Анестезія споживання та хірургія контролю: двофазова модель авторитарного управління цифровим простором в Росії

Суспільствознавство довго шукало відповідь на запитання, чому громадяни авторитарних держав не чинять масового опору системам, що відверто обмежують їхні права. Традиційні пояснення зводилися або до репресивного страху, або до ідеологічної обробки. Проте жодне з них повною мірою не охоплює феномен, що спостерігається в пострадянській Росії початку XXI століття: відносно добровільної й масової відмови від громадянських свобод в обмін на матеріальний та інформаційний комфорт.

Йдеться про концептуальну модель «двофазового авторитаризму», де примус поступається місцем спокусі на першому етапі, аби на другому — коли суспільство вже позбавлене важелів опору — стати тотальним. Подія березня 2026 року в Москві — запровадження «білих списків» дозволених інтернет-ресурсів під час навмисного відключення мобільного зв’язку — є маркером цього переходу.

Важливим теоретичним інструментом, яким активно послуговуються авторитарні уряди для легітимізації контролю над інтернетом, є концепт «цифрового суверенітету». Первісно розроблений у демократичному контексті як захист від монополізму транснаціональних платформ, він був перепрофільований Росією, Китаєм та іншими авторитарними режимами для обґрунтування права держави відключати, фільтрувати та контролювати інформаційний простір. «Суверенний інтернет» стає не правом громадян на захищені комунікації, а правом держави визначати, які комунікації взагалі можливі.

Перший етап двофазової моделі охоплює приблизно перші два десятиліття правління диктатора Володимира Путіна. Він характеризується специфічним суспільним договором, який можна сформулювати так: держава не заважає споживати — суспільство не заважає управляти.

Механізм цього договору є добре задокументованим. Нафтові надходження 2000-х і початку 2010-х дозволили середньому класу отримати доступ до западних стандартів споживання: торгові центри, закордонні відпустки, смартфони, стрімінгові сервіси. Одночасно відбувалося методичне знищення незалежних медіа, судової незалежності, виборчої конкуренції — але так, аби більшість населення не відчула прямих матеріальних наслідків.

Дослідники назвали цей феномен «авторитаризмом добробуту» або «авторитаризмом задоволення». Його описують як режим, що підтримує легітимність не через ідеологічну мобілізацію, а через забезпечення зростаючого рівня споживання. Громадянин обмінює участь у публічній сфері на гарантію приватного комфорту — і вважає цей обмін прийнятним, доки комфорт зберігається.

Цифровий вимір цього договору є принципово важливим. Росія першого десятиліття XXI ст. мала відносно відкритий інтернет. YouTube, Facebook, Instagram, Twitter — усі були доступні. Заблоковані сайти сприймалися як маргінальні. Ця «інтернет-свобода» компенсувала відсутність свободи реальної: людина могла читати все, що завгодно, — і тому рідше виходила на вулицю.

Режим навмисно культивував ілюзію відкритості у цифровому просторі — як клапан, що знімає соціальний тиск. Коли реальний тиск став занадто великим, клапан закрили» — спостереження, що повторюється у численних аналізах еволюції рунету.

Повномасштабне вторгнення в Україну у лютому 2022 року зруйнувало цей договір з кількох боків одночасно. По-перше, міжнародні санкції та добровільний відхід корпорацій зробили консьюмеристський комфорт недосяжним — зникли IKEA, McDonald’s, Apple Pay, Netflix, Instagram. По-друге, масові антивоєнні протести — найбільші за більш ніж десятиліття — показали, що частина суспільства готова порушити договір навіть в умовах поліцейського тиску. По-третє, і це найважливіше для нашої моделі, держава усвідомила: доки людина має доступ до неконтрольованої інформації, вона залишається потенційно нелояльною.

Реакцією стала прискорена «хірургічна» операція: блокування Instagram та Facebook, сповільнення Twitter/X, посилення регуляції VPN-сервісів. Але ці заходи були ще половинчастими — вони залишали людині відчуття, що технічно обійти цензуру можна. Системна зміна відбулась пізніше.

