Дмитро Ягунов: Про кримінологію, поліцію та суспільство під час війни: роздуми на тлі національної трагедії

Можна згадати, що знаменитий на увесь світ англійський Scotland Yard з’явився дуже пізно – у 1829 році, і лише у вигляді одягнутих у цивільне вбрання поліцейських, які у блакитних фраках, сірих брюках та чорних циліндрах продефілювали через увесь Лондон до створених поліцейських дільниць. Циліндри мали намір продемонструвати, що не солдати взяли на себе захист та убезпечення суспільства, а саме цивільні особи – з огляду на занадто глибокі та водночас специфічні з погляду сьогодення уявлення англійців про громадянські свободи, де зазначені уявлення вбачали у поліцейському нагляді загрозу громадянським свободам, не кажучи вже про французьку модель озброєних gendarmes. Невипадково видатний англієць Герберт Спенсер наголошував, що «ми, [англійці], відрізняємося нашою ревною прихильністю до свободи й твердістю, з якою ми захищаємо наші права».

Ця ювелірна думка Спенсера більш ніж точно відображає уявлення англійця того часу щодо ставлення французів до свободи, які «живуть під регламентацією цілого легіону префектів, субпрефектів, інспекторів, контролерів, інтендантів, комісарів та інших урядових чиновників». Проте за два століття уявлення про поліцію в Європі докорінно змінилося. І після цього я хотів би поговорити про Корсунь.

Ця трагедія продемонструвала глибинні проблеми українського суспільства, які виникли абсолютно не під час війни, а задовго до неї, і навіть я можу припустити — задовго до 2014 року. Кримінологічні аспекти цієї проблеми потребують серйозного осмислення, і саме про це я хочу поговорити, розуміючи, що цей текст буде заздалегідь непопулярним і, я б сказав, таким, що може бути зустрінутим дуже негативно.

Проте мій моральний імператив вимагає висловитися про трагічну подію, яка сталася у Корсуні, і я повинен висловитися – і як адвокат, і як вчений, і – що є головним – як громадянин України, який має свою думку стосовно відносин між поліцейськими та населенням.

Перед тим як шукати «хто винен і що робити» потрібно випустити пару, і поговорити про науку. Не про науку взагалі, а про ті здобутки, які повинні перебувати в основі дискусії саме про цю трагедію з метою неповторення подібних випадків.

Отже, давайте спочатку поговоримо про кримінологію як науку, яку багато хто з населення або не чув, або хто чув – абсолютно безпідставно зневажає за її неконкретність або абстрактність, як порівняти з іншими науками. Проте, як на мою думку, саме кримінологія з усіх інших юридичних наук заслуговує на одне з перших місць за умовним рівнем науковості. Кримінологія ж дає нам можливість побачити системні процеси, зрозуміти глибинні причини явищ, які відбуваються в суспільстві, особливо в умовах таких докорінних трансформацій, які переживає сьогодні Україна.

Нещодавно я опублікував пост про зростання злочинності, пов’язаної із застосуванням вогнепальної зброї та вибухівки в Україні, і ця думка була сформульована задовго до цієї трагічної події. Так просто, на жаль, співпало.

Хтось скаже, що ніякої Америки я тут не відкрию — проте власне я не збирався відкривати будь-яку Америку. Але є фактом, що українське суспільство, яке перенасичена зброєю вже як більше десяти років, відповідно, може чекати на зростання показників злочинності. І це зростання вже відбулося. Статистика показує безпрецедентне зростання і злочинності в цілому, і кількості вбивств, у тому числі з використанням вогнепальної зброї. Навіть з урахуванням похибки вона є достатньо адекватною, щоб зробити відповідні висновки.

Повномасштабне вторгнення Росії у лютому 2022 року стало не тільки військовою та гуманітарною катастрофою, але й критичним моментом для системи кримінального правосуддя. Останні чотири роки війни мали значний негативний вплив на українське суспільство та систему кримінальної юстиції, кардинально змінивши структуру злочинності та викривши системні вразливості у правоохоронній сфері. І є природнім, що держава не змогла зберегти стабільний рівень злочинності, який за останні чотири роки значно зріс.

Україна зазнала різкого зростання зареєстрованих кримінальних правопорушень під час війни. Водночас і здатність держави ефективно реагувати на них значно погіршилася, про що свідчить зростаючий розрив між зареєстрованими злочинами та кримінальними провадженнями з ідентифікованими підозрюваними.

