Олександр Гарський, Дмитро Ягунов: Суд (до визначення поняття)

Суд – це будь-який офіційний трибунал під головуванням одного або кількох професійних суддів, в якому розглядаються та вирішуються юридичні питання, суперечки та позови. Як державний орган суд наділений повноваженнями здійснювати правосуддя у кримінальних, цивільних, господарських, адміністративних та інших справах, вирішувати правові суперечки між сторонами (наприклад, між приватними особами або між державою та приватною особою) та встановлювати певні факти у процесуальному порядку, визначеному законодавством конкретної держави.

Слово «court» походить від латинського слова «hortus», що означає «сад», «закритий двір» або «закритий простір». Станом на кінець XII ст. слово суд набуло поширення у розумінні «офіційного зібрання, яке проводить суверен» (старофранц. «cort» – «двір короля»). «Судом» у середньовічній Європі також називали сукупність осіб, що складали свиту короля (феодала) або будь-яке формальне зібрання свити. Згодом це слово у різних значеннях з’явилося в англійській мові. Від суто фізичного значення походять «палац, резиденція суверена» (бл. 1200 р.), «закритий простір, пов’язаний з будівлею або будівлями» (бл. 1300 ст.) та спортивне значення («рівна ділянка землі, на якій грають у м’яч») (бл. 1500 рр.).

У широкому розумінні суд – це форма організації влади для відправлення правосуддя, що складається з суддів з певною юрисдикцією та адміністративного апарату суду. Під «судом» розуміється будь-який юрисдикційний орган, що вирішує питання, віднесені до його компетенції на підставі норм права відповідно до встановленої процедури. Цей орган має бути встановлений законом, утворений безпосередньо на підставі закону, діяти у межах своєї юрисдикції та у законному складі.

Судом називається орган держави незалежно від кількості суддів, які входять до його складу, та від місця суду у судовій системі (суддя, слідчий суддя, суд першої інстанції, апеляційний суд, касаційний суд, пенітенціарний суддя тощо). Кількість елементів судової системи за вертикальною ознакою залежить від законодавства держави, проте у більшості держав світу судова система складається з трьох елементів (суд першої інстанції, апеляційний суд, касаційний суд).

У сучасних міжнародних відносинах широкого поширення набули міжнародні суди та трибунали, які отримали особливе значення для України для цілей притягнення до відповідальності осіб, які вчинили воєнні злочини під час чергової російської повномасштабної агресії проти України (Міжнародний кримінальний трибунал для Російської Федерації). Міжнародні суди не складають частину національної судової системи. Так, Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) наголошує, що він не є «судом четвертої інстанції» щодо національних судів. Це означає, що ЄСПЛ не може сам оцінити факти, які призвели до того, що національний суд постановив своє рішення. Інакше ЄСПЛ діяв би як суд третьої або четвертої інстанції та перевищив би межі своїх повноважень» (Perlala v. Greece, Para 25; García Ruiz v. Spain [GC], Para 28).

У демократичній державі «суд» не може існувати у вакуумі як абстрактна категорія. Здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, суд має забезпечувати кожному реалізацію права на справедливий суд. «Суд» створюється, щоб будь-яка особа могла реалізувати своє «право на суд», щоб її скарга, пов’язана з цивільними правами та обов’язками, розглядалася в судовій інстанції (Le Compte, Van Leuven and De Meyere v. Belgium, Para 43). Одним з аспектів «права на суд» є реальне право на доступ, тобто право подати позов до суду з приводу цивільних прав та обов’язків (Shmalko v. Ukraine, Para 43; Salontaji-Drobnjak v. Serbia, Para 132; Chuykina v. Ukraine, Para 50; Stanev v. Bulgaria [GC], Para 229; Roche v. the UK [GC], Para 117).

Кожен суд має свою юрисдикцію, що визначається як офіційні повноваження ухвалювати юридичні рішення щодо особи чи матеріального об’єкта на певній території. «Чи має даний суд юрисдикцію розглядати дану справу?» – це ключове питання у будь-якому судовому процесі. Основними видами юрисдикції є: 1) предметна та суб’єктна юрисдикція (суд якої юрисдикції може розглядати спір – цивільної, кримінальної, господарської чи адміністративної); 2) територіальна юрисдикція; 3) інстанційна юрисдикція.

