«Народна війна» та її уроки: правда генерала Людендорфа, яку не хочуть чути політичні еліти

Еріх Людендорф – одна з найсуперечливіших постатей Першої світової війни. Фактичний керівник німецької воєнної машини на завершальному етапі, архітектор операцій на Східному та Західному фронтах, людина, яка тримала в руках долі мільйонів. Його мемуари «Мої спогади про війну 1914–1918 років» – не просто військово-технічний звіт. Це болюча, подекуди нещадна рефлексія людини, яка спостерігала, як держава і суспільство розривалися між фронтом і тилом, між жертовністю і наживою, між героїзмом і дрібним егоїзмом. Минуло понад сто років. Читаєш – і відчуваєш незручне відчуття впізнавання.

І. «ВІЙНА НАРОДІВ У БУКВАЛЬНОМУ СЕНСІ»: ПРО ТОТАЛЬНУ МОБІЛІЗАЦІЮ

Людендорф формулює ключову тезу своєї воєнної філософії з надзвичайною точністю:

«У цій війні вже не можна було розрізнити, де починалася міць армії та флоту, а де закінчувалася міць народу. І збройні сили, і народ становили єдине ціле. Світ побачив війну народів у буквальному сенсі цього слова. З цією об’єднаною міццю стояли один проти одного наймогутніші держави нашої планети. До боротьби проти ворожих збройних сил на величезних фронтах і далеких морях приєдналася боротьба з психологією та життєвими силами ворожих народів з метою їх розвалити й знесилити».

Це – концепція тотальної війни задовго до того, як сам Людендорф у 1935 році напише однойменну книгу. Вже у мемуарах він фіксує: сучасна (на той момент) війна не знає межі між «фронтом» і «тилом» як окремими світами. Це єдиний організм. І перемагає той, хто зуміє мобілізувати цей організм повністю – не лише в сенсі штиків і гармат, а й психологічно, економічно, морально.

Показово, що він говорить і про інший вимір: боротьбу проти психології ворожих народів. Інформаційна, психологічна війна – не винахід XXI століття. Вже у 1914–1918 роках великі держави цілеспрямовано підривали моральний дух одна одної. Хто це краще розумів і системніше застосовував – той і отримував стратегічну перевагу.

ІІ. «ЗІБРАТИ ВСІ СИЛИ ДО ОСТАННЬОЇ ЛЮДИНИ»: ПРО СПРАВЕДЛИВІСТЬ МОБІЛІЗАЦІЇ

Наступна цитата – про принцип тотальної та справедливої мобілізації ресурсів:

«Війна покладала на нас обов’язок зібрати й задіяти всі сили до останньої людини. Чи кинуть їх у бій, чи відправлять на роботи в тилу, чи знадобляться вони для військової промисловості або для якоїсь іншої роботи в запасних частинах чи в державі — це не мало значення. Звичайно, людина могла працювати на батьківщину лише на одному місці, але потрібно було доцільно використовувати її сили».

Тут Людендорф говорить не про примус, а про раціональний розподіл людських ресурсів в умовах тотальної загрози. Держава повинна знати, де, ким і як використати кожного – на фронті, у виробництві, у логістиці, в управлінні. Ключове слово – «доцільно». Доцільно. Без розтрати, без привілеїв, без можливості «випасти» з системи для тих, хто має зв’язки.

Це – ідеал. Реальність виявилася болючо іншою.

ІІІ. «ЩОСЬ НАДЗВИЧАЙНО НЕЗДОРОВЕ»: ПРО ПРІРВУ МІЖ ФРОНТОМ І ТИЛОМ

І ось тут – найгостріше місце мемуарів. Людендорф описує те, що руйнувало моральний хребет армії зсередини:

«Частини, що поверталися з фронту після важких боїв, зустрічали там призовників на допоміжну службу та жінок, які, перебуваючи в умовах мирного часу, отримували у багато разів більше, ніж солдати. Це сильно засмучувало людей, які щодня наражали своє життя на небезпеку і терпіли крайні нестатки, і ще більше посилювало загальне невдоволення умовами оплати праці. Застосування в етапному районі праці призваних на допоміжну службу, з огляду на високу оплату, ставало двосічною зброєю. У цих умовах було щось надзвичайно нездорове.»