Щоб зрозуміти кризу злочинності в умовах війни, необхідно проаналізувати тенденції до війни. З 2013 по 2016 рік в Україні щорічно реєструвалося від 529139 до 592604 злочинів, що супроводжувалося відповідною кількістю кримінальних проваджень із встановленими підозрюваними – від 159480 до 223561.

Після російської збройної агресії на Донбасі в 2014 році та подальших реформ поліції рівень злочинності показав тенденцію до зниження, досягнувши історичного мінімуму в 321443 зареєстрованих злочинів у 2021 році. Це десятирічне зниження свідчило про поліпшення як у сфері запобігання злочинності, так і в інституційній ефективності. Проте російське повномасштабне вторгнення зруйнувало цю тенденцію. У 2022 році правоохоронні органи зареєстрували 362636 злочинів з відповідними кримінальними провадженнями.

Наступні роки продемонстрували тривожну ескалацію злочинної діяльності. У 2023 році правоохоронні органи зареєстрували 475595 злочинів з відповідними кримінальними провадженнями, де підозрювані були зазначені в 189292 провадженнях – це на 31% більше, ніж у 2022 році, і на 48% більше, ніж у 2021 році. Хоча кількість проваджень із встановленими підозрюваними дещо відновилася, це становило лише 39,8% зареєстрованих злочинів, що все ще значно нижче за довоєнний рівень.

У 2024 році ситуація продовжувала погіршуватися: правоохоронні органи зареєстрували 492479 злочинів і винесли повідомлення про підозру в 194688 провадженнях (39,5%).

Найбільш драматичним є те, що дані за 2025 рік свідчать про безпрецедентний стрибок: правоохоронні органи зареєстрували 608191 злочин, висунувши підозру лише у 165904 кримінальних провадженнях. Парадоксально, але попри такий стрибок зареєстрованої злочинності, кількість проваджень із встановленими підозрюваними зменшилася в абсолютних цифрах, що дало рівень виявлення підозрюваних усього 27,3% — найнижчий за весь спостережуваний період.

Проте головним у контексті цього посту є те, що повномасштабне вторгнення Росії до України в лютому 2022 року створило умови, за яких можна було б очікувати різкого зростання злочинів, пов’язаних із вогнепальною зброєю. Масовий приплив зброї, послаблення адміністративного контролю на багатьох територіях, переміщення мільйонів цивільних осіб та загальні порушення, пов’язані з війною, логічно корелювали б із збільшенням незаконного використання вогнепальної зброї.

Показник 2014 року, який становив 2523 злочини, залишається найвищим зафіксованим рівнем у наборі даних, перевищуючи показник 2022 року приблизно на 31%. Цей пік 2014 року збігся з Революцією Гідності, анексією Криму та початковою фазою російської військової агресії на Сході України, що свідчить про те, що періоди інтенсивних політичних потрясінь та початкової фази конфлікту можуть спричиняти більш виражені сплески злочинності із застосуванням вогнепальної зброї, ніж наступні фази тривалої війни.

У період з 2015 по 2021 рік спостерігається стабільна тенденція до зниження, причому злочини, пов’язані з вогнепальною зброєю, зменшилися з 1526 у 2015 році до вищезгаданого історичного мінімуму в 300 у 2021 році. Ця тенденція зберігалася попри триваючий збройний конфлікт на Донбасі протягом усього цього періоду, що свідчить про те, що тривалий конфлікт сам по собі не обов’язково корелює з підвищеним рівнем злочинності із застосуванням вогнепальної зброї на територіях, контрольованих урядом. Особливо варто відзначити показник 2015 року (1526 злочинів), оскільки він був досягнутий під час активних бойових дій, але все одно залишився значно нижчим за піковий показник 2014 року та показники 2022-2023 років, що свідчить про те, що початковий шок від конфлікту може бути більш криміногенним, ніж його продовження.

Особливо тривожним є аспект, що стосується співвідношення між кримінальними провадженнями (загальна кількість) і кримінальними провадженнями з підозрюваними. Упродовж всього періоду кількість повідомлень постійно відстає від кількості зареєстрованих злочинів, але ця різниця стає особливо помітною в роки піку злочинності. У 2014 році було зареєстровано 2523 злочини, але подано лише 833 повідомлення – рівень розкриття становить приблизно 33%. Аналогічно, у 2022 році 1929 зареєстрованих злочинів призвели до лише 517 повідомлень, що дає ще нижчий рівень розкриття – приблизно 27%.

