The US v. Silverstein: Cамовикривальні свідчення у справі про вбивство ув’язненого членами в’язничної банди

Ці апеляції Томаса Сільверстейна, Клейтона Фаунтіна, Едгара Хевла та Адольфа Рейнози на їхні вироки за співучасть у вбивстві ув’язненого в Маріонській в’язниці, федеральній в’язниці суворого режиму, дають змогу зазирнути до жахливого і смертоносного світу сучасних в’язничних банд.

Історія починається з випадкової зустрічі у 1981 році в окружній в’язниці трьох ув’язнених – Галеса, Перумеана і підсудного Сільверcтейна, де їх утримували на етапі до різних в’язниць.

Галес, який, як і Сільверстейн, походив з Маріона, розповів Перумеану, а Сільверстейн підтвердив, що чорношкірий ув’язнений на ім’я Шапелль «проявив неповагу» до Варгаса, члена в’язничної банди, відомої як the Mexican Mafia.

Галес повідомив, що Варгас планував вбити Шапелля, але відмовився від цієї ідеї, коли охорона виявила та конфіскувала ніж, який він заховав у камері для цієї мети.

Сільверстейн був членом іншої в’язничної банди – білої, відомої під назвою the Aryan Brotherhood, символом якої був трилисник. Він був членом «Комісії» з трьох осіб, яка керувала the Aryan Brotherhood.

Щоб претендувати на членство у the Aryan Brotherhood потрібно було «make bones». Як пояснив один з ув’язнених: «По суті, це означає, що ти когось вб’єш. Вони розрізняють «бур’ян» від «стебла». Ти повинен мати інстинкт вбивці. Це для того, щоб бути серед еліти, а якимось білим хлопцем».

The Aryan Brotherhood та the Mexican Mafia є союзниками, серед іншого, у своїй ворожості до чорношкірих ув’язнених, які мають власні банди.

Пізніше, у 1981 році, двоє ув’язнених у Маріоні – Девід Оуенс, член the Aryan Brotherhood (і водночас головний свідок уряду на процесі), і підсудний Хевл, член «Комісії» the Aryan Brotherhood – розмовляли, і Оуенс висловив невдоволення тим, що the Aryan Brotherhood нічого не зробило, щоб помститися за образу Варгаса, члена союзної банди.

Хевл сказав Оуенсу, що треба дати час the Mexican Mafia, щоб вона могла щось зробити самостійно.

Незабаром після цього Перумеан і підсудний Рейноза (Рейноза – член, Перумеан – associate з бандиthe Mexican Mafia) опинилися в іншій частині в’язниці Маріон – «Контрольному блоці» (також відомому як «H-Unit»), де утримуються найбільш небезпечні ув’язнені.

Рейноза, який раніше говорив Перумеану, що він теж засмучений тим, що the Mexican Mafia нічого не зробила, щоб помститися за Варгаса, тепер (серпень 1981 року) розповів Перумеану, що чув, що Шапелля, «кривдника» Варгаса, переводять до «Контрольного блоку».

Він сказав, що «вони» планували вбити Шапелля і що хоча він не знає, на якому «діапазоні» (групі камер) буде перебувати Шапелль, «вони» мають своїх людей на кожному «діапазоні». Якщо Шапелль піде на сектор D, «ми» його візьмемо (ймовірно, the Mexican Mafia – Рейноза і Перумеан були на секторі D). Якщо він піде до зони С, то Томмі Сільверстейн (який зараз повернувся в Маріон і перебуває в зоні С) дістанеться до нього, оскільки Сільверстейн заборгував Рейнозі послугу.

Контрольний блок у Маріоні має чотири блоки, від A до D, в яких в середньому утримується 36 ув’язнених.

Блоки замикається з обох боків, і в кожній камері перебуває лише один ув’язнений, якого випускають з камери один раз на день приблизно на 70 хвилин, щоб він міг відпочити в коридорі блоку або на спеціальному майданчику для відпочинку на території блоку, або прийняти душ у душовій кімнаті в кінці блоку.

Ув’язнені блоків отримують їжу в своїх камерах від охоронців.

Хоча ув’язненим з різних блоків не дозволяється спілкуватися між собою, вони можуть час від часу розмовляти або перегукуватися один з одним.

З прогулянкового двору можна вигукувати через вікна в кінці коридорів і в юридичній бібліотеці до засуджених, які відпочивають у дворі, тому що вікна виходять на двір.

