Таємний наказ диктатора: черговий доказ карцерної природи Російської держави

15 квітня 2026 року правозахисний проєкт «Перший відділ» оприлюднив інформацію, яка не стала одкровенням для тих, хто системно вивчає природу російської державності, проте набула значення важливого документального підтвердження того, про що говорять дослідники карцеральних практик уже давно.

Відповідно до документів Слідчого комітету РФ, після початку повномасштабного вторгнення в Україну Володимир Путін підписав рішення від 8 березня 2022 року, яке дозволяє співробітникам правоохоронних органів позбавляти людей волі та відправляти їх до слідчого ізолятора без порушення кримінальної справи та без рішення суду. Під дію цього рішення підпадають особи, яких вважають такими, що