«Правильне» катування: як українське суспільство вчиться виправдовувати тортури, або випадок Одеського слідчого ізолятору як вікно у безодню

Подія, що сталася в Одеському слідчому ізоляторі й у дуже дивний спосіб сплила назовні, привернувши увагу всього суспільства, є показовою і вкрай важливою. Не тому, що вона унікальна – навпаки, тому що вона буденна. Вона демонструє, перед якою безоднею опинилося українське суспільство з огляду на нібито абсолютну заборону катувань.

Я свідомо роблю на самому початку наголос, який мав би бути зайвим, але в нинішніх умовах не є таким: цей текст у жодному вимірі не може бути витлумачений як підтримка ТЦК у тих діях, що є злочинами та грубими порушеннями закону. Я пишу це як адвокат, клієнт якого нещодавно сам був незаконно позбавлений свободи територіальним центром комплектування; як адвокат, який веде адміністративні справи проти ТЦК. Тож моя позиція щодо злочинів, скоєних посадовцями ТЦК, не потребує жодних пояснень – вона однозначна.

Але цей пост – не про ТЦК. Він про дещо значно небезпечніше: про те, що суспільство одночасно й одностайно продемонструвало готовність виправдовувати катування, якщо це катування застосоване – у лапках – «до покидьків». Про ідею, що «правильне» катування щодо негідників є не просто допустимим, а справедливим і навіть бажаним. Саме в цьому полягає мій головний меседж.

ЩО, ВЛАСНЕ, СТАЛОСЯ

Спершу – факти, бо саме в їх зіставленні криється суть проблеми.

Працівники Державного бюро розслідувань викрили в одному з районних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Одеської області масштабну схему незаконного примусу громадян до мобілізації. Заради покращення показників призову посадовці установи незаконно утримували чоловіків у приміщеннях центру, били їх, залякували, чинили психологічний тиск. Слідством встановлено й окремі факти вчинення щодо потерпілих насильницьких дій сексуального характеру. Шістьом працівникам ТЦК допомагали троє представників місцевої громадської організації, які розшукували громадян і збирали про них інформацію. Дев’ятьох учасників групи затримано; їм повідомлено про підозру в катуванні, незаконному позбавленні волі та грабежі, вчинених організованою групою. Суд обрав запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без права внесення застави.

Це – катування. Державне бюро розслідування назвало це катуванням. Закон називає це катуванням. І це правильно.

ПАРАЛЕЛЬНА ПОДІЯ.

У соціальних мережах одне громадське об’єднання оприлюднило відео, зняте, ймовірно, в Одеському СІЗО, на якому чоловіка – як стверджується, того самого працівника ТЦК – змушують повзати по підлозі, виконувати собачі команди й приносити в зубах капці іншим ув’язненим. Команди йому віддавав так званий «смотрящий» корпусу. Державна кримінально-виконавча служба підтвердила початок службової перевірки, керівництво Одеського СІЗО було відсторонене, ДБР відкрило провадження.

І ось тут – найважливіше. Цю другу подію медіа, посадовці й суспільство майже одностайно назвали «знущанням» і «приниженням». Не катуванням. Просто «знущанням». І саме в цій підміні слів захована вся машинерія легітимізації катування.

ПОДВІЙНИЙ РУХ СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ

Коли ДБР викрило групу працівників ТЦК, суспільство вибухнуло. Але вибухнуло воно не обуренням проти катувань як таких. Воно вибухнуло народною помстою.

У масовій реакції відбулися одночасно два рухи, які лише на перший погляд здаються непов’язаними.

Перший рух – демонізація працівників ТЦК. Це зрозуміло: окремі посадовців, які катували та грабували громадян заради показників, заслуговують на реакції, яка передбачена законом. Але демонізація – це не правосуддя. Демонізація перетворює конкретну людину з підозрюваного, щодо якого діє презумпція невинуватості, на абстрактного «негідника», стосовно якого вже нібито «все можна».

Другий рух – відбілювання працівників Одеського слідчого ізолятора, а точніше – тих, хто організував і допустив катування ув’язненого в стінах державної установи. Те поводження, яке було застосоване до ув’язненого працівника ТЦК, суспільство фактично визнало правомірним і справедливим. «Він заслужив». «Так йому й треба». «Нарешті справедливість». Катування у виконанні ув’язнених під мовчазним наглядом адміністрації СІЗО було перетворене на знаряддя народної помсти – і в цій якості схвалене.

Ось де відбувається катастрофа. Бо те саме катування, яке суспільство справедливо засуджує, коли його чинять працівники ТЦК, воно ж вітає, коли його чинять у СІЗО – щодо «правильної» жертви.

«ЗНУЩАННЯ» ЧИ КАТУВАННЯ? ПРО ПІДМІНУ СЛІВ

Зверніть увагу на мову. Те, що чинило фігуранти справи ДБРу, – «катування». Те, що чинили працівники Одеського слідчого ізолятора, – лише «знущання» або «приниження».

Це не випадковість і не журналістська недбалість. Це і є легітимізація в дії.

Примушення дорослої людини повзати на колінах, виконувати собачі команди, носити в зубах взуття іншим ув’язненим – це не «знущання» в побутовому сенсі слова. Це класичне поводження, що принижує гідність, а за інтенсивністю, систематичністю та метою – катування у розумінні статті 3 Конвенції про захист прав людини та і статті 127 КК України. ЄСПЛ десятиліттями кваліфікує саме такі дії – приниження, що руйнує особистість, ставить людину в становище тварини, – як порушення статті 3 Конвенції.

Коли ми називаємо катування «знущанням», ми робимо першу й найголовнішу поступку. Ми пом’якшуємо слово, щоб пом’якшити вчинок, щоб зрештою пом’якшити заборону. Зниження порогу катувань починається саме тут – у словнику.