У межах дільниці засуджені можуть розмовляти між собою між камерами, а також під час прогулянок – тим більше, що іноді їм дозволяється гуляти парами.

Через кілька тижнів після їхньої розмови Оуенс знову запитав Хевла, що the Aryan Brotherhood має намір робити із Шапеллем. Хевл відповів, що Бартоша, ще одного члена Братства в Маріоні, збираються відправити разом із Сільверстейном до Атланти, щоб він дав свідчення у справі, і там вони обговорять це питання.

Під час цієї поїздки Бартош і Сільверстейн часто були разом, і коли вони повернулися, Бартош розповів Оуенсу, що Сільверстейн сказав йому, що Шапелль перебуває на блоці Сільверстейна і що Сільверстейн «подбає» про нього.

Дев’ять днів потому, після вечірньої вечері, Сільверстейна та іншого в’язня блоку С, підсудного Фаунтіна, associate з банди the Aryan Brotherhood, випустили з камер на прогулянку.

Упродовж години, коли вони блукали коридором блоку С, не перебуваючи під постійним наглядом охоронців.

Через півтори години після того, як Сільверстейна та Фаунтіна повернули до камер, Шапелль був знайдений мертвим на підлозі своєї камери. Медична експертиза показала, що він був задушений приблизно через годину після їжі шнуром, який тримали двоє людей, коли він лежав на ліжку, притулившись головою до ґрат камери.

Наступного дня Рейноза сказав Перумеану: «Ми нарешті дістали цього сучого сина», а пізніше Сільверстайн сказав Перумеану, що вони з Фаунтейном «зігнули нігера».

Фаунтін сказав іншому ув’язненому: «Я радий, що ми його вбили», а Сільверстайн сказав іншому: «Мені просто шкода, що мені довелося вбити його через ґрати і я не зміг підійти до нього».

Присяжні визнали Сільверстейна і Фаунтіна винними у вбивстві, і вони були засуджені до довічного ув’язнення. Присяжні визнали Сільверстейна, Хевле і Рейнозу винними у змові з метою вбивства. За цей злочин Сільверстайн був засуджений до 20 років ув’язнення, а Хевле і Рейноза – до 40 років кожен. Всі вироки були винесені за сукупністю з іншими вироками, які відбувають підсудні.

Не можна мовчати про прогалину в системі безпеки, яка дозволила вбити Шапелля в його камері.

Оскільки на федеральному рівні не існує смертної кари, а в контрольному блоці Маріон застосовується найсуворіший режим утримання у федеральній пенітенціарній системі, і багато ув’язнених там відбувають тривалі терміни ув’язнення без перспективи дострокового звільнення, не можна покладатися на стримуючий вплив кримінального покарання для контролю рівня злочинності у контрольному блоці.  

Щоправда, оскільки правила утримання в контрольному блоці федеральної в’язниці не передбачають, що ув’язнений проведе там весь термін ув’язнення (28 C.F.R. Secs. 541.48, 541.49, the average length of stay in Marion’s Control Unit is 15-18 months)), і оскільки вчинення акту насильства у в’язниці є підставою для продовження терміну перебування ув’язненого в блоці, в ув’язнених з’являється певний стримуючий фактор, що не дозволяє їм вдаватися до насильницької поведінки.

Цей стримуючий фактор посилюється тим, що ув’язнений за федеральним вироком (за винятком злочинів, пов’язаних з наркотиками, відповідно до 21 U.S.C. § 848) має право на умовно-дострокове звільнення після того, як він пробуде у в’язниці максимум 10 років, незалежно від тривалості його вироку – навіть якщо він відбуває кілька довічних ув’язнень, хоча будь-які додаткові судимості зменшать його перспективи на умовно-дострокове звільнення (18 U.S.C. § 4205(a); 28 C.F.R. Sec. 2.36(a)).

Але оскільки умовно-дострокове звільнення у федеральній системі не є обов’язковим, вплив додаткової судимості на перспективи ув’язненого щодо умовно-дострокового звільнення за своєю суттю є спекулятивним і може бути незначним, якщо перспективи ув’язненого щодо умовно-дострокового звільнення і так є примарними через тяжкість його попереднього злочину.

Крім того, Маріон приймає ув’язнених штату, які можуть відбувати покарання за вироками, що не передбачають умовно-дострокового звільнення (в Маріоні перебуває понад 50 ув’язнених штату).

Зважаючи на всі обставини, для багатьох ув’язнених з Control Unit ціна вбивства не повинна бути високою, а для деяких вона повинна бути близькою до нуля.

