Дмитро Ягунов: Думки з приводу Дня адвокатури

День адвокатури минув, залишивши після себе не лише привітання та урочисті промови, а й роздуми про те, чим насправді є наша професія сьогодні — і чим вона мала б бути.

Так, я пишаюся приналежністю до цього стану. Адвокатура — це хребет правової держави, останній оплот людини проти свавілля. Це професія, що вимагає не лише знань, а й морального стрижня, здатності стояти поруч із тими, кого суспільство вже засудило, хто залишився сам на сам із репресивною машиною держави.

Але коли бачиш стрічку Facebook, заповнену орденами й грамотами, коли читаєш вітання з побажаннями «багатих клієнтів та великих гонорарів» — виникає питання: чи дійсно ми святкуємо те, що треба. Чи не перетворили ми професійне свято на церемонію самозаспокоєння, де кількість нагород замінила розмову про суть.

Згадав, як якось один керівник від органів адвокатського самоврядування на відкритій лекції з адвокатської етики цілком серйозно навчав тисячі адвокатів, що “адвокат не повинен нічого підписувати, нехай все підписує клієнт”.

Отже, про що ми мовчимо…

Де в цих вітаннях слово про незалежність? Не декларативну, прописану в законі, а реальну — коли адвокат може захищати клієнта, не озираючись на тиск влади, погрози колег із правоохоронних органів чи ризик дисциплінарного переслідування?

Де розмова про гарантії? Про те, що КДКА не може бути інструментом залякування, що кваліфікаційно-дисциплінарні комісії після рішення РАУ ризикують перетворитися на механізм репресій, де відкриття провадження вже означає презумпцію вини?

Де обговорення того, що адвокатура має бути громадською професійною організацією, а не бюрократичною корпорацією? Що вибори до органів адвокатського самоврядування мають бути справжніми, а не імітацією демократії?

Найболючіше — усвідомлення того, наскільки маргіналізованою є роль адвоката в українській системі кримінального правосуддя. Європейські та міжнародні стандарти вимагають, щоб адвокат був повноцінним учасником здійснення правосуддя, “офіцером правосуддя”, невід’ємною частиною судової влади.

Натомість у нас адвокат — це той, хто «заважає», «зловживає правами», «затягує процес», «захищає злочинців». Його присутність терплять, але не поважають. Його аргументи вислуховують, але не завжди, але рідко чують. Його права декларують, але систематично порушують.

Адвокатура — це професія абсолютної моралі. Не тому, що адвокати — святі (ми такі ж люди, зі своїми слабкостями й помилками), а тому що сама суть цієї діяльності — захист людської гідності перед обличчям державної машини — вимагає морального стрижня.

Коли ти стоїш поруч із людиною, яку суспільство вже засудило або права якої знищила держава, коли захищаєш того, кого ненавидять, коли доводиш невинність того, у чию провину «всі вірять» — ти робиш не просто юридичну роботу. Ти втілюєш принцип, на якому тримається цивілізація: кожна людина має право на захист, незалежно від того, ким вона є й що їй закидають.

Чого я бажаю колегам?

Не багатих клієнтів і великих гонорарів. Не орденів, які сяють наче Сонце.

Я бажаю нам усім поваги до себе та своєї професії. Розуміння, що ми не обслуговуючий персонал системи правосуддя, а її повноправна частина.

Я бажаю нам стійкості — перед тиском, погрозами, спокусою скоритися заради спокою чи вигоди.

Я бажаю нам справжньої незалежності — не як абстрактного гасла, а як щоденної практики, коли ти можеш сказати «ні» владі, прокурору, судді, навіть власній адвокатській палаті, якщо вони порушують права твого клієнта або твої права.

День адвокатури має бути не святом самозаспокоєння, а днем професійної рефлексії. Днем, коли ми чесно запитуємо себе: наскільки ми близькі до того ідеалу, який декларуємо? Наскільки незалежні? Наскільки захищені? Наскільки здатні захищати інших, коли самі часто безсилі захистити власні права?

Поки ми не почнемо говорити про це відкрито, поки продовжуватимемо заміняти суть формою, ордени — змістом, а красиві слова — реальними гарантіями, наше професійне свято залишатиметься святом із гірким присмаком.

Бо адвокатура без незалежності — це лише імітація захисту в системі імітації правосуддя.