Це зниження співвідношення між «кримінальними провадженнями» та «кримінальними провадженнями з підозрюваними» викликає серйозні питання щодо ефективності органів правопорядку. Пшшо-перше, перерозподіл поліцейських ресурсів на військові та безпекові функції під час війни може зменшити можливості розслідування звичайних кримінальних справ. По-друге, територіальні переміщення та міграція населення можуть ускладнити співпрацю свідків та збір доказів. По-третє, перенавантаження кримінальної юстиції справами, пов’язаними з конфліктом, може створити перешкоди в обробці справ. По-четверте, і це найбільш турбує з точки зору верховенства права, дані можуть відображати зниження рівня підзвітності в періоди, коли інституційні механізми контролю ослаблені.

Ескалація навмисних вбивств із застосуванням вогнепальної зброї в умовах війни є яскравою ілюстрацією того, як війна фундаментально порушує функціонування систем кримінального правосуддя та громадської безпеки. Статистика свідчить про різку зміну в кількості умисних вбивств, вчинених із застосуванням вогнепальної зброї, особливо в періоди військових протистоянь. Після досягнення історичного мінімуму в 36 зареєстрованих кримінальних проваджень у 2021 році, їхня кількість різко зросла до 247 випадків у 2022 році, що збіглося з початком повномасштабних військових дій.

Це семикратне збільшення стало лише початком більш серйозної кризи, оскільки 2023 року відбувся безпрецедентний стрибок до 909 зареєстрованих проваджень, що в 25 разів перевищує довоєнний рівень і є найвищим показником за весь період спостереження.

Не менш важливим є розширення розриву між зареєстрованими кримінальними провадженнями та кримінальними провадженнями з підозрюваними. У 2023 році лише 173 з 909 проваджень призвели до встановлення підозрюваних – це лише 19 % розкриття, порівняно з 94 % у 2021 році. Таке погіршення ефективності розслідувань відображає глибокі виклики, з якими стикаються правоохоронні органи, що діють в умовах війни, включаючи перенаправлення ресурсів на військові цілі, територіальне переміщення як жертв, так і злочинців, руйнування судово-медичної інфраструктури та загальний хаос, що перешкоджає співпраці свідків та збиранню доказів. Збереження низького рівня розкриття злочинів у наступні роки (52% у 2024 році та 64% у 2025 році) свідчить про те, що слідчі можливості залишаються обмеженими навіть попри загальне зниження кількості злочинів, що викликає занепокоєння щодо довгострокової безкарності за насильницькі злочини та підриву основ верховенства права.

На рисунку представлені дані про злочини, скоєні з використанням вибухових речовин, та повідомлення у відповідних кримінальних провадженнях з 2013 по 2025 рік. Дані виявляють дві тривожні тенденції. По-перше, після зниження з 2014 року (112 злочинів) до 2021 року (20 злочинів) кількість злочинів, пов’язаних із вибуховими речовинами, суттєво зросла: 63 у 2023 році, 86 у 2024 році та 98 у 2025 році. По-друге, попри зростання рівня злочинності, частка справ із підозрюваними різко зменшилася. Хоча повідомлення приблизно відповідали кількості злочинів у попередні роки (наприклад, 55 із 65 у 2013 році), останні роки показують розширення розриву: лише 14 повідомлень про 63 злочини у 2023 році, 18 про 86 у 2024 році та 32 про 98 у 2025 році. Ця розбіжність свідчить про значні проблеми в розслідувальній спроможності, вказуючи на те, що рівень розкриття злочинів, пов’язаних із вибуховими речовинами, знизився приблизно до однієї третини випадків, що викликає серйозну стурбованість щодо ефективності правоохоронних органів у боротьбі з цією категорією злочинної діяльності.

Поширення зброї військового зразка в українському суспільстві становить безпрецедентну загрозу безпеці. На відміну від цивільної вогнепальної зброї, яка була характерною для злочинності в мирний час, сучасне українське суспільство насичене автоматичною зброєю, вибухівкою та військовим спорядженням, яке розподіляється між підрозділами територіальної оборони, поліцією та нерегулярними формуваннями.