Це робить необхідним, щоб в’язнична адміністрація захищала ув’язнених один від одного. Звичайно, вони намагаються це робити, і здебільшого їм це вдається.

Насильство у федеральних в’язницях у сукупності є меншим, ніж прийнято вважати. У 1980 році у федеральних в’язницях було вбито сім ув’язнених із загальної кількості ув’язнених у майже 25 тис. осіб.

Проте, враховуючи, що ув’язнені повинні бути роззброєні і перебувати під ретельним наглядом, вбивства у в’язницях мають бути вкрай рідкісними.

Визнаючи, що рішення федеральних судів, які розширили права ув’язнених оскаржувати як дисциплінарні заходи, так і умови утримання, ускладнили підтримання порядку у в’язницях, ми, тим не менш, були засмучені, коли під час усних дебатів на цих апеляціях урядовий адвокат заявив, що, хоча заходи безпеки були посилені після вбивства Шапелля, їх незабаром вдалося обійти, і ще один ув’язнений був убитий у відділенні контролю.

І Сільверстейн, і Фаунтін були причетні до попередніх випадків вбивств у в’язницях, один з яких був скоєний під егідою the Aryan Brotherhood (United States v. Mills, 704 F.2d 1553, 1555 (11th Cir. 1983); United States v. Fountain, 642 F.2d 1083, 1085-86 (7th Cir. 1981)).

Ще одне вбивство чорношкірого ув’язненого членами the Aryan Brotherhood описано у справі State v. Farmer, 126 Ariz. 569, 617 P.2d 521 (1980).

Те, що сталося в цій справі, не могло стати несподіванкою для влади.

Аргумент, на який найбільше наполягають у цій апеляції, полягає в тому, що суддя неправомірно виключив свідчення ключового свідка захисту, Нормана Метьюза.

Метьюз був ув’язненим у зоні С у день вбивства Шапелля, і його випустили на прогулянку одразу після того, як Сільверстейна і Фаунтіна повернули до камер.

Коли Нормана Метьюза викликали для дачі свідчень, його запитали, чи пам’ятає він 22 листопада 1981 року, і коли він відповів «Так», додавши на запитання «Це був день, коли я вбив Шапелля».

Хоча це не було несподіванкою – Метьюз дав свідчення ФБР, в яких зізнався у вбивстві, – його зізнання у відкритому суді викликало переполох.

Адвокат сказав: «Гаразд, пане Метьюз, Ви розумієте, що це суд, і що Вас викликали сюди як свідка, але Ви маєте право, згідно з П’ятою поправкою до Конституції США, не свідчити проти себе. Ви це розумієте?»

Метьюз відповів: «Так».

На цьому етапі прокурор заперечив проти допиту Метьюза.

Суддя відпустив присяжних, а сам запитав Метьюза, щоб переконатися, що він розуміє та має намір відмовитися від свого права за П’ятою поправкою.

Коли суддя закінчив пояснювати Метьюзу його право за П’ятою поправкою, прокурор сказав: «Ваша честь, я вважаю, що містера Метьюза також слід проінформувати про будь-які потенційні звинувачення за неправдиві свідчення, якщо він справді дає неправдиві свідчення на місці для свідків».

Потім суддя сказав Метьюзу: «Чи розумієте Ви це, містере Метьюз? Ви перебуваєте під присягою, і існує ймовірність того, що якщо Ви зробите неправильну заяву, Вас можуть звинуватити та судити за лжесвідчення?»

Метьюз відповів: «Можливо, мені варто взяти П’яту… [Ви] переконали мене, що я повинен захистити свої права, сер».

Згодом суддя постановив, що Метьюз мав право зберігати мовчання, викликав присяжних і наказав їм ігнорувати запитання, поставлені Метьюзу, і відповіді, які він дав.

Якби перед тим, як Метьюз відповів на вступні запитання захисника, суддя, відчувши, що Метьюз може ненавмисно звинуватити себе, нагадав йому про його право згідно з П’ятою поправкою, у цих апеляціях не могло бути жодних заперечень проти дій судді. Такою була справа United States v. Colyer, 571 F.2d 941, 946 (5th Cir. 1978), і відповідачі не оскаржують її (United States v. Morrison, 535 F.2d 223, 228 (3d Cir. 1976)).

