Виправлення як ідея і як практика (рецензія на монографію Олени Сокальської «Еволюція пенітенціарних систем у контексті розвитку ідей виправного покарання»)

Поява монографії Олени Сокальської є, без перебільшення, подією в українській правничій та історичній науці. Обсяг дослідження – 644 сторінки щільного академічного тексту, підкріпленого розлогим бібліографічним апаратом і предметним покажчиком, – вже сам собою свідчить про масштаб авторського задуму. Але ще переконливішим є його виконання: книга читається як захопливе інтелектуальне пригодництво крізь три з половиною століття пошуків відповіді на питання, чи можна за допомогою ув’язнення зробити людину кращою.

Дослідження хронологічно охоплює надзвичайно широкий період – від XVI до першої половини XIX ст. – і водночас є концептуально цілісним. Авторка свідомо обирає транснаціональний підхід: пенітенціарний концепт розглядається не як національний здобуток тієї чи іншої держави, а як загальноєвропейський (і згодом – трансатлантичний) феномен, що розвивався через обмін ідеями, людьми й практиками між Нідерландами, Німеччиною, Британією, Францією, Північною Америкою. Така методологічна рамка дозволяє Олені Сокальській уникнути провінційної «пенітенціарної археології» – простого документування місцевих установ – і вийти на рівень справжньої компаративної юридичної історії.

СТРУКТУРА ТА ОСНОВНІ ЗДОБУТКИ

Монографія побудована бездоганно з точки зору внутрішньої логіки. Авторка послідовно виводить пенітенціарну ідею від її зародків у давньогрецькій та давньоримській правовій думці – від Платонового поділу злочинців на «виправних» і «невиправних», від патерналістської парадигми виправлення як «лікування душі» – через середньовічні та ренесансні витоки до реальних інституційних форм: виправних будинків (цухтхаузів), робітних будинків, брайдвелів, галерних флотилій і, нарешті, класичних пенітенціаріїв у сенсі XIX ст.

Окрема й особливо цінна заслуга монографії — серйозне осмислення ранніх карцерально-виправних практик Центральної та Північної Європи, які нерідко залишаються в тіні більш «хрестоматійних» американських систем. Авторка детально реконструює логіку амстердамського Rасphuis (1596), цілу мережу цухтхаузів у Священній Римській Імперії та практику Брайдвела в Англії, показуючи, що ідея виправлення засудженого через дисципліну, примусову працю і релігійне піклування має значно довшу і складнішу передісторію, ніж зазвичай визнається у стандартних підручниках.

Глибоким є розділ, присвячений Джеремі Бентаму і його Паноптикону. Авторка розглядає цей проєкт у його реальному контексті – не як архітектурну утопію, а як частину ширшого реформаторського дискурсу, що знайшов свій вираз у специфічній логіці перманентного невидимого нагляду. Це один із найяскравіших прикладів того, як Олені Сокальській вдається поєднати ідейну і матеріально-інституційну історію в єдиний аналітичний потік.

Не менш значущою є частина, присвячена порівнянню пенсильванської та оборнської систем. Авторка вправно відтворює ту конкурентну напругу між двома американськими моделями, яка кардинально змінила не лише архітектуру в’язниць, а й саму мову пенології, утвердила «в’язничних адміністраторів» як самостійних фахівців-експертів і окреслила головні дилеми, з якими доведеться стикатися пенальній політиці наступні два століття. Тут авторці вдалося зробити те, що рідко вдається в юридично-історичних дослідженнях: показати, як наукова та ідеологічна дискусія безпосередньо трансформується в законодавство і режимні практики.

Окремо слід відзначити широкість історіографічних поглядів авторки. Вона впевнено орієнтується між «прогресистськими» і «ревізіоністськими» школами в в’язничної історіографії, вступає в діалог з Сідні та Беатрис Вебб, Леоном Радзіновичем, Георгом Руше та Отто Кірхгаймером, не забуваючи і про критичне переосмислення їхніх концепцій. Бібліографія монографії є, мабуть, найповнішим в україномовному правознавстві зведенням джерел із пенітенціарної компаративістики – від оригінальних праць XVIII–XIX ст. до новітніх критичних студій.

Нарешті, підсумкові висновки є взірцем академічної суворості: авторка уникає надмірних узагальнень і надто зручних телеологій, чесно визнаючи суперечливість задокументованого матеріалу. Її теза про те, що «шлях становлення модерної системи відбування покарання не може бути зведений виключно до виправної парадигми», є інтелектуально чесною і науково бездоганною.

АКТУАЛЬНІСТЬ ДЛЯ УКРАЇНИ

Дослідження з’являється в надзвичайно важливий момент. Питання реформування кримінально-виконавчої системи України і трансформації її у справжню пенітенціарну систему – не академічна вправа, а нагальна інституційна проблема. Монографія Олени Сокальської дає українській правничій і законотворчій спільноті рідкісний інструмент: глибоке розуміння того, якою складною, суперечливою і нелінійною була у Заходу власна дорога до сучасного «пенітенціаризму». Це допомагає уникнути спокуси поверхневого запозичення «кращих практик» і натомість провадити реформи, засновані на розумінні глибинних логік, що стоять за тими чи іншими інституційними формами.

