ECHR Case Law, Human Rights, Investigation of ill-treatment

Неналежне розслідування заяви про статеві злочини щодо неповнолітньої та процесуальні помилки під час розслідування як порушення ст. 3 і ст. 8 Конвенції («R.B. v. Estonia»)

Справа «R.B. v. Estonia» може стати однією з найбільш важливих та знакових справ у сфері розслідування випадків сексуального насильства, особливо коли жертвами такого насильства стають діти. Тому, гадаю, ця справа має стати предметом глибокого вивчення усіх адвокатів, слідчих, прокурорів, психологів та соціальних працівників, які мають справу з жертвами сексуального насильства.

Ця справа – продовження трансформації практики ЄСПЛ щодо розгляду скарг на неналежне розслідування справ про зґвалтування та інші статеві злочини.

Так, можна згадати, що у 2003 році Європейський Суд наголосив: «Раніше національне право і практика деяких держав вимагали у справах про зґвалтування наявності доказу щодо застосування фізичної сили та чинення фізичного опору. Однак упродовж останніх десятирічь у Європі та деяких інших частинах світу спостерігається постійна тенденція  до відмови від формалістичних значень і вузького тлумачення закону в цій сфері» («М.С. v. Bulgaria», п. 156).

Мало того, як зазначає ЄСПЛ, розвиток права та практики у цій сфері відображають «еволюцію суспільств у напрямі ефективного забезпечення поваги до статевої автономії кожної людини» («М.С. v. Bulgaria», п. 156).

Проте, передусім, необхідно нагадати, що у світлі практики ЄСПЛ зґвалтування саме по собі є катуванням («Yuriy Illarionovich Shchokin v. Ukraine», п. 42).

Відтак, будь-яка справа розслідування заяви про зґвалтування та статеве насильство – це сфера застосування ст. 3 і ст. 8 Конвенції («М.С. v. Bulgaria», п. 153), де при розслідуванні заяв про зґвалтування та інші статеві злочини оцінювати дії відповідних посадових осіб потрібно крізь призму концепції позитивного обов’язку держави.

Тому у таких справах ЄСПЛ нерідко робить наголос: «Не висловлюючись з приводу винності підозрюваних, Суд визнає, що ефективність розслідування у справі заявниці й, зокрема, підхід, який продемонстрували у цій справі слідчий та прокурори, не відповідає вимогам, які випливають з позитивних обов’язків держав щодо впровадження та ефективного застосування системи кримінального права, яка забезпечує покарання за зґвалтування та статеві злочини» («М.С. v. Bulgaria», п. 185).

Крім того, ще раніше ЄСПЛ наголошував, що «наявність дієвих механізмів виявлення та повідомлення про такі випадки має фундаментальне значення для ефективного застосування відповідного кримінального законодавства» («O’Keeffe v. Ireland» [GC], п. 148).

Проте у справі «R.B. v. Estonia» практика ЄСПЛ значно рушила вперед, де на порядку денному опинився баланс між позитивними зобов’язаннями державами за ст. 3 і ст. 8 Конвенції і правами обвинуваченого за ст. 6 Конвенції, де перевага на національному рівні була віддана правам обвинуваченого, що автоматично обумовило відповідальність держави вже на рівні ЄСПЛ за ст. 3 і ст. 8 Конвенції.

Отже, права стосується скарги заявниці відповідно до ст. 3 і ст. 8 Конвенції про те, що органи влади не провели ефективного кримінального розслідування за її заявами про сексуальне насильство з боку її батька, який був виправданий через порушення процесуальних правил у процесі отримання доказів у справі.

Зокрема, свідчення дитини-жертви були отримані з порушенням двох істотних вимог кримінального процесу:

  • по-перше, дитина не була поінформована про свій обов’язок говорити правду, щоб вона могла зрозуміти наслідки її свідчень для її батька;
  • по-друге, дитині не роз’яснювали її право не давати показань проти своїх рідних.

Ці дві вимоги були чітко викладені в естонському законодавстві та застосовувались також до неповнолітніх, яких слід повідомляти про це відповідно до їх віку.

ЄСПЛ у цій справі наголосив: «Для ефективного захисту прав дітей відповідно до міжнародних стандартів дуже важливо захистити їх свідчення як під час досудового розслідування, так і під час судового розгляду. Естонське законодавство, що стосується попереджень для свідків, не проводить відмінності між свідками відповідно до їх віку, а отже, не передбачає винятків або адаптацій для свідків-дітей. У зв’язку з цим ЄСПЛ зазначає, що відповідно до Керівних принципів Комітету міністрів Ради Європи щодо правосуддя, дружнього до дітей, де застосовуються менш суворі правила щодо дачі показань чи інші заходи, придатні для дитини, такі заходи самі по собі не повинні зменшувати значення до свідчень чи доказів дитини без шкоди для прав на захист. Однак у цій справі свідчення заявниці були визнані недопустимими саме через суворе застосування процесуальних правил, що не робили відмінності між дорослими та дітьми. ЄСПЛ повторює, що його не турбує відповідальність будь-якого конкретного національного органу, оскільки те, що йдеться у всіх справах, що розглядаються, – це міжнародна відповідальність держави».

Для порівняння:

Відповідно до ч. 3 ст. 226 КПК України, особам, які не досягли шістнадцятирічного віку, роз’яснюється обов’язок про необхідність давання правдивих показань, не попереджуючи про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо неправдиві показання.

Відповідно до ч. 3 ст. 18 КПК, жодна особа не може бути примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні її близькими родичами чи членами її сім’ї кримінального правопорушення.

Отже, ця справа – справа про прикру непоправну процесуальну помилку, яка має стати попередженням для вітчизняних слідчих та прокурорів. Як з огляду на неможливість втечі злочинців від відповідальності у подібних справах, так і з огляду на виконання державою в цілому своїх зобов’язань за ст. 3 і ст. 8 Конвенції.

Посилання на рішення