Їхній аргумент радше полягає в тому, що, оголосивши своє зізнання у відкритому судовому засіданні, Метьюз позбувся свого права не бути змушеним свідчити проти себе, тому суддя мав вимагати від нього продовжувати давати свідчення, а не виправдовувати його. Виправдавши свідка захисту через заперечення обвинувачених без будь-якої підстави за П’ятою поправкою або будь-якому іншому джерелі права для цього, суддя втрутився до права підсудних захищати себе (Webb v. Texas, 409 U.S. 95, 93 S. Ct. 351, 34 L. Ed. 2d 330 (1972)).

Оцінка цього аргументу вимагає від нас розглянути два правила, що стосуються привілею проти обов’язкового самообвинувачення.

Перше полягає в тому, що надання викривальній заяві статусу доказу проти особи, яка її зробила, не порушує привілею, навіть якщо вона не знала про привілей, коли вона робила заяву – навіть якщо, іншими словами, вона свідомо не відмовлялася від конституційного права.

Причина цього правила полягає в тому, що якщо свідок оголосив своє зізнання без спонукань, це не було обов’язковим самозвинуваченням і, отже, не було порушення П’ятої поправки (Garner v. United States, supra, 424 U.S. at 654-55, 96 S. Ct. at 1182).

Це правило було б застосовним, якби уряд переслідував Метьюза і намагався використати його зізнання як доказ проти нього; але це не так.

Правило не стосується питання про те, чи суддя, відчуваючи, що свідок, який не є стороною, міг зробити помилку, зробивши самовикривальну заяву, не оцінюючи значення свого вчинку, завдає шкоди стороні у цій справі, нагадуючи свідку про його право П’ятої поправки та дозволу йому відкликати заяву.

Друге правило полягає в тому, що якщо свідок зізнається у протиправних діях, він не може відмовитися надати подробиці (Klein v. Harris, 667 F.2d 274, 287 (2d Cir. 1981)).

«Привілеєм [проти примусового самообвинувачення] є приховування правди, але це не означає, що це привілей спотворювати її…» (United States v. St. Pierre, 132 F.2d 837, 840 (2d Cir. 1942) (L. Hand, J.), cert. dismissed, 319 U.S. 41, 63 S. Ct. 910, 87 L. Ed. 1199 (1943)).

Але оскільки початкові свідчення Метьюза були приховані, його нездатність розкрити деталі не могла спотворити ці свідчення в будь-якому сенсі, що стосується судового процесу.

Жоден суд не вирішив, чи має окружний суддя повноваження захистити свідка, який почав свідчити проти себе, від ненавмисної відмови від своїх привілеїв за П’ятою поправкою за обставин, коли уряд не прагне ані використати початкові свідчення свідка проти нього, ані отримати свідка, щоб уточнити ці свідчення, щоб запобігти спотворенню.

Але оскільки за цих обставин суддя може попередити свідка до того, як свідок заговорить (United States v. Colyer), і було б нелогічним вважати, що він не може попередити свідка через кілька секунд після того, як свідок оголосив згубне зізнання; ми вважаємо, що він може.

Спосіб, у який адвокат захисту допитував Метьюза, є незалежною причиною для відмови скасувати вирок підсудним через виключення свідчень Метьюза.

Запитавши його, чи усвідомлює він, що має конституційне право не бути примушеним свідчити проти себе, адвокат запропонував Метьюзу відмовитися від своєї відповіді та відстоювати своє право, і не бути змушеним давати свідчення, якщо він відкличе свою заяву.

А оскільки ствердна відповідь Метьюза означала, як і планував захисник, що він давав свідчення з належним усвідомленням можливих наслідків для нього, а тому, ймовірно, з більшим небажанням свідчити проти себе неправдиво, прокурор мав право перевірити, чи дійсно Метьюз свідомо відмовився від свого права, передбаченого П’ятою поправкою, – чи дійсно він дійсно усвідомлював, що він не повинен свідчити проти себе, але якщо він це зробить, то може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, а його свідчення можуть бути використані для засудження його самого.

Отже, якщо і була якась помилка, то вона була викликана манерою захисту ставити запитання Метьюзу.

Запитання судді, спрямовані на те, щоб з’ясувати розуміння Метьюзом важливості його свідчень, не були надмірними за кількістю, тоном чи формулюванням, а тому ми не можемо погодитися з тим, що суддя, ставлячи їх, виводив ключового свідка захисту зі свідчень; прокурор також не залякував свідка, як це було у справах United States v. Morrison, supra, 535 F.2d at 227-28, or United States v. Smith, 478 F.2d 976, 979 (D.C. Cir. 1973).