ДИСКУСІЯ: ЧИ СПРАВДІ ПЕНІТЕНЦІАРНІ УСТАНОВИ ЗАДУМУВАЛИСЯ ЯК ІНСТРУМЕНТИ ВИПРАВЛЕННЯ?

Монографія є настільки переконливою у своїй центральній тезі про виправний пенітенціарний концепт, що саме тому дозволяє поставити питання, яке, можливо, і не входило до авторського задуму, але неминуче виникає у читача: а чи були пенітенціарні установи справді задумані як інструменти виправлення – чи це лише частина їхнього дискурсивного легітимаційного обрамлення?

Мішель Фуко у «Наглядати і карати» (1975) поставив це питання гостро і, мабуть, назавжди змінив горизонт пенологічної думки. Для французького мислителя поява пенітенціарію у кінці XVIII ст. – не тріумф гуманізму, а зміна технології влади: від видовищного покарання тіла до непомітного, але всепроникного дисциплінування душі. Паноптикон, якому Олена Сокальська присвячує проникливий аналіз, є для Фуко не ексцентричним проєктом ексцентричного філософа, а ідеальним виразом нової карцеральної раціональності, що охопила водночас фабрику, школу, лікарню і в’язницю. «Виправлення» у цій перспективі – не мета, а риторика; реальна мета – виробництво слухняних, продуктивних тіл, придатних для нового економічного порядку. І показово, що «провал» в’язниці – її незмінна нездатність виправляти – Фуко трактує не як дефект, а як функцію: система відтворює деліквентність, яка легітимізує її власне існування.

Ця перспектива взагалі не спростовує монографії Олена Сокальської – вона її доповнює і загострює. Авторка сама відзначає, що ранні карцерально-виправні практики поєднували «несумісні цілі»: і виправлення, і залякування, й ізоляцію небезпечних осіб, і дешеву робочу силу. Але якщо поставити фуколтіанське запитання в більш прямій формі: чи мали реформатори кінця XVIII ст. – Дж. Говард, Дж. Бентам, квакерські ентузіасти – підстави вірити, що виправлення є реальною функцією в’язниці, а не лише функцією мови про в’язницю? – відповідь залишається набагато складнішою, ніж прогресистський наратив нам дозволяє побачити.

У цьому контексті варто звернутися до концепції «карцерної держави». У пострадянських суспільствах пенітенціарна риторика виявилася особливо функціональним інструментом: декларуючи виправний курс, держава фактично розширює арсенал соціального контролю, зберігаючи репресивне ядро системи під ліберальним покривом пенологічної термінології. У цій перспективі – і це є надзвичайно цікавим аналітичним ключем до монографії Олена Сокальської – саме «пенітенціарний» момент в українській правничій дискусії початку XXI ст. несе в собі ризик: термін «пенітенціарна система» може виявитися не реформаторським, а лише ребрендинговим жестом, якщо за ним не стоїть інституційна трансформація, виміряна реальними стандартами поводження із засудженими.

Відтак монографія Олени Сокальської, досліджуючи генезу пенітенціарного концепту, мимоволі підводить до питання, яке стоїть поза її предметом, але залишається центральним для сучасної пенологічної теорії: чи є «виправлення» засудженого дійсною метою покарання, чи це, за Фуко, «пастка дискурсу» – той спосіб, у який влада говорить сама про себе, щоб не казати того, чим вона насправді є? Відповідь на це питання, звісно, виходить за межі завдань, які поставила перед собою авторка. Але сама глибина і ретельність її дослідження саме й уможливлює постановку такого питання. Це, зрештою, є ознакою справді видатної наукової роботи: вона породжує дискусію, яку не могла б постати без неї.

ВИСНОВОК

Монографія Олени Сокальської «Еволюція пенітенціарних систем у контексті розвитку ідей виправного покарання (XVI – перша половина XIX ст.)» є фундаментальним внеском у вітчизняну юридичну науку і заслуговує на найвищу оцінку. Вона є обов’язковим читанням для всіх, хто займається кримінально-виконавчим правом, пенологією, порівняльним правознавством, а також для законодавців і практиків, які беруть участь у розбудові справжньої пенітенціарної системи України. Дослідження демонструє, що шлях від декларативного реформаторства до реальних інституційних змін завжди був довгим і суперечливим — і цей урок є незмінно актуальним.

Дмитро Ягунов

адвокат, доцент, доктор політичних наук, кандидат наук з державного управління, MSSC in Criminal Justice, професор кафедри політології та державного управління Донецького національного університету імені Василя Стуса, науковий співробітник Університету Тюбінгена, Заслужений юрист України

Сокальська О. Еволюція пенітенціарних систем у контексті розвитку ідей виправного покарання (XVI – перша половина XIX століття). Національна академія наук України, Інститут держави і права імені В. М. Корецького. Київ : Publish Pro, 2025. 644 с. DOI: https://doi.org/10.33663/978-617-8247-76-8. ISBN 978-617-8247-76-8