Однак, мабуть, найтривожніший аспект насичення України вогнепальною зброєю виходить за межі безпосередніх викликів у сфері кримінального правосуддя і зачіпає сферу довгострокової соціальної патології. Реінтеграція сотень тисяч демобілізованих бійців, багато з яких мають психологічні травми, звикли до насильства і володіють як навичками поводження зі зброєю, так і часто мають доступ до самої зброї, є викликом для цілого покоління. Посттравматичний стресовий розлад, моральна травма та складність переходу від інтенсивної мети та товариського духу бойових дій до часто порожньої безглуздості післявоєнного цивільного життя створюють сприятливі умови для насильства, зловживання алкоголем та наркотиками, домашнього насильства та самогубств (дивись статистику нижче). Хоча більшість ветеранів успішно реінтегруються, дослідження подібних конфліктів в інших країнах показують, що значна меншість все одно буде залучена до злочинної діяльності, домашнього насильства або саморуйнівної поведінки.

Збіг цих факторів – статистичне заниження реальних показників злочинності, широка доступність військової зброї, використання організованою злочинністю інституційних слабкостей та велика кількість потенційно вразливих ветеранів – свідчить про те, що Україна стикається не лише з тимчасовим сплеском насильства із застосуванням вогнепальної зброї, а й зі структурною трансформацією свого безпекового середовища. Цифри за 2024-2025 роки, що демонструють певне зниження порівняно з піковими показниками 2023 року, можуть відображати або справжнє поліпшення, або просто зменшення спроможності держави документувати злочини під час інтенсифікації конфлікту.

Українське суспільство під час війни відчуває докорінну трансформацію усіх аспектів життя. На фоні цієї трагедії чомусь не говорить ніхто про те, що в суспільстві відбувся стрибок вбивств з використанням вогнепальної зброї. Мені дуже боляче говорити про це, оперуючи статистикою на фоні трагедії, але ми повинні бути чесними перед собою.

З одного боку, ми маємо велику трагедію у Корсуні, а з іншого — ніхто не задумався про те, що якби не було поліції, національні показники сягнули б до небес. Це контраргумент тим людям, які аргументують за надання дозволу на вільне використання, володіння, носіння вогнепальної зброї. Уявляєте, що відбудеться в Україні, якщо завтра зброю можна буде застосовувати відкрито, якщо вона вже є у кожного другого «у шухляді»? У цьому полягає проблема, і цю проблему не можна ігнорувати.

Я не скажу, що я б дуже любив поліцію, скажу відверто. Не любив саме з точки зору людини, яка досліджує соціальний інститут поліції вже достатньо давно — поліцію як апарат примусу, як інструмент владних еліт. Такі в мене наукові погляди, я повністю відданий Мішелю Фуко.

Проте це абсолютно не виключає величезної поваги до поліції і до тих людей, які там служать. Напевне, головним висновком буде те, що кожен, хто говорить про «перевертнів у погонах», має замислитися над тим, що було б з українським суспільством за відсутності поліції. Як вчений, я мушу сказати, що цей кейс є свідченням певних кризових явищ у репрезентації поліції. Цей злочин є лакмусовим папірцем напруження між суспільством та поліцією і є певною стартовою точкою для нового діалогу. Ще більше загострення і накалювання ситуації є неприпустимим.

Як адвокат, я вважаю неприпустимим робити висновки лише на основі фейсбучних постів. Не можна коментувати будь-яку справу, якщо ти не прочитав матеріали справи від першого до останнього папірця. Що відбулося і як відбулося — має сказати досудове розслідування. Національна поліція має максимально висвітлювати цю справу, і це буде новим іспитом для того, щоб продемонструвати максимальну відкритість до населення. І говорити про відповідальність конкретної сторони можна лише за результатами досудового розслідування. Власне, обидві сторони — а на жаль, такими сторонами є з одного боку поліція, а з іншого боку ветеранські організації, які мають амбіцію презентувати суспільство, — мають поділити одну істину: що без прозорості та без діалогу ця проблема вирішена не буде. І дай Боже, щоб вона була єдиною такою проблемою, єдиним таким випадком.

Знову повертаюся до кримінології, тому що мало хто знає, що під час війни у нас рівень крадіжок, пограбувань, розбоїв знизився так, як ніколи не знижувався за всю історію країни. І сказати, що це відбулося без участі поліції — не можна. За це потрібно подякувати. Але водночас ми бачимо інші тривожні тенденції, пов’язані саме з насильницькими злочинами, особливо з використанням зброї, і це вимагає від нас серйозного аналізу та вироблення адекватних відповідей.