«Щось надзвичайно нездорове» – ця фраза варта окремої уваги. Людендорф – не революціонер, не соціаліст, не демагог. Він консервативний прусський генерал, людина системи. І навіть він не може не назвати речі своїми іменами: коли солдат, який щодня ризикує життям в окопах, повертається і бачить, що ті, хто «відкосив» у тилу – живуть краще і отримують більше – це системна несправедливість, яка підриває боєздатність.

Не ворожа пропаганда. Не «зрада» у конспірологічному сенсі. А банальна, видима, кричуща нерівність між тими, хто платить ціну крові, і тими, хто платить ціну… незручності.

IV. «ЕГОЇСТИЧНІ ТЕЧІЇ» І ЗАБУТА ВДЯЧНІСТЬ: ПРО МОРАЛЬНУ ДЕГРАДАЦІЮ ТИЛУ

І нарешті – найбільш особисте, найбільш гірке місце в мемуарах:

«Солдата особливо турбувало його майбутнє після війни. З огляду на нові господарські явища, а також дедалі гостріші егоїстичні тенденції в економічних питаннях та зважаючи на нещадну жагу до наживи, що запанувала на батьківщині, це було цілком природно. Ще коли я був начальником штабу Головнокомандувача на Сході і коли відносини на батьківщині ще не настільки загострилися, я намагався, за допомогою заміток в армійських газетах, роз’яснити солдатам, що батьківщина робить для інвалідів війни та для вдів і сиріт солдатів. Я багато займався цими питаннями і з сумом бачив, як у тих, хто залишився на батьківщині, поступово зникало почуття вдячності щодо тих, хто постраждав на війні, і що до духовних переживань останніх часто не ставилися з належною повагою. Це питання стосувалося всього німецького народу; використання його для партійно-політичних цілей було неприпустимим.»

Ось що справді вражає. Людендорф – і як керівник штабу, і як автор мемуарів – намагається пояснити солдатам, що тил про них думає, що держава піклується про інвалідів, вдів, сиріт. Він пише замітки до армійських газет. Тобто він мусить це робити – тому що без таких роз’яснень солдати вже не вірять у це самі. Зв’язок між фронтом і тилом настільки розірваний, що потрібна спеціальна пропагандистська робота для підтримання елементарного відчуття: «вас пам’ятають, вас не покинули».

І найважливіша деталь: Людендорф фіксує, як почуття вдячності поступово зникало. Тил починав сприймати солдатів як щось само собою зрозуміле – або взагалі переставав про них думати, захоплений власними економічними клопотами і «жагою наживи».

V. СТО РОКІВ ПО ТОМУ: ДЗЕРКАЛО ДЛЯ УКРАЇНСЬКИХ ЕЛІТ

Усе вищенаведене – це Німеччина 1914–1918 років. Але читаючи Людендорфа сьогодні, неможливо не провести паралель. І паралель ця – не заради красного слівця, а тому що механізм руйнування тилового суспільного договору під час тотальної війни є структурно однаковим незалежно від епохи.

Що ми спостерігаємо в Україні з лютого 2022 року?

По-перше, несправедливість мобілізації. Людендорф казав: доцільно використати кожного – хтось на фронті, хтось у виробництві, хтось в управлінні. В Україні ця система спрацьовує нерівномірно. Ті, хто має ресурси або зв’язки, знаходять способи уникнути фронту або організувати собі безпечну «бронь». Ті, хто не має – йдуть на передову знову і знову, без ротації, без повноцінного відпочинку. Прірва між тими, хто «платить ціну», і тими, хто «перемагає у тилу» – видима і болісна.

