Від прав до традицій: декларативність прав людини в російській державній політиці

Найбільш показовим щодо спрямованості політики російських еліт є те, що в Указі № 809 від 9 листопада 2022 року «Про затвердження Основ державної політики зі збереження та зміцнення традиційних російських духовно-моральних цінностей» права людини згадуються лише один раз.

Це згадування міститься в параграфі 5, де перелічуються так звані «традиційні цінності». Примітно, що права людини формально включені до переліку поряд з “життям, гідністю, правами і свободами людини”, однак це згадування має суто декларативний, ритуальний характер – свідчення формальної прихильності міжнародній риториці без будь-якого змістовного наповнення.

Решта 32 параграфи документа зосереджена на принципово іншому порядку денному: “боротьбі з деструктивною ідеологією”, “захисті від зовнішнього впливу”, підтримці “традиційних сімейних цінностей” (з акцентом на шлюб як союз чоловіка і жінки), протидії “нетрадиційним сексуальним відносинам” та іншим “загрозам традиційним цінностям”. Показово, що після формального згадування, права людини більше ніде в документі не розвиваються як концепція, що потребує захисту чи механізмів реалізації.

Структурний аналіз документа демонструє чітку ієрархію, де права людини як універсальна концепція свідомо підпорядковані та фактично поглинуті партикулярними «традиційними цінностями». Це не просто зміна акцентів, а фундаментальна зміна онтологічного статусу прав людини в офіційній російській доктрині. Якщо в ліберальному праворозумінні права людини є первинними, невід’ємними та універсальними, то в логіці Указу № 809 вони стають похідними від культурно-історичного контексту, обмеженими «традицією» та національною специфікою.

Документ оперує бінарною логікою «свій-чужий», де права людини в їхньому універсальному розумінні фактично маркуються як частина «чужого», «західного», «деструктивного» ідеологічного впливу. Параграфи 15-20 Указу явно позиціонують «традиційні цінності» в опозиції до «так званих загальнолюдських цінностей», створюючи дискурсивну рамку, в якій універсальність прав людини сприймається як загроза російській ідентичності.

Критично важливим є не лише те, що права людини згадуються формально, але й повна відсутність будь-яких механізмів їхнього захисту, моніторингу чи імплементації. Порівняймо: в тих же параграфах, що стосуються «захисту традиційних цінностей», детально прописані інституційні механізми (створення міжвідомчих комісій, роль “традиційних релігійних організацій”, освітні програми, медійна політика). Натомість права людини залишаються порожнім означувачем без інституційного наповнення.

Ця асиметрія є методологічно значущою. Вона свідчить, що згадування прав людини слугує виключно легітимаційним цілям – для зовнішньої аудиторії та формального дотримання міжнародних зобов’язань. Однак реальна державна політика будується навколо принципово іншої ціннісної матриці, де індивідуальні права підпорядковані колективним «традиціям», державній безпеці та ідеологічній однорідності.

Як наслідок, Указ № 809 фіксує фундаментальний розрив з правовим розумінням держави, що склалося в європейській традиції після Другої світової війни. Якщо сучасна ліберальна демократія конституюється через визнання непорушності прав людини як меж державної влади, то російська модель, артикульована в цьому документі, пропонує альтернативну легітимаційну формулу: держава легітимна не через захист прав індивіда, а через збереження колективної ідентичності, сформульованої в термінах «традиційних цінностей».

Це повернення до преморденого типу політичної організації, де лояльність переважає над правом, а ідентичність – над свободою. Показово, що навіть у риториці документа відсутня мова автономії, вибору, індивідуальної свободи – натомість домінує лексика захисту, збереження, протистояння зовнішнім загрозам. Суб’єкт такої політики – не вільний індивід-правоносій, а член колективу, чия ідентичність визначається належністю до «традиції».

Таким чином, Указ № 809 є не просто черговим нормативним документом, а програмною заявою про фундаментальну зміну ціннісних основ російської державності. Формальне, одноразове згадування прав людини на тлі 32-х параграфів про боротьбу з «деструктивною ідеологією» красномовно свідчить: російські еліти здійснили свідомий вибір на користь моделі держави, де права людини в їхньому універсальному розумінні не мають місця. Це не відступ від прав людини, а їхнє системне витіснення альтернативною ідеологічною конструкцією, що легітимізує необмежену владу через апеляцію до «традиції» та колективної ідентичності.