Троянський кінь Кремля: як культ «афганців» працює на Росію. Чому збереження радянського «дня слави» в Україні — це не данина пам’яті, а інструмент гібридної війни

Росія методично знищує українські міста, вбиває дітей, застосовує тактику випаленої землі. А в цей самий день в Україні офіційно вшановують учасників бойових дій на території інших держав. Тобто вшановують тих, хто робив рівно те саме, що робить Росія сьогодні: вторгався на чужу територію, вбивав, палив, окуповував.

Давайте назвемо речі своїми іменами. «День вшанування учасників бойових дій на території інших держав» — це евфемізм. Перекладемо його з бюрократичної мови на людську: це день вшанування учасників колоніальних воєн Радянського Союзу. Тих самих воєн, продовженням яких є нинішнє російське вторгнення в Україну.

І ось головне питання, яке має хвилювати кожного українця: кому вигідне існування цього свята?

Відповідь — Москві. Виключно Москві. Збереження культу «воїнів-інтернаціоналістів» — це не нешкідлива ностальгія. Це один із найефективніших і водночас найнепомітніших інструментів російського впливу в Україні. Інструмент, який працює навіть зараз, під час повномасштабної війни.

Механізм простий і цинічний. Поки в Україні існує офіційний день вшанування радянських солдатів, які воювали в Афганістані, Москва зберігає наратив про «спільну славну історію», про «братерство народів», скріплене кров’ю. Ветеранські організації по обидва боки фронту опиняються в одному символічному просторі. Спільний день. Спільна пам’ять. Однакові медалі. Це і є той майже невидимий місток між Росією та Україною — не як між двома незалежними державами, а як між метрополією та колонією, що досі не наважується остаточно розірвати пуповину.

Російська пропаганда активно експлуатує цю дату. Щороку 15 лютого кремлівські ЗМІ транслюють повідомлення про «спільну жертву радянських народів», нагадують про «бойове братерство», яке нібито стоїть вище за політичні кордони. Це класична технологія м’якої сили: не танками, а символами; не ракетами, а спільними датами в календарі.

Для тих, хто ще сумнівається, поставимо питання прямо: що робив «обмежений контингент» в Афганістані? Відповідь: вів колоніальну війну за сфери впливу. Точка. Не «виконував інтернаціональний обов’язок». Не «захищав мирне населення». Не «боровся з тероризмом». Вторгався в суверенну державу, скидав її уряд, ставив маріонеток, вбивав тих, хто чинив опір.

Але 1979 рік — це далеко не початок історії. Радянська агресія проти Афганістану почалася за півстоліття до «офіційного» вторгнення — і цей факт свідомо витертий з колективної пам’яті.

Квітень 1929 року. Двотисячний загін Червоної армії під командуванням Віталія Примакова переодягається в афганську форму, бере фальшиві азіатські імена та вторгається на територію суверенного Афганістану. Мета — повернути на трон лояльного Москві короля. Впізнаєте почерк? «Зелені чоловічки» зразка 1929 року. Ті самі методи, які Росія застосувала в Криму 2014-го: маскування, заперечення, брехня. Операція провалилася, і її засекретили на десятиліття. В документах вона значилась як «ліквідація бандитизму в південному Туркестані» — так само, як Путін назве повномасштабне вторгнення «спеціальною військовою операцією».

Літо 1930 року. Кавалерійська бригада під командуванням комбрига Мелькумова форсує Амудар’ю, просувається вглиб Афганістану на 50–70 кілометрів і проводить відверто каральну операцію: спалені кишлаки Ак-Тепе та Алі-Абад, знищене продовольство, конфіскована худоба. 839 вбитих — за офіційними, тобто свідомо заниженими даними. Знову повна секретність.

Таким чином, між таємними вторгненнями 1929–1930 років і масштабною війною 1979–1989 років існує пряма лінія спадкоємності: ті самі методи обману, та сама мотивація контролю над «сферою впливу», та сама зневага до чужого суверенітету, та сама засекреченість і брехня.

Угорщина 1956 року. Чехословаччина 1968-го. Афганістан 1979-го. Грузія 2008-го. Український Крим 2014-го. Український Донбас 2014-го. Повномасштабне вторгнення 2022-го. Це не окремі епізоди — це один і той самий алгоритм, лише з різним ідеологічним камуфляжем. Вчора — «захист соціалістичних завоювань» і «інтернаціональний обов’язок». Сьогодні — «захист російськомовного населення» і «денацифікація». Суть одна: імперії потрібна чужа територія, і вона її бере силою.

І ось тут ключовий парадокс: Україна, яка сьогодні героїчно протистоїть саме цьому імперському алгоритму, одночасно продовжує офіційно вшановувати тих, хто цей алгоритм виконував. Це не просто нелогічно — це небезпечно. Це підживлює саму систему координат, у якій Росія залишається «визволителем», а її війни — «священними».

Критики скажуть: а як же люди? Як же хлопці, яких забрали в армію і кинули в м’ясорубку? Вони ж не винні. Вони не обирали цю війну.

Так, це трагедія. Особиста трагедія кожної родини, яка втратила сина, батька, брата. І ніхто не заперечує права на горе. Але — і це принципово — індивідуальна трагедія не перетворює колоніальну війну на справедливу. Співчуття до жертв системи не означає вшанування самої системи.

Німеччина не святкує день виводу Вермахту зі Сталінграда. Франція не вшановує «героїв» алжирської війни як національних героїв. Це не означає відсутність співчуття до людей — це означає чесність щодо характеру війни. Україна заслуговує на таку саму чесність.

Ставити цей день в один ряд із вшануванням ліквідаторів Чорнобильської катастрофи — людей, які жертвували собою заради порятунку інших — є цинізмом. Ліквідатори рятували. «Воїни-інтернаціоналісти» окуповували. Між цими категоріями — прірва.

Скасування цього свята — це не «радикальний крок». Це елементарна гігієна національної пам’яті. Це акт деколонізації, без якого розрив з імперською Росією залишиться незавершеним.

Поки Україна зберігає цей день у календарі, Москва тримає в руках символічний канат, що прив’язує українську пам’ять до радянського минулого. Цей канат треба не розв’язувати — його треба рубати.

Говорімо прямо: Радянський Союз вів серію колоніальних воєн проти Афганістану щонайменше з 1929 року. Радянський контингент був колоніальним іноземним корпусом — ні більше, ні менше. Вшанування учасників цих воєн на державному рівні є підтримкою російського імперського наративу за рахунок українських платників податків.

Питання «чому цей день досі існує» — це питання не до істориків. Це питання до тих, хто несе відповідальність за інформаційну безпеку держави. Бо щороку 15 лютого Кремль отримує безкоштовний подарунок: Україна власними руками легітимізує радянський мілітаристський міф і підтримує зв’язки, які мали бути розірвані ще 2014 року.

2026-й рік. Четвертий рік повномасштабної війни. Час прибирати троянських коней з українського календаря.