Я не маю права коментувати корсуньську справу детально і, напевно, закликав би як колег-юристів, так і інших громадян утриматися від таких коментарів, коли вся інформація була накопичена виключно за рахунок фейсбучних постів. Але є заклик щодо справедливості та щодо повного всебічного проведення досудового розслідування. І власне, весь той потенціал, який сьогодні спрямовується на розшарування суспільства, потрібно спрямувати на представлення інтересів потерпілих у цьому кримінальному провадженні.

Я абсолютно підтримую висловлення громадської думки з метою захисту своїх прав перед громадою, але напевно ті ж самі бюджети могли б бути краще витрачені на правничу допомогу загиблому ветерану у цьому кримінальному провадженні. Так само йдеться і про належне забезпечення правничої допомоги для родичів поліцейських, які вступили у цю справу у якості потерпілих. І власне, є чіткі вимоги кримінального процесу, які мають бути дотриманими, і дев’яносто відсотків, напевно, питань, які виникли та обговорювалися у соціальних мережах, є безпідставними, тому що жоден з коментаторів не має під собою реальної картини ситуації.

Щодо тези, яка постійно поширюється і обговорюється, що ветеран став жертвою рейдерського захоплення з боку місцевого депутата і так далі, і тому подібне — я не можу цього коментувати. Як людина, яка вже багато років опікується правами потерпілих саме у рейдерських захопленнях, я прекрасно розумію почуття цієї людини, яка стала, якщо брати за основу цю версію, жертвою рейдерського захоплення і вирішила піти таким шляхом, яким, як стверджується, вона і пішла. Тому знову-таки, гнів у соціальних мережах та проведення мітингів напевно краще було б спрямувати у забезпечення висококваліфікованої правничої допомоги щодо всіх справ, з якими стикався загиблий ветеран і де він був жертвою стверджуваних рейдерських захоплень, нападів з боку певної місцевих політичних еліт.

Я прекрасно розумію, що таке рейдерські захоплення, я прекрасно розумію, що таке бездіяльність влади — і як людина, і як адвокат, який упродовж багатьох років у декількох справах намагається протистояти корумпованим працівникам поліції та прокуратури. Я про це кажу відверто. Я знаю, що таке захищати потерпілих від рейдерства, я володію кримінологічною картиною цієї проблеми. І я власне сам був жертвою таких рейдерських нападів, коли мене як адвоката намагалися намагалися підкупити, обіцяли «посадити на підвал», підпалити квартиру, і прибрати мене зі справи як адвокат шляхом численних скарг.

До речі, для критиків цього допису можу додатково проінформувати, що я єдиним адвокатом в Україні (сподіваюся першим та останнім), який став потерпілим від змови рейдерів з членами кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури регіону, і таку змову було встановлено на рішення апеляційного суду.

Я можу пригадати свою справу про «чорних» рієлторів, яку я успішно довів до Європейського суду з прав людини та виграв в ЄСПЛ, коли мною було виявлено, що в центрі Одеси злочинна організації вбивала десятками літніх людей, отримавши незадовго до цього підписи від них на договорах довічного утримання. І, що більш головним, є те, що співорганізатором цієї схеми був сам офіцер міліції. Ви думаєте це було легко? Були і скарги до КДКА Одеської області від тодішнього ГУМВС в Одеській області, адже, як виявляється, «адвокат Ягунов надсилав забагато запитів».

Тому цей пост не на захист поліції, взагалі не на захист поліції. Я намагаюся тверезо проаналізувати ситуацію, наскільки це можливо без матеріалів кримінального провадження. Але, знов-таки, ми говоримо про превенцію. Ми прекрасно розуміємо концепт проблематики: ветеран, який повертається з фронту, зустрічається з шаленим бюрократизмом і корупцією місцевих політичних еліт. І ми можемо очікувати повторення такого сценарію у майбутньому. І власне кожного разу, коли ветеран буде братися за автомат — звичайно, ми не можемо такого собі дозволити, тому що це розколе державу. І власне загострення настроїв і протиставлення поліції ветеранам або поліції суспільству є неприпустимим взагалі, а не кажучи вже під час війни.