По-друге, економічна нерівність і «жага наживи». Людендорф писав про « нещадну жагу до наживи, що запанувала на батьківщині ». В Україні – розкішні автомобілі, ресторани, нічні клуби, рекламні щити люксових товарів – і паралельно солдати, які збирають гроші на дрони через волонтерів. Це не просто соціальна нерівність. Це символічна образа, яка руйнує мотивацію.

По-третє, майбутнє ветеранів. Людендорф мусив писати замітки в армійські газети, щоб переконати солдатів: про вас пам’ятають. В Україні вже зараз – понад мільйон ветеранів і потенційних ветеранів. Системи реінтеграції, психологічної підтримки, економічної адаптації – в зародковому стані. Бізнес не хоче «ветерана з ПТСР». Держава не встигає. Суспільство – в режимі виживання. А ветеран питає себе: навіщо я це все?

По-четверте, і це – найважливіше: поведінка політичних еліт. Людендорф з обуренням писав, що питання вдячності ветеранам «використовувалося для партійно-політичних цілей». Він вважав це неприпустимим. В Україні ми спостерігаємо щось гірше: питання мобілізації, ротації, соціальних гарантій для військових, майбутнього ветеранів – взагалі не знаходять системного рішення, бо вони незручні. Вони вимагають політичної волі, реального розподілу тягарів, обмеження привілеїв. А на це українські еліти – в переважній більшості – не готові.

Не тому що вони «погані люди». А тому що це – структурна проблема еліт, які формувалися в логіці рентного доступу до ресурсів, а не в логіці публічної відповідальності. Війна вимагає іншої логіки. А перехід болючий.

VI. ЧОГО НЕ НАВЧИЛА НІМЕЧЧИНА СЕБЕ – І ЧОГО МУСИТЬ НАВЧИТИСЯ УКРАЇНА

Людендорф описував симптоми. Але Німеччина не вилікувала хворобу. Наслідком стали листопад 1918 року, «удар у спину» як міф (який Людендорф сам же і сформулює), Веймарська республіка, нестабільність і врешті – 1933 рік.

Ціна ігнорування реальних проблем між фронтом і тилом виявилася катастрофічною – не лише у військовому, а й у цивілізаційному сенсі.

Україна – у значно складнішій ситуації. Вона воює не заради загарбань, а за виживання. Ставки незрівнянно вищі. Але саме тому ціна ігнорування – теж незрівнянно вища.

Якщо українські еліти – політичні, бізнесові, медійні – не зроблять кілька речей, механізм, описаний Людендорфом, спрацює знову: – Справедлива мобілізація і ротація: не «хто бідніший, той і воює», а реальний розподіл тягарів. – Видима відповідальність еліт: не «ми управляємо державою», а «ми теж платимо ціну». – Системна підтримка ветеранів – не як благодійність, а як державний пріоритет і суспільний обов’язок. – Зупинка «жаги наживи» – не заборонами, а моральним тиском і прикладом згори. – Відновлення зв’язку між фронтом і тилом – не через пропаганду, а через реальну солідарність.

ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ

Людендорф писав свої мемуари як людина, що програла. Але програла не тому, що погано воювала – а тому що система, яку вона захищала, не витримала власних внутрішніх суперечностей.

Україна – воює і не має права програти. Але виграти лише на полі бою – недостатньо. Суспільний договір між тими, хто тримає зброю, і тими, хто тримає економіку і владу – мусить бути справедливим і видимим.

Сто років тому Людендорф це бачив. Германські еліти – ні.

Питання до українських еліт 2024–2025 років: ви читаєте ті самі книжки? Чи тільки ті, де написано, як утримати владу?

Людендорф, Е. Мої спогади про війну 1914–1918 рр. / Еріх Людендорф; [Пер. з нім. Свєчіна О.А.]. – М.: Вече, 2014. – 704 с. – (Військові мемуари).