Алгоритм як свідок: помилки кримінальної юстиції крізь призму технологічного детермінізму

29 березня 2026 року CNN опублікував матеріал про справу, яка могла б залишитися черговою хронікою бюрократичної халатності, якби не один принципово важливий деталь: підставою для арешту американської жительниці штату Теннессі стало розпізнавання обличчя, здійснене системою штучного інтелекту компанії Clearview AI — стартапу, що має у своїй базі мільярди фотографій, зібраних із соціальних мереж та відкритих джерел мережі Інтернет.

Анджела Ліппс, 50-річна бабуся й мати трьох дітей, провела понад п’ять місяців за ґратами після того, як поліція Фарґо (Північна Дакота) пов’язала її з банківськими шахрайствами, скоєними у штаті, де вона, за власним твердженням, ніколи раніше не бувала. Лише після екстрадиції до Північної Дакоти її адвокат виявив банківські записи, що підтверджували перебування Ліппс у Теннессі в момент скоєння злочинів. Обвинувачення були зняті 23 грудня, і жінку звільнили напередодні Різдва.

Ця справа примушує до значно глибшого аналізу, аніж констатація чергового збою алгоритму. Вона демонструє структурну закономірність, притаманну кожній епосі технологічних трансформацій кримінальної юстиції: новий ідентифікаційний інструмент впроваджується з ентузіазмом і некритичною довірою, витісняє апробовані методи встановлення факту, а жертвами системних помилок стають конкретні люди. Щоб переконатися в цьому, достатньо звернутися до справи, яка відбулась понад сто двадцять років тому в Лондоні.

СПРАВА АДОЛЬФА БЕКА: АНАТОМІЯ ПОМИЛКИ ІДЕНТИФІКАЦІЇ НА ЗЛАМІ XIX–XX СТОЛІТЬ

У 1896 році норвезький підданий Адольф Бек був засуджений Центральним кримінальним судом Лондону (Old Bailey) за серію шахрайств стосовно жінок — нібито від імені лорда він запрошував їх на прогулянку, обіцяючи дорогі подарунки, а натомість привласнював їхні коштовності. Вирок ґрунтувався майже виключно на свідченнях потерпілих, які одностайно впізнали Бека. До того ж, поліція встановила, що у 1877 році аналогічні злочини скоїла особа, яка переховувалась під тим самим ім’ям, — і ця стара справа без достатніх підстав була атрибутована саме Беку.

Відбувши п’ять років покарання, Бек вийшов на волю у 1901 році — лише для того, щоб у 1904 році знову опинитися під вартою за ідентичними звинуваченнями. І знову — впевнені, одностайні свідчення очевидців. І знову — невинна людина. Справжнього злочинця — Вільяма Томаса, що діяв під ім’ям Джон Сміт, — було затримано лише внаслідок збігу обставин: він скоїв чергове шахрайство вже після другого арешту Бека і був схоплений на місці злочину. Бека звільнили й помилували. Сукупний термін незаконного ув’язнення склав близько семи років.

Що ж дозволило цій судовій помилці відтворитися двічі? Відповідь криється в інституційному ставленні до нової ідентифікаційної парадигми. Кінець XIX століття — це епоха становлення «наукової поліції»: антропометрія Бертільйона, пізніше — дактилоскопія, систематизовані прийоми опитування свідків. Очевидці більше не просто «впізнавали» — вони брали участь у процедурі, яка мала атрибути науковості та системності. Процедурний авторитет ідентифікації перетворився на самодостатній доказ, що не потребує перевірки. Алібі Бека не розслідувалися серйозно саме тому, що «наукова» ідентифікація здавалась надійнішою за будь-які контраргументи.

Справа Бека мала значні правові наслідки: у 1907 році в Англії було засновано Апеляційний суд у кримінальних справах (Court of Criminal Appeal) — безпосередньо як інституційна відповідь на продемонстровану неможливість самокоригування системи у справах, пов’язаних з помилками ідентифікації.

СТРУКТУНІ ПАРАЛЕЛІ: ТЕХНОЛОГІЧНИЙ ДЕТЕРМІНІЗМ І ПРОВАЛИ ДОКАЗУВАННЯ

Порівняння справ Бека і Ліппс виявляє разючу структурну ізоморфність, що дозволяє говорити про стійкий патерн, а не про випадкові збіги.

По-перше, в обох випадках ідентифікаційна технологія була впроваджена у правоохоронну практику без належної апробації та встановлення меж допустимості її використання. Начальник поліції визнав на прес-конференції, що відомство придбало власну систему розпізнавання обличчя «без відома виконавчого керівництва» і без узгодження стандартів її застосування. «Ми б не дозволили цього використовувати», — заявив він, констатуючи, що дана система відтоді заборонена до використання. У справі Бека систематизоване очне впізнавання так само впроваджувалося як інструмент «прогресу» без достатньої рефлексії щодо його похибок.

