Дмитро Ягунов: Пенітенціарна система. До визначення поняття

Пенітенціарна система – це сукупність установ, призначених для утримання у примусовій ізоляції девіантів, чия поведінка становить найбільшу загрозу для суспільства, через задеклароване державою вчинення ними «злочинів». Таке утримання може здійснюватися як для цілей відбування вже призначеного кримінального покарання за вироком суду, так і для цілей унеможливлення втечі від кримінальної відповідальності, знищення доказів, тиску на свідків тощо (на стадіях досудового розслідування та судового розгляду). Пенітенціарні установи використовуються і для утримання осіб, затриманих на підставі екстрадиційного запиту з іншої держави, і які чекають на екстрадицію. Під час війни пенітенціарні установи можуть використовуватися для утримання військовополонених.

Термін «пенітенціарна» має латинське походження та означає «каяття». Пенітенціарні установи саме з такою назвою та задекларованим на «каяття» спрямуванням набули поширення з кінця XVIII ст., коли ідея «пенітенції» – морально-релігійного виправлення – отримала монополію у філософському та політичному виправданні ізоляції від суспільства найбільш небезпечних девіантів.

В силу особливостей історичного розвитку та національного законодавства поняття «пенітенціарна система» може тлумачитися як синонім понять «в’язнична система» або «виправна система» – залежно від назви самих установ, що формують пенітенціарну (в’язничну) систему (prison, jail, penitentiary, detention center, correction center, correctional facility, detention facility, remand center, remand prison, виправна установа, виправна-трудова установа, виправно-трудова колонія, виправно-трудовий табір, виховна колонія, пенітенціарна установа, в’язниця тощо).

У Європейських в’язничних правилах використовується поняття «в’язнична система» (prison system), у той час коли у Пояснювальній записці до Європейських в’язничних правил здебільшого використовується поняття «пенітенціарна система» (penitentiary system), де наголошується, що «термінологія варіюється від країни до країни, і в’язницями є, наприклад, пенітенціарні установи та виправно-трудові колонії, а відтак вони розглядаються як в’язниці для цілей цих Правил».

З організаційної точки зору у переважній більшості сучасних держав пенітенціарні системи підпорядковані національним міністерствам юстиції. У Раді Європи існує стандарт, що «в’язниці повинні перебувати у підпорядкуванні органів влади, відокремлених від військового відомства, поліції та органів кримінального переслідування» (Правило 71 Європейських в’язничних правил).

Поняття «пенітенціарна система» використовується у двох значеннях.  У вузькому розумінні – як система закритих закладів, призначених для утримання у стані примусової ізоляції девіантів, які вчинили «злочини». У широкому розумінні це поняття включає й інші органи, що виконують кримінальні покарання, не пов’язані з позбавленням волі, де такі органи сьогодні мають універсальну назву «служба пробації» (probation service).

У будь-якій державі на формальному рівні пенітенціарна система декларується як аполітичний інститут, місія якого полягає винятково у примусовій ізоляції підозрюваних та обвинувачених (на стадії досудового розслідування та судового розгляду) та виконанні кримінальних покарань (переважно з метою соціальної реабілітації ув’язнених) з дотриманням міжнародних, регіональних та національних стандартів прав людини. Проте упродовж історичного розвитку національних пенітенціарних систем вони нерідко ставали символами політичного тиску й масштабних політичних репресій (виправно-трудова система СРСР, система концтаборів нацистської Німеччини, система виправних таборів КНДР тощо), незважаючи на офіційно задекларовані цілі «виправлення» девіантів та перетворення «злочинців» на «законослухняних членів суспільства» «відповідно до закону».

Сучасні пенітенціарні установи («виправні в’язниці») з’явилися в Європі та Сполучених Штатах Америки наприкінці XVIII ст. для цілей контролю над зростаючим робітничим класом. Сучасна («виправна») в’язниця виникла разом з іншими інститутами соціального контролю (сучасні школи, лікарні, військові казарми, психіатричні клініки), хоча в юридичній літературі домінує підхід про «гуманізацію» як про першопричину появи «виправної» в’язниці.  

З поширенням капіталістичних відносин було не лише посилено традиційні інструменти соціального контролю, проте й створено нові інструменти. Нова пенітенціарна ідея була спрямована на розосередження, розширення та проникнення соціального контролю («дисперсію дисципліни»), де фабрика, школа, завод, шпиталь, психіатрична клініка, казарма, військова школа, засоби масової інформації, соціальна допомога тощо стали елементами однієї системи соціального контролю.

