свідченням глибокої системної кризи путінського режиму, який змушений вдаватися до все більш архаїчних та ірраціональних методів легітимації своєї агресивної зовнішньої політики.