НАЙНЕБЕЗПЕЧНІША ІДЕЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ: «ПРАВИЛЬНЕ» КАТУВАННЯ

Сформулюю прямо те, що повисло в повітрі й що ніхто не наважується вимовити вголос: у суспільстві утвердилася ідея, що катування – це нормально, якщо застосовується до негідника.

Це ідея про умовну, вибіркову, «справедливу» заборону катувань. Про те, що тортури – це інструмент, який у поганих руках погано, а в «правильних» руках, проти «правильних» об’єктів – добре.

Це – пряме й абсолютне заперечення самої концепції прав людини.

Бо заборона катувань – абсолютна. Вона не знає винятків. Стаття 3 Конвенції – одна з небагатьох, що не підлягає жодним відступам навіть в умовах війни чи надзвичайного стану. Жодні виняткові обставини – ані війна, ані загроза війни, ані внутрішня політична нестабільність, ані будь-який інший надзвичайний стан – не можуть бути виправданням катувань. Жодні. Ніколи. Ні до кого.

І тут варто згадати дві обставини, про які в запалі народної помсти забувають.

По-перше, людина, яку катували в СІЗО, не була засуджена. Щодо неї не ухвалено вироку. Вона – підозрюваний, не більше. Презумпція невинуватості – не формальність для адвокатських промов, а несучий елемент усієї конструкції права.

По-друге – і це принципово, – навіть якщо вирок буде ухвалено, навіть якщо провина буде доведена повністю, це в жодному разі не виправдовує катування. Засуджений убивця, ґвалтівник, кат – усі вони зберігають право не бути підданими катуванню. Не тому, що вони цього «заслуговують», а тому, що заборона катувань захищає не їх – вона захищає нас. Вона захищає саму ідею людської гідності, яка не може бути відібрана за жодну провину. Суспільство, яке погоджується катувати «негідників», дуже швидко з’ясовує, що коло «негідників» розширюється, а вирішує, хто до нього входить, не суд.

«А УЯВІТЬ, ЩО ТАМ РОБЛЯТЬ З РЕШТОЮ»

І остання, найхолодніша думка. Ті дії, які допускали щодо працівника ТЦК, чинилися вальяжно, відкрито, без приховування, абсолютно цинічно – настільки, що це знімали на відео. Якщо таке роблять напоказ, не криючись, з людиною, чий випадок гарантовано стане публічним, – уявіть, що відбувається в стінах того самого Одеського СІЗО з тими, чиї імена ніхто ніколи не дізнається. З тими, за кого нема кому заступитися. З тими, чиє приниження ніхто не зніме на телефон і не викладе в мережу.

Саме тому цей випадок такий важливий. Він – не виняток, а індикатор. Він показує не те, що в одному корпусі завівся жорстокий «смотрящий», а те, що ціла система толерує, використовує й мовчазно схвалює катування – за умови, що жертва «правильна».

ІНСТИТУЦІЙНА ВІДПОВІДЬ: МАШИНА ВІДПИСОК

Я не обмежився спостереженнями. Я звернувся до органів влади – до Державного бюро розслідувань, Офісу Генерального прокурора, Одеської обласної та окружної прокуратур, Міністерства юстиції, самої установи СІЗО та профільного міжрегіонального управління – з консолідованим запитом і заявою про можливі кримінальні правопорушення в умовах Одеського СІЗО.

Що я отримав? Відписки. У найчистішому, лабораторно-чистому вигляді.

Офіс Генерального прокурора надіслав мою заяву «за територіальною юрисдикцією» до Одеської обласної прокуратури – і повідомив про це мене. Іншим листом ОГП переслав звернення «за належністю» й люб’язно роз’яснив, що дії слідчого чи прокурора я можу оскаржити в порядку статей 303–310 КПК. Хаджибейська окружна прокуратура міста Одеси переслала мої інформаційні запити далі й окремо зазначила, що вона «не є належним розпорядником запитуваної інформації».

Жоден орган не сказав «так, ми розбираємося, ось що зроблено». Кожен сказав «це не зовсім до нас» – і переадресував далі по колу. Заяву про катування переганяють між інстанціями, як гарячу картоплю, доки вона не охолоне й не загубиться.

Ось вона, інституційна обкладинка тієї самої легітимізації. Суспільство схвалює катування знизу – а держава ухиляється від реагування згори. І те, й інше веде до однієї точки: безкарності. А безкарність катувань – це не побічний ефект. Це, за всією практикою ЄСПЛ, і є окреме й самостійне порушення, бо саме безкарність робить катування системними.

ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ: ПРО СЬОГОДЕННЯ, НА ЯКЕ НІХТО НЕ ЗВЕРТАЄ УВАГИ

Я не хочу багато писати в цьому пості про абсолютну заборону катувань як про юридичну доктрину – вона й так очевидна для кожного, хто хоче її бачити. Я хочу, щоб усі експерти, громадські асоціації, громадські ініціативи й організації, які щодня говорять про права людини, нарешті замислилися над тим, що звучить сьогодні буденно і на що ніхто не звертає уваги.

Зниження порогу катувань і максимальне, абсолютне підвищення толерантності до катувань уже стало нашим сьогоденням. Одеський випадок – лише приклад, лакмус, спалах, що на мить освітив безодню.

Найстрашніше в катуванні – не сам акт насильства. Найстрашніше – момент, коли суспільство починає це насильство схвалювати. Коли «не можна ніколи й ні до кого» тихо перетворюється на «можна, якщо він цього заслужив». Бо після цього питання вже не в тому, чи катуватимуть. Питання лише в тому, кого наступного визнають таким, що «заслужив».