Об’єктом сучасної («виправної») в’язниці стало виробництво нових людей – Homo Disciplinatus, які б перебували під «парасолькою» всеосяжного соціального контролю нового типу. В’язниця як машина – після паноптичного спостереження за девіантом та накопичення знання про девіанта – мала перетворити агресивного, неспокійного, імпульсивного та неконтрольованого «злочинця» на «ув’язненого», тобто на суб’єкта дисциплінованого. Незаможний неконтрольований злочинець мав бути перетворений на соціально безпечного пролетаря.

Реальна функція нової («виправної») в’язниці полягала у постійному відтворенні нового (буржуазного) соціального порядку навіть у найбільш обмежених соціальних просторах. «Виправна» в’язниця стала концентрованим місцем, в якому класова гегемонія, що за часів Античності та Середньовіччя здійснювалася у ритуальних формах карального терору, почала раціонально розвиватися у рамках мереж дисциплінарних відносин нового типу.

«Виправна» в’язниця як інструмент примусу та дисципліни отримала конкретну мету: утверджувати буржуазний соціальний порядок – чітке розмежування між світом власників та світом незаможних. Неконтрольований, а тому й небезпечний для соціального устрою девіант повинен був навчитися миритися з тим, що він незаможний, і при цьому не являти загрозу майну заможних.

Незважаючи на критику в’язниці як деструктивного інституту, що призводить до численних негативних соціальних, кримінологічних та економічних наслідків, задекларовану перевагу альтернативних ув’язненню покарань та посилення ролі служб пробації, кількість ув’язнених зростає. Про широке використання сучасними державами пенітенціарних установ як механізму соціального контролю незалежно від назви свідчить послідовне зростання в’язничного населення як на глобальному, так і регіональному рівнях. Станом на початок 2022 року майже 12 млн. осіб утримувалися у пенітенціарних установах по всьому світу. Враховуючи, що багато держав до цього часу роблять таємними відомості про кількість ув’язнених у національних пенітенціарних системах, загальна кількість ув’язнених цілком може перевищувати 12 мільйонів осіб. Лідерами за кількістю ув’язнених були: США – 1,8 млн., Китай – 1,7 млн. (плюс невідома кількість ув’язнених у місцях попереднього ув’язнення та інших місцях позбавлення волі), Бразилія – 0,84 млн., Індія – 0,57 млн., Росія – 0,47 млн., Туреччина – 0,29 млн., Індонезія – 0,27 млн., Таїланд – 0,26 млн., Мексика – 0,24 млн., Іран – 0,2 млн. Філіппіни – 0,165 млн.

У законодавстві сучасних держав та міжнародних актах головною метою кримінального покарання та відповідною місією пенітенціарної системи декларується реабілітація (ресоціалізація, реінтеграція, соціальна адаптація, перевиховання тощо) ув’язнених, хоча після «кризи реабілітаційного ідеалу», що мала місце у 1970-х років після публікації американським соціологом Р. Мартінсоном дослідження («Nothing Works»), що спростовувала успіх будь-яких реабілітаційних програм у в’язницях, традиційна реабілітаційна пенітенціарна парадигма була піддана ревізії. Тим не менш, Європейський суд з прав людини наголошує на необхідності надання виконанню кримінальних покарань у місцях несвободи виключно або переважно реабілітаційної спрямованості. При цьому кара (відплата) залишається однією з цілей позбавлення волі. Так само основними функціями ув’язнення є захист суспільства, у тому числі шляхом унеможливлення вчинення повторних злочинів. Законними пенологічними підставами ув’язнення є кара, залякування, захист суспільства та реабілітація (James, Wells and Lee v. the UK, Para 209; Dickson v. the UK [GC], Para 28; Murray v. the Netherlands [GC], Para 100; Mastromatteo v. Italy [GC], Para 72).

Наприкінці  XX ст. – початку XXI ст. набув поширення феномен в’язничної приватизації, коли держави (США, Сполучене Королівство, Нова Зеландія, Австралія тощо) віддають свої пенітенціарні системи на національному або регіональному рівні приватним акторам (здебільшого транснаціональним корпораціям), звільняючи себе від повсякденного управління пенітенціарними установами, проте залишаючи за собою функції контролю за дотриманням прав людини у пенітенціарній системі. Руйнування державної монополії на «право карати», яка донедавна не піддавалася сумнівам, робить менш актуальним фокусування уваги на ролі та місці держави у формуванні політики соціального контролю та реалізації відповідних наглядово-каральних практик.