І тому суддя також мав право (фактично був змушений) вказати присяжним не брати до уваги свідчення Метьюза, оскільки обвинувачення було позбавлене можливості провести перехресний допит, посилаючись на привілей Метьюза, передбачений П’ятою поправкою до Конституції.

Посилання судді на загрозу судового переслідування за неправдиві свідчення, якщо Метьюз дасть свідчення, є пов’язаним з цим питанням.

Суддя сказав, що неправдиві свідчення можуть стати підставою для звинувачення Метьюза у неправдивих свідченнях.

Це було правдою, але могло створити оманливе враження, оскільки було опущене критично важливе застереження: якщо неправдиві свідчення були навмисними.

Відповідачі стверджують, що, перебільшивши для Метьюза небезпеку того, що він може бути притягнутий до відповідальності за дачу неправдивих свідчень, суддя неправомірно видалив його зі свідчень, навіть якщо суддя бездоганно дотримувався права Метьюза на П’яту поправку до Конституції.

За інших обставин ми можемо легко уявити, що повідомлення суддею свідку захисту про те, що помилкове твердження (на відміну від навмисного) може призвести до звинувачення у неправдивих свідченнях, дійсно було б помилкою, яку можна було б виправити, якби свідок відмовився давати свідчення; це було б невиправданим втручанням у право підсудного захищати себе шляхом виклику свідків.

Але не страх перед звинуваченнями у неправдивих свідченнях змусив Метьюза зупинитися. Коли він вирішив не давати свідчень, він мотивував це правом П’ятої поправки, а не страхом перед звинуваченням у неправдивих свідченнях.

І важко уявити, що він дійсно міг побоюватися наслідків такого переслідування.

Метьюз відбуває три довічні ув’язнення поспіль (принаймні одне з них – за вироком штату) за два або три вбивства (в матеріалах справи немає чіткої відповіді на це питання). Додаткове покарання, яке могло б виникнути в результаті засудження за неправдиві свідчення, на практиці дорівнювало б нулю.

Таким чином, ми не можемо вважати, що помилка судді щодо неправдивих свідчень могла бути вирішальним фактором у рішенні Метьюза не давати свідчень; якщо це і була помилка, то вона була нешкідливою поза розумним сумнівом.

Цей момент може здатися таким, що підриває наш попередній висновок про те, що Метьюз добровільно скористався своїм привілеєм, передбаченим П’ятою поправкою, відмовившись давати свідчення.

Якби він дав свідчення про вбивство Шапелля і його свідченням повірили, його могли б притягнути до відповідальності за вбивство, але в гіршому випадку це означало б ще один довічний вирок – а що додасть четвертий довічний вирок до трьох попередніх?

Але це рівнозначно твердженню, що Метьюз не мав права за П’ятою поправкою не давати свідчень у справі обвинувачених, оскільки він не міг насправді обмовити себе. Свідчити проти себе – це, як зрозуміло з формулювання П’ятої поправки («Жодна особа … не може бути примушена в жодній кримінальній справі свідчити проти себе самої»), означає наражати себе на кримінальне переслідування, Hoffman v. United States, 341 U.S. 479, 486-87, 71 S. Ct. 814, 818, 95 L. Ed. 1118 (1951). Навіть якщо успішне кримінальне переслідування навряд чи додасться до покарань, які особа вже відбуває за інші злочини (Folding Carton Antitrust Litigation, 609 F.2d 867, 872 (7th Cir. 1979)).

Право Метьюза на П’яту поправку, можливо, не було для нього дуже цінним, що змушує нас замислитися, чому він потрудився відстоювати його; але немає більш правдоподібного пояснення того, чому він вирішив не давати свідчень. Гіпотеза про те, що він зробив це через страх бути притягнутим до відповідальності за дачу неправдивих свідчень, якщо він чесно помилився, є ще менш правдоподібною.

Але, як стверджують підсудні, якщо Метьюзу дозволили не давати свідчень, то принаймні його досудові свідчення, які включали зізнання у вбивстві Шапелль, повинні були бути прийняті до уваги відповідно до винятку з правила про свідчення з чужих слів для свідчень, що суперечать інтересам (Fed.R.Evid. 804(b)).

Одна з умов винятку була дотримана. Метьюз не міг бути допитаний у суді щодо зізнання, як тільки він скористався П’ятою поправкою.

І ми припустимо, що зізнання було заявою проти інтересу (що задовольняє іншу умову), хоча протилежна позиція є спірною, оскільки Метьюз не міг бути додатково покараний з огляду на його довічне ув’язнення.

Але в Правилі 804(b)(3) є ще одна умова, яка має відношення до цієї справи: «Заява, що має на меті притягнення заявника до кримінальної відповідальності та пропонується для виправдання обвинуваченого, не є прийнятною, якщо тільки підтверджуючі обставини не вказують на достовірність заяви».

Як і ця формулювання, так і законодавча історія, такі заяви викликають підозру через давню стурбованість тим, що обвинувачений у кримінальній справі може змусити приятеля зізнатися у злочині, в якому його звинувачують, причому приятель може вважати, що ймовірність його притягнення до кримінальної відповідальності за цей злочин або за неправдиві свідчення є незначною (United States v. Tovar, 687 F.2d 1210, 1213 (8th Cir. 1982) (per curiam); Lyon v. State, 22 Ga. 399, 401 (1857)).

Ця справа є гарною ілюстрацією цього занепокоєння.

Хоча не було доведено, що Метьюз є членом the Aryan Brotherhood або навіть його симпатиком, він цілком може бути останнім; адже він білий, і були свідчення, що «майже будь-який білий чоловік, з яким ви зустрічаєтеся, є симпатиком. Я б сказав, що переважна більшість цієї організації».

І, як ми вже говорили, навіть якщо уряд переслідував Метьюза або за вбивство Шапелля, або за неправдиві свідчення, і зміг засудити його, він не міг призначити значне покарання (Cf. Chambers v. Mississippi, 410 U.S. 284, 300 n. 20, 93 S. Ct. 1038, 1048 n. 20, 35 L. Ed. 2d 297 (1973)).

На жаль, точне значення вимоги щодо підтвердження у Правилі 804(b)(3) є невизначеним, і його не дуже прояснює ані історія законодавства, ані судова практика.

Зокрема, з формулювання правила незрозуміло, чи може суддя виходити за межі доказів, наданих на підтвердження заяви, і шукати докази, які прямо суперечать заяві або суперечать доказам, наданим на її підтвердження. Якщо він може виходити за межі доказів, то це правило може викликати заперечення, що воно позбавляє присяжних права визначати достовірність показань. Але, ймовірно, він може, враховуючи застереження Консультативного комітету про те, що «вимога підтвердження повинна тлумачитися таким чином, щоб досягти своєї мети – запобігти фальсифікації». Варто зазначити, що це застереження було зроблено до того, як Комітет Палати представників ще більше посилив норму, додавши слово «чітко», якого не було в запропонованій нормі.

Докази, які суддя не був зобов’язаний ігнорувати, створили переконливий висновок про те, що заяви Метьюза були повністю сфабриковані – що не дивно з огляду на його фактичний імунітет від покарання за вбивство або неправдиві свідчення (United States v. MacDonald, 688 F.2d 224, 233 (4th Cir. 1982)).

Хоча той факт, що Метьюза випустили з камери до того, як було знайдено тіло Шапелля, дещо підтверджує його свідчення, медичні дані про те, що Шапелля вбили двоє чоловіків, і оцінка часу смерті дали судді право зробити висновок, що обставини не вказують на те, що зізнання Метьюза заслуговує на довіру (Cf. United States v. Tovar, supra, 687 F.2d at 1213-14; United States v. Satterfield, 572 F.2d 687, 693 (9th Cir. 1978); Lowery v. State, 401 F. Supp. 604, 607-08 (D. Md. 1975), aff’d without opinion, 532 F.2d 750 (4th Cir. 1976)).

Але навіть якщо суддя не повинен був брати до уваги жодних інших доказів, окрім тих, що були запропоновані на підтвердження заяви Метьюза, він повинен був би виключити цю заяву.

Той факт, що Метьюз вийшов зі своєї камери незадовго до того, як було знайдено тіло Шапелль, не є однозначним підтвердженням його зізнання, а лише узгоджується з ним. Це не так, якби заява містила факти, які міг знати тільки вбивця, або якби, як у справі Donnelly v. United States, 228 U.S. 243, 272, 33 S. Ct. 449, 459, 57 L. Ed. 820 (1913), існували інші докази, що пов’язували Метьюза зі злочином.

У будь-якому випадку вимога чіткого підтвердження («обставини, що переконливо вказують на достовірність» (United States v. Barrett, 539 F.2d 244, 253 (1st Cir. 1976)) була б виконана, принаймні, якщо припустити (як ми не припускаємо), що суддя не міг взяти до уваги медичні докази, які ставили під серйозний сумнів правдивість заяви Метьюза. Але на підставі викладених фактів вимога не була задоволена.

Ми відкидаємо аргумент про те, що позасудове зізнання Метьюза (незалежно від того, заслуговує воно довіри чи ні) є додатковим і переконливим доказом того, що Метьюз відмовився від свого права, передбаченого П’ятою поправкою, не давати свідчень на суді над обвинуваченими.

Зізнання не було зроблено під присягою, а П’ята поправка не дозволяє уряду примушувати людину прийняти її позасудове зізнання, зроблене без присяги (United States v. Diecidue, 603 F.2d 535, 552 (5th Cir. 1979)).

Тепер перейдемо до твердження Рейнози про те, що суддя ввів присяжних в оману своєю відповіддю на запитання, яке присяжні поставили йому під час наради.

Питання звучало так: «Чи можливо отримати свідчення від серпня 1981 року про те, що Сільверстайн і Рейноза контактували з приводу вбивства Роберта Марвіна Шапелля?»

Суддя та адвокат обговорили це питання.

Всі погодилися, що таких свідчень не було. В обвинувальному висновку, який був переданий присяжним зі звичайним застереженням, що він не є доказом, стверджувалося, що Сільверстейн і Рейноза контактували в серпні 1981 року.

Але жодних підтверджуючих доказів не було надано, хоча розмова між Рейнозою і Перумеаном, в якій Рейноза сказав, що Сільверстайн винен йому послугу і, якщо буде потрібно, «дістане» Шапелля, дійсно відбулася в серпні, і вона передбачала контакт, прямий чи опосередкований, між ними обома.

Суддя запропонував сказати присяжним: «На жаль, ми не можемо надати запитувані свідчення».

Головний адвокат підсудних погодився за умови, що суддя додав: «Продовжуйте обговорення». Адвокат Рейнози не заперечував.

Підсудні не були присутні під час цього обміну думками, і суддя не скликав присяжних повторно.

Замість цього він надіслав присяжним наступну записку: «Вибачте, ми не можемо надати запитувану інформацію. Будь ласка, продовжуйте обговорення. Суддя Форман».

Рейноза стверджує, що його право бути присутнім під час судового процесу було порушено, оскільки його не було в залі суду, коли суддя відповідав на запитання присяжних, і, крім того, що відповідь судді завдала шкоди справі Рейнози, припускаючи, що були свідчення про розмову між ним і Сільверстейном у серпні 1981 року про вбивство Шапелля.

Адвокат Рейнози не заперечував ні проти відсутності свого клієнта в залі суду, ні проти відповіді судді на запитання присяжних; тому Рейноза стверджує, що це були явні помилки (Fed. R. Crim. P. 52(b)).

Правило 43 Федеральних правил кримінального судочинства вимагає, щоб обвинувачений був присутній (за його бажанням) «на кожній стадії судового розгляду», і це включає надання додаткових інструкцій або інше спілкування з присяжними після того, як вони розпочали обговорення (Rogers v. United States, 422 U.S. 35, 39, 95 S.Ct. 2091, 2094, 45 L. Ed. 2d 1 (1975)).

Але ця вимога підпадає під дію доктрини нешкідливої помилки.

Малоймовірно, що відповідь на запитання присяжних була б сформульована по-іншому, якби підсудні були присутні. Це було не те питання, щодо якого адвокати, ймовірно, проконсультувалися б зі своїми клієнтами, або на яке клієнти, якщо б вони проконсультувалися, мали б відповідь, що могла б вплинути на суддю. У схожій справі Ware суд назвав «химерно віддаленою» перспективу того, що присутність підсудного могла б змінити результат судового розгляду.

Більш проблемним моментом є те, що відповідь була потенційно оманливою. Її можна було зрозуміти так, що свідчення, які хотіли прочитати присяжні, дійсно були надані, але стенограма ще не була підготовлена, або була загублена, або присяжні з якихось причин не мали права бачити стенограму. (Інша можлива інтерпретація цієї примітки полягає в тому, що присяжним не було надано жодної частини стенограми судового засідання – що б вона не містила – для ознайомлення).

Висновок, який могли зробити присяжні – що дійсно були прямі свідчення про контакт між Сільверстейном і Рейнозою в серпні 1981 року щодо вбивства Шапелля, але відповідні сторінки стенограми з якихось причин були недоступні – був невірним.

Присяжним слід було сказати, що прямих свідчень про такий контакт не було, але що вони можуть розглянути, якщо вважатимуть це важливим, чи підтверджують ці свідчення висновок про те, що такий контакт мав місце.

Але ми не вважаємо, що фактично надана вказівка могла настільки змінити результат, що для уникнення судової помилки необхідний повторний судовий розгляд, тобто перевірка того, чи є помилка «очевидною» в розумінні правила 52 (United States v. Frady, 456 U.S. 152, 163 n. 14, 102 S.Ct. 1584, 1592 n. 14, 71 L. Ed. 2d 816 (1982); United States v. Blackwell, 694 F.2d 1325, 1341 (D.C. Cir. 1982)).

Це правда, що єдиним доказом участі Рейнози у змові були свідчення інших ув’язнених щодо викривальних заяв, які зробив Рейноза.

Але існувала велика кількість взаємно підтверджуючих свідчень, і якщо присяжні повірили їм, як вони мали право зробити, то вони повинні були засудити Рейнозу, в той час як якщо вони не повірили свідченням ув’язнених, вони повинні були виправдати його.

Підозра (цілком можливо, правильна), що Рейноза і Сільверстейн «контактували» (можливо, опосередковано) у серпні 1981 року, не могла перехилити шальки терезів.

Звичайно, той факт, що присяжні попросили стенограму, свідчить про те, що питання про такий контакт стосувалося принаймні одного присяжного, і форма, в якій суддя відповів, могла б підтвердити помилковість спогадів присяжного або присяжних, які вважали, що такі свідчення були.

Але оскільки суддя відмовився надати запитувану стенограму, присяжні не могли надати вирішального значення помилковому пригадуванню свідчень.

Той, хто хотів отримати стенограму, зрештою, мав бути переконаний, що існує достатньо інших доказів, а вони дійсно були, щоб пов’язати Рейнозу зі змовою з метою вбивства Шапелля.

Щоб бути очевидною, помилка повинна бути помітною, принаймні в ретроспективі, і, можливо, помилка в додатковій інструкції такою і була; але це також має бути помилка, яка, ймовірно, змінила результат судового розгляду, і той факт, що цю помилку не можна відкинути як нешкідливу (як і помилку у відповіді на запитання присяжних за відсутності підсудних), не є достатнім для того, щоб довести, що вона, ймовірно, змінила результат (United States v. Blackwell, supra, 694 F.2d at 1341; 3A Wright, supra, Sec. 856 at p. 344).

Без сумніву, різниця між стандартами очевидної та нешкідливої помилки невелика, але вона є, і для неї є причина.

Скасування обвинувального вироку на підставі помилки, на яку адвокат підсудного не звернув увагу судді, суперечить принципу змагальності сторін та підриває ефективне функціонування системи кримінального правосуддя.

Це виправдано лише тоді, коли суд, який переглядає справу, переконаний, що це необхідно для того, щоб запобігти фактичній судовій помилці, яка передбачає засудження особи, яка, якби не помилка, ймовірно, була б виправдана.

Ми не переконані, що така помилка мала місце в даному випадку.

Ми також відкидаємо аргумент про те, що мовчазна згода у формі відповіді свідчить про неефективність роботи адвоката Рейнози. Він припустився помилки, але (як ми щойно сказали) не критичної; представництво жодного з обвинувачених у суді не опустилося нижче порогу мінімальної професійної компетентності.

Хоча в заявах підсудних піднімаються деякі інші питання, жодне з них не має жодних підстав для скарги.

Хевл з великою енергією доводить, що свідчення Девіда Оуенса були неправдоподібними, відзначаючи, що він давав суперечливі свідчення з деяких питань і вказуючи на іронію уряду, який покладався на свідчення людини, яка запропонувала the Aryan Brotherhood вбити Шапелля.

Але свідчення Оуенса були багаторазово підтверджені свідченнями інших ув’язнених.

Якби всі свідчення ув’язнених вважалися за своєю суттю неймовірними, то мало які злочини в стінах в’язниці можна було б переслідувати в судовому порядку – або, якщо вже на те пішло, захищати.

Обвинувальні вироки залишається в силі.

United States v. Silverstein, 732 F.2d 1338 (7th Cir. 1984)

US Court of Appeals for the Seventh Circuit – 732 F.2d 1338 (7th Cir. 1984). Argued Feb. 13, 1984. Decided April 26, 1984. As Amended on Denial of Rehearing and Rehearing En Banc July 26, 1984