По-друге, в обох справах алібі або контрдокази були доступні з самого початку, однак не були перевірені належним чином через надмірну довіру до результату ідентифікаційної процедури. Адвокати Ліппс наголосили, що «офіцер  поліції використав розпізнавання обличчя як замінник базового розслідування» і що «жодного розслідування не проводилося для встановлення того, чи перебувала вона взагалі в Північній Дакоті у відповідний час». Звернемо увагу на цей формулювання: «замінник» — це ключове слово. Технологія не доповнила класичне розслідування; вона його підмінила.

По-третє, у обох випадках інституційна машина продовжувала рухатися за інерцією навіть після появи перших сигналів помилки. Поліція отримала інформацію про можливі виправдувальні докази ще 12 грудня, однак повна реакція — з обговоренням між слідчим, прокурором і суддею — послідувала лише 23 грудня, через понад п’ять місяців після арешту.

По-четверте, юридичні наслідки для постраждалих виявилися катастрофічними поза кримінальним провадженням. У Бека тривале ув’язнення зруйнувало репутацію та соціальні зв’язки. У Ліппс «травма, втрата свободи та репутаційна шкода не можуть бути легко виправлені», — констатують її юристи, зазначаючи, що розглядають можливість подання позовів про порушення громадянських прав.

Ця паралель підводить до ключової теоретичної проблеми: чому подібні помилки відтворюються при кожній технологічній зміні парадигми ідентифікації? Відповідь слід шукати в понятті технологічного детермінізму стосовно доказового права: коли новий інструмент набуває статусу «наукового», він починає сприйматися як такий, що apriori перевершує традиційні докази. Це когнітивне упередження підсилюється асиметрією: похибки традиційних методів (очевидці, бухгалтерські записи) загальновідомі, тоді як похибки нового інструменту системно невидимі до першого гучного скандалу.

ПРАВОЗАХИСНИЙ І ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ВИМІРИ

Справа Ліппс викристалізовує кілька нормативних проблем, що вже давно обговорюються у доктрині кримінального судочинства, однак набули нової гостроти в умовах масового впровадження ШІ в правоохоронну практику.

Першою є проблема стандарту допустимості алгоритмічного доказу. Фактично, результат розпізнавання обличчя системою Clearview AI послугував підставою для видачі ордера на арешт із загальнонаціональною екстрадицією — без жодної верифікації незалежним компетентним органом.

Другою є проблема процесуальних гарантій при використанні автоматизованих систем. Принцип «людина у контурі» (human-in-the-loop) набув широкого декларативного визнання, проте справа Ліппс демонструє його практичну деградацію: людина технічно присутня, але її роль зводиться до ретрансляції алгоритмічного висновку без критичного осмислення. «Детективи помилково вирішили, що їм також надіслали фотографії з місця події разом з ідентифікаційним висновком», — визнав начальник поліції, описуючи механізм помилки. Тобто навіть та мінімальна верифікаційна ланка, яка була передбачена процедурою, виявилася зайвою для людини, яку «загіпнотизував» авторитет алгоритму.

Третьою є проблема компенсаторного правосуддя. Начальник поліції відмовився принести вибачення, посилаючись на те, що розслідування «широкої мережі осіб» ще триває. Ця позиція симптоматична: інституційне заперечення відповідальності є таким самим структурним компонентом описуваного патерну, як і первісна помилка.

ВИСНОВКИ: «ЗМАГАННЯ СНАРЯДА ТА БРОНІ» У ДОКАЗОВОМУ ПРАВІ

Справа Ліппс — не аномалія і не наслідок виключно людської халатності. Вона є закономірним продуктом незавершеного інституційного осмислення нової ідентифікаційної парадигми. Між справою Адольфа Бека і справою Анджели Ліппс — 130 років, але не різниця в типі помилки. Технологічна новизна змінює лише «снаряд» — першими жертвами стають ті, чиє алібі виявляється «менш переконливим», ніж авторитет системи ідентифікації, що ще не пройшла перевірки часом.

Для доктрини доказового права справа Ліппс підтверджує: апробованість методу, відтворюваність результату і незалежна верифікація мають залишатися незмінними критеріями допустимості доказу незалежно від технологічної природи інструменту. Старий принцип — що жоден доказ не є самодостатнім і кожен підлягає перевірці у змагальному процесі — жодним чином не скасовується появою штучного інтелекту. Навпаки: чим потужніший інструмент, тим суворішою повинна бути процесуальна рамка його використання.

Реальна новизна нашої епохи полягає не в тому, що алгоритми помиляються — помиляються всі ідентифікаційні системи, — а в тому, що масштаб і швидкість їхнього впровадження випереджають формування правових механізмів захисту від їхніх помилок.