А тепер уявіть собі, як корсуньська трагедія «смакувалася» у російських офіційних та неофіційних джерелах масової інформації, телеграм-каналах. Власне, як це на рівному місці та абсолютно хибному світі надало натхнення російським окупантам бути більш агресивними, зважаючи на стверджувану російськими пропагандистами «абсолютну слабкість української держави», прикладом чого є коли «український народ вже став відстрілювати найманців злочинного режиму».

Українська влада отримала чіткий сигнал, і власне ніхто не приховує того, що держава має очікувати загострення подібних ситуацій, збільшення їх кількості. Але давайте ж поставимо питання: що є держава? Держава — це не абстрактна формула, це не абстрактна матерія, це конкретні люди, це конкретні політичні еліти, які мають владу і відповідний апарат примусу. І не потрібно ставити поліцію між молотом та ковадлом і робити її інструментом реалізації чиїхось політичних амбіцій.

Політичні еліти мають ще раз замислитися, що революції починаються не на рівному місці, а з дріб’язкових, на перший погляд, подій, які здаються несерйозними. І власне тут чіткий меседж для влади: зрозуміти, що є певна межа накалу подібних ситуацій навіть у суспільстві мирного часу. А коли суспільство «накачане» зброєю по горло, і коли кожен третій є ветераном, і він пройшов це горнило і має чітку установку, що так робити не можна — тоді ситуація стає критично небезпечною.

В контексті цієї справи мені дуже пригадався один приклад – справу прокурора Залізничного району м. Сімферополь. Справа була дуже відомою, але на жаль в Україні її забули, і напевно цей пост є хорошим приводом нагадати про це будь-якому бюрократу. У свою чергу, я чув її з перших вуст людей, які здійснювали розслідування, проте вже після трагедії, що сталася.

28 листопада 2003 року в будівлі прокуратури Залізничного району м. Сімферополь пролунав вибух: чоловік проник до кабінету прокурора Залізничного району Сімферополя, де підірвав гранату. В результаті вибуху прокурор та відвідувач загинули.

Проте насправді історія була такою, якою мені особисто розповідали працівники прокуратури: одного дня було вчинено зґвалтування дівчини. Незважаючи на те, що були відомі конкретні особи, постанова про притягнення у якості обвинуваченого не виносилася. Батько потерпілої оббивав пороги прокуратури, але марно. Все завершилося тим, що він приніс гранату на особистий прийом до прокурора району. Останнє, що почула секретарка: «Викликай міліцію, у нього граната». В результаті замість однієї жертви зґвалтування, честь та гідність якої була вдруге знищена, проте вже самою прокурорською системою, до неї було додано ще два тіла чоловіки. І символічним у цій справі є те, що після цього випадку справа майже миттєво опинилася в суді і ґвалтівники отримали реальні терміни. Система спрацювала, але якою ціною?

Я згадав цей випадок — безмежно сумний та жорстокий, але мені здається, що власне ми говоримо про одну і ту саму модель поведінки людини, яка була загнана у кут. І тут йдеться не про поліцію і не про конкретну особу, а про систему координат, про політичні еліти, про їхній вибір — зупинити певні обсяги діяльності та демонструвати приклади єднання, або принаймні не створювати перешкод для реалізації прав громадян, особливо якщо вони прийшли з війни.

Але повертаючись до поліції: я хотів би, незважаючи ні на що, наголосити — було вчинено злочин, який позбавив життя чотирьох офіцерів поліції, і цей злочин має розслідуватися. Я найменш за все хотів би займати позицію будь-якої сторони у цій справі. Усі зацікавлені громадські організації мають бути залучені до процесу, але головним я хотів би закликати «фейсбучних» коментаторів не накручувати ситуацію і не підривати державу зсередини, тому що кожен такий пост грає лише на руку російській пропаганді.

З іншого боку, місцеві еліти мають замислитися над тим, що сьогодення вже абсолютно не є таким, як було вчора. І будь-які знущання, бюрократичні перепони, рейдерські атаки проти ветеранів і не тільки ветеранів є неприйнятними. Проте це не дає нікому права брати до рук зброю і поцілювати у представників того самого суспільства, які працюють у поліції. Якщо є гроші у ветеранських організацій, то хотілося б, щоб ці гроші спрямовувалися на суди. Коли є сигнал і заява про рейдерське захоплення з боку місцевих депутатів — для цього є судові процеси і кримінальні провадження.

Мені хотілося б поставити декілька запитань: чи відкривалися кримінальні провадження ветераном проти конкретних посадових осіб за фактами рейдерства, підроблення документів, зловживання владою? Чи мав він статус потерпілого у цих кримінальних провадженнях? Якщо так, то якою була їхня доля? Чи подавалися адміністративні позови проти конкретного суб’єкту владних повноважень? Тобто картина не може бути представлена лише у чорно-білій тональності. Картина має бути повною, і тільки тоді ми зможемо зробити справедливі висновки.

Але знову-таки, насамкінець: політичні еліти отримали чіткий сигнал. Це лише один поодинокий випадок, але цей випадок, з огляду на його підтримку у дев’яносто відсотків інтернет-спільноти, свідчить про те, що варто замислитися над тим, яким чином рухати далі відносини між державою та суспільством. Ми стоїмо на роздоріжжі, і від того, який шлях ми оберемо зараз, залежить не лише справедливість у конкретній справі, а й майбутнє всієї країни, майбутнє відносин між суспільством та інститутами держави, майбутнє тих тисяч ветеранів, які повертаються з фронту і мають право на гідне життя у країні, за яку вони воювали.

ЗАМІСТЬ ВИСНОВКІВ

Ця трагедія змушує нас зупинитися і подивитися правді в очі. Злочин залишається злочином незалежно від мотивів, біографії чи заслуг перед країною. Вбивство є вбивством — і ніяка несправедливість, ніяке безправ’я, ніяка корупція не можуть виправдати летальне насильство. Коли суспільство переступає цю межу, воно перестає бути суспільством і перетворюється на щось інше — на те, проти чого ми і боремося на фронті.

Ми стоїмо перед вибором. Кожен громадянин, кожен ветеран, який повертається з війни, несе у собі не лише досвід боротьби, а й відповідальність за майбутнє країни. Цей досвід може стати фундаментом для побудови справжнього громадянського суспільства — або ж перетворитися на руйнівну силу, яка знищить те, за що боролися. Автомат у руках громадянина не замінює закон. Граната у кишені не є аргументом у суперечці з чиновником. Насильство не створює справедливість — воно лише породжує нове насильство.

Так, українська правова система далека від досконалості. Так, бюрократія часто обертається тотальним безправ’ям, яке знищує людину морально і ментально. Але відповіддю на це має бути не куля, а суд; не вибух, а скарга; не помста, а боротьба правовими засобами. Інакше ми самі знищимо те, що намагаємося захистити.

Водночас це — гучний сигнал для влади. Українське суспільство пройшло через вогонь і залізо. Воно більше не терпітиме бюрократичного свавілля, корупції та зневаги. Кожен чиновник, кожен суддя, кожен депутат мають зрозуміти: світ змінився. Люди, які повертаються з фронту, вже не будуть мовчки стояти в чергах, не будуть терпляче приймати відписки, не будуть байдуже дивитися на кривосуддя. Вони захищали країну — і мають право жити в країні, де панує закон, а не свавілля.

Цей випадок — не просто трагедія п’яти родин. Це застереження. Якщо влада не почує цей сигнал, якщо чиновники не зрозуміють, що їхня поведінка має наслідки, якщо система не зміниться — подібних випадків буде більше. І тоді програють усі: і суспільство, і держава, і ті, заради кого ми боремося.

Нам потрібен діалог, а не протистояння. Нам потрібна справедливість, а не помста. Нам потрібна держава, яка чує своїх громадян, а не суспільство, яке береться за зброю проти власних інституцій. Ми повинні обрати шлях права — важкий, довгий, але єдино можливий для цивілізованої нації.

Майбутнє України залежить від цього вибору. Від того, чи зможемо ми побудувати суспільство, де закон є вищим за емоції, де справедливість досягається у суді, а не на барикадах, де кожен — і ветеран, і чиновник — несе відповідальність за свої вчинки перед законом.

P.S. Якщо ми не зробимо правильних висновків, якщо система не почне працювати — статистика буде ще гіршою. І будуть ще інциденти, подібні до цього. Наше завдання — гуртуватися, а не роз’єднуватися, і не робити крайньою поліцію. Це не питання захисту когось конкретного — це питання збереження самих основ нашого суспільства, яке переживає найскладніший період у своїй історії.

P.P.S. Повертаючись до Спенсера після всього висловленого вище, ймовірно, потрібно поставити питання: в чи готове українське суспільство жити без «префектів, субпрефектів, інспекторів, контролерів, інтендантів, комісарів та інших урядових чиновників»?