Інституційна лояльність та ідентичнісна залежність: феномен «ліберального імперіалізму» в пострадянському релігійному дискурсі

Примусова самоідентифікація як «іноземного агента» — правовий механізм, запроваджений у Російській Федерації та поширений на фізичних осіб з 2017–2022 рр., — являє собою не просто адміністративне обмеження, а інструмент дискурсивного контролю, що функціонує за принципом інтерналізованого нагляду. Суб’єкт, зобов’язаний маркувати кожен власний публічний текст стигматизувальним формулюванням, перетворюється на агента власного приниження — незалежно від географічного місця перебування. Цей феномен доцільно аналізувати через концептуальний апарат Фуко: паноптична логіка тут досягає завершеної форми, оскільки зовнішній наглядач стає зайвим — його функцію виконує сам суб’єкт.

Показовим прикладом такої конфігурації є публічна діяльність Андрія Кураєва — колишнього протодиякона Російської православної церкви, нині позиціонованого як критика як РПЦ, так і путінського режиму. Попри зовнішню опозиційність, його богословська та еклезіологічна аргументація відтворює базові категорії московського православного імперіалізму, зокрема у питаннях легітимності національних православних церков. Кваліфікація еклезіологічної формули Православної церкви України — «Церква з народу, для народу» — як «єресі» та «язичества» є симптоматичною: вона виявляє нездатність мислити церкву поза парадигмою державно-центричної сакральності, в якій народ є об’єктом пастирства, але не суб’єктом еклезіального буття.

Це спостереження вписується у ширшу проблему того, що можна позначити як «структурний ліберальний імперіалізм» у пострадянському контексті. Йдеться про інтелектуальну позицію, за якої критика авторитарного режиму поєднується зі збереженням нетронутими глибинних когнітивних схем, що ці режими породили й відтворювали: уявлень про нероздільність російського православ’я та державності, про центральність Москви в православному світі, про неавтентичність будь-якої периферійної ідентичності. Задокументована співпраця ієрархії РПЦ з радянськими спецслужбами — факт, підтверджений архівними дослідженнями та матеріалами розсекречених справ, — є не аномалією, а структурним виразом цієї симбіотичної моделі.

Таким чином, фізична еміграція та навіть формальний розрив з інституцією не є достатньою умовою для деколонізації дискурсивного горизонту. Категорії мислення, сформовані в умовах певного теологічно-політичного порядку, виявляють значно більшу інерцію, ніж інституційна лояльність як така. Цей феномен потребує подальшого дослідження в рамках постколоніальних студій із релігійного виміру — особливо стосовно механізмів відтворення імперських когнітивних структур у середовищі суб’єктів, що суб’єктивно ідентифікують себе як опонентів системи.