Невід’ємним елементом поняття «суд» є статус суддів як сукупність гарантій, які дозволяють суддям здійснювати правосуддя незалежно, неупереджено та без будь-яких зовнішніх впливів з боку держави або будь-яких третіх осіб. У практиці ЄСПЛ при визначенні того, чи є суд «незалежним» як від сторін у справі, так і від виконавчої влади, необхідно звернути увагу на такі моменти: 1) процедуру призначення суддів на посади та тривалість їхніх повноважень; 2) наявність гарантій щодо тиску на них; 3) зовнішні атрибути незалежності (Campbell and Fell v. the UK, Para 78; Naumenko v. Ukraine, Para 95; Salov v. Ukraine, Para 80; Lavents v. Latvia, Para 117; Findlay v. the UK, Para 73). Щоб встановити, чи може суд уважатися «незалежним», необхідно, зокрема, звернути увагу на спосіб призначення його членів та строки їх повноважень, існування гарантій проти зовнішнього тиску та наявність зовнішніх ознак незалежності (Bochan v. Ukraine, Para 65; Findlay v. UK, Para 73).

У багатьох країнах існує суд присяжних, що є колегією представників громадськості (зазвичай – виборців), які заслуховують факти та досліджують докази під час розгляду справи в суді під головуванням професійного судді та вирішують, чи винна особа у скоєнні злочину або чи доведено позовні вимоги.

У практиці сучасних держав функціонують судді, функції яких не пов’язані з традиційними уявленнями про вирішення класичних судових спорів, і завдання яких є захист прав та свобод певних категорій осіб у певних сферах та за певних обставин. Так, слідчий суддя – це одноособовий суд, до повноважень якого належить здійснення судового контролю за дотриманням прав та свобод особи у кримінальному провадженні (надання дозволу на взяття підозрюваного під варту, проведення обшуків тощо). Пенітенціарний суддя – це суддя, до повноважень якого належить здійснення судового контролю за дотриманням прав та свобод особи під час виконання кримінальних покарань (у першу чергу забезпечення належних умов утримання ув’язнених у пенітенціарних установах).

Крім того, недержавні незалежні органи (третейські суди) можуть утворюватися за угодою або відповідним рішенням зацікавлених фізичних та/або юридичних осіб для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин.

У світлі прецедентної практики ЄСПЛ, поняття «суд» не обов’язково повинен розумітися як юрисдикція класичного типу, інтегрована до загальної судової системи держави (Campbell and Fell v. the UK, Para 76). «Суд» не повинен представляти собою суд загальної юрисдикції за стандартним механізмом судочинства у державі. Він може бути призначений для вирішення конкретних питань, які можуть бути розглянуті поза межами звичайної судової системи. При цьому важливо забезпечити виконання відповідних гарантій справедливого розгляду (Rolf Gustafson v. Sweden, Para 45). «Суд» може являти собою орган, заснований з метою вирішення обмеженою кількості питань, за умови, що він завжди забезпечує відповідні гарантії (Lithgow and Others v. the UK, Para 201). Лише той факт, що орган виконує багато функцій (адміністративну, регулятивну, судову, консультативну та дисциплінарну) не суперечить визначенню органу як «суду» (H. v. Belgium, Para 50). Адміністративний або парламентський орган може вважатися «судом» у матеріально-правовому значені цього терміну, що призведе до можливості застосування статті 6 Конвенції до спорів державних службовців за умови дотримання процесуальних гарантій у такому провадженні (Vilho Eskelinen and Others v. Finland [GC], Para 62; Argyrou and Others v. Greece, п. 24; Savino and Others v. Italy», Para 72-75; Oleksandr Volkov v. Ukraine, Para 88).

Наприклад, «судом» у розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини є регіональний орган влади, що регулює питання, пов’язані із нерухомим майном («Sramek v. Austria», Para 36), комітет з компенсації завданої шкоди у кримінальному провадженні (Rolf Gustafson v. Sweden, Para 48), комітет з врегулювання питань лісової промисловості (Argyrou and Others v. Greece, Para 27).

Зазначений підхід знайшов своє відображення в практиці Верховного Суду (Україна). Так, Комісія з питань розгляду справ у сфері державної реєстрації Міністерства юстиції України, яка забезпечує розгляд скарг у сфері державної реєстрації, є органом, якому притаманні всі ознаки «суду» (справа № 826/8976/17, постанова від 12.12.2018). Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури (КДКА) регіону є «судом» у автономному конвенційному значення цього слова (справа № 420/27049/21, постанова від 30.11.2023).

Гарський Олександр Вячеславович