20 лютого 2026 року диктатор Володимир Путін підписав закон, який зобов’язує операторів зв’язку припиняти надання послуг за запитом Федеральної служби безпеки. Офіційна мета — протидія тероризму. Практична функція — надання ФСБ прямого адміністративного важеля для відключення зв’язку в будь-якому районі країни без будь-якого судового контролю. Закон набрав чинності через 10 днів після підписання.

З 6 березня 2026 року жителі Москви зафіксували масові збої мобільного зв’язку. За даними Forbes, оператори отримали розпорядження обмежити роботу мереж в окремих районах міста. 14 березня 2026 року було активовано систему «білих списків» — перелік ресурсів, доступних під час відключення.

Склад списку є надзвичайно промовистим з аналітичної точки зору. До нього увійшли: державні сервіси («Госуслуги», ресурси органів влади); контрольовані інформаційні платформи (VK, «Одноклассники», «Яндекс»); сервіси управляємого споживання (Ozon, Wildberries, «Самокат», Burger King, СДЕК, каршеринг); банківські застосунки (Альфа-банк, ВТБ, система «Мир»); державні ЗМІ (РІА Новости, «Зірка», «Матч ТВ», ВГТРК).

Із цього списку навмисно виключено: будь-які незалежні або іноземні новинні ресурси; соціальні мережі, не підконтрольні державі, месенджери, будь-які інструменти, що дозволяють перевірити реальний стан справ поза офіційними наративами.

Архітектура списку виявляє надзвичайно чітку логіку. Це не перелік «необхідного для виживання» (у ньому відсутні, наприклад, медичні ресурси чи служби екстреної допомоги в повному обсязі). Це перелік «керованого існування»: людина може замовити їжу, оплатити рахунок, викликати таксі — але не може дізнатися, чому відключений зв’язок, що відбувається у місті, або порадитися з людьми поза офіційними каналами.

Ми спостерігаємо, таким чином, не знищення комфорту, а його реструктуризацію: комфорт зберігається рівно настільки, наскільки він не загрожує контролю. Держава не позбавляє людину доставки піци — вона позбавляє людину здатності знати, що доставка піци й ФСБ тепер є частинами однієї інфраструктури.

Це якісно відрізняє другу фазу від першої. У першій фазі комфорт функціонував як компенсація — замінник свободи. У другій він стає інструментом управління: дозволеним набором дій у замкненому просторі. Різниця між золотою кліткою та зруйнованою клітинкою вже не має значення — важливо, що вийти не можна.

Закон від 20 лютого 2026 року є саме таким актом нормалізації: він перетворює ad hoc відключення (які практикувалися і раніше, але неофіційно) на легальну процедуру. З цього моменту будь-яке відключення зв’язку є не свавіллям, а виконанням закону. Правова форма не обмежує — вона легітимізує.

Вказана вище ситуація надає підстави сформулювати такі теоретичні та практичні висновки.

По-перше, авторитаризм XXI століття не просто пригнічує свободу — він заміщає її симулякром добробуту. Ця підміна є не тимчасовою тактикою, а стратегічним елементом, що дозволяє мінімізувати витрати на репресії на першому етапі.

По-друге, перехід від першої до другої фази не є різким розривом — він підготовлений поступовою технічною, правовою та інституційною розбудовою інфраструктури контролю. Той, хто не зауважив першої фази, виявляється неготовим до другої.

По-третє, «білий список» інтернет-ресурсів є не просто технічним рішенням, а концентрованим виразом нової суспільної онтології: реальним є лише те, що дозволено. Це різновид «інформаційного сувереніту» в його найбільш радикальній формі.

По-четверте, правова нормалізація відключень є ключовим кроком, що перетворює надзвичайне на звичне. Подальший аналіз законодавчої динаміки в державах зі схожими тенденціями є необхідним для вироблення адекватних механізмів захисту.