Дипломатія «по понятіям»: Коли в’язнична мова стала офіційною мовою російської дипломатії

22 січня 2026 року в російському Міністерстві закордонних справ сталася дуже важлива, хоча і традиційна подія, а саме – пресконференція міністра іноземних закордонних справ Російської Федерації Сергія Лаврова та пресслужби російського МЗС Марії Захарової щодо російської дипломатії у 2025 році.

В цілому серед цього іншого, серед неприхованої агресії у словах очільника російського МЗС, перекручування різних традиційних термінів та, власне, виправдання агресії проти України, серед цього іншого в промові Сергія Лаврова прозвучала дуже невеличка теза, на яку мало хто звернув увагу. Хоча, як на нашу думку, вона є надзвичайно важливою для того, щоб краще розуміти не лише результати дипломатії, проте і сутність російської держави.

Зокрема міністр сказав наступне: «Гренландія – це очевидний приклад, який у всіх на вустах і навколо якого розвиваються такі дискусії, що, загалом, важко було уявити, що таке може відбуватися раніше, включаючи перспективи збереження НАТО як єдиного західного військово-політичного блоку. Ми виходимо з того, що якщо західні країни, кажучи про Гренландію, хочуть між собою розмовляти по поняттях, то це їхній вибір, це їхнє право».

Отже, «розмовляти по поняттях» та «право розмовляти по поняттях». Ключова теза заходу. І головний принцип російської дипломатії упродовж багатьох десятиліть, коли до просто «права сила» у російській дипломатії додалися «поняття» як мова та «поняття» як метод. Саме у цих двох словах є сутність російської дипломатії, російської держави та її, власне, російського народу, який відображає «страну по понятіям».

Росія є в’язнично-карцерною державою. І не тому, що там багато в’язниць, багато ув’язнених (і ще буде більше ув’язнених і більше в’язниць), а в силу того, що, власне, в’язнична субкультура свого часу «роз’їла» межі між в’язничною субкультурою та культурою національною. Вона витіснила національну культуру, ставши, власне, національною культурою — і в цьому і полягає сутність російської держави, яка абсолютно влаштовує російський народ.

Вона не мислиться без вертикалі управління, заснованої на неформальних в’язничних законах, сформованих ще багато століть тому. І саме це звинувачення — мовляв, якщо західні країни хочуть розмовляти «по понятіям», то вони можуть розмовляти «по понятіям» — якраз є свідченням того, лакмусовим папірцем, наскільки ця «понятійна» структура, «понятійна» сутність, «понятійна» спрямованість є відображенням російської держави.

Сьогодні мало говорити про нормалізацію хамства як форми комунікації. Більш показовою є нормалізація кримінального сленгу в офіційному дискурсі. Використання термінології в’язничної субкультури, таких як «по понятіям», у виступах високопосадовців МЗС не є випадковістю чи стилістичним прийомом. Це свідчення глибинної інтеграції кримінальної та в’язничної ментальності у державний апарат, коли мова злочинного світу стає мовою держави.

Особливо цинічною є спроба екстраполяції цього кримінального сленгу на західні країни. Звинувачення західних держав у бажанні «розмовляти по понятіям» є класичним прикладом проєкції власних практик на інших. Росія намагається представити власну деградацію як універсальну норму, мовляв, для всіх країн характерне використання в’язничної термінології та методів. Це не просто риторичний прийом, а спроба легітимізувати власну кримінальну природу через її уявлену універсалізацію.

Ця риторика відображає ширшу стратегію поширення російських методів дипломатії на міжнародну арену. Москва не просто застосовує кримінальні «поняття» у власних відносинах, але й активно намагається нав’язати цю логіку іншим країнам. Мета — знизити стандарти міжнародної взаємодії до рівня силових та кримінальних структур, де замість права діє «право сильного» та неформальні домовленості «по понятіям».

Нарешті, найбільш тривожним є процес нормалізації карцерності російської держави як на внутрішньому, так і на зовнішньому рівні. Коли в’язнична субкультура стає основою державної ідентичності, коли методи кримінального світу визначають дипломатичну стратегію, а мова в’язниці звучить з трибун Міністерства закордонних справ — це вже не просто метафора, а констатація факту. Росія не просто має в’язничну систему; вона сама є в’язничною системою, яка намагається перетворити на свою в’язницю увесь світ, нав’язуючи йому свої «поняття» та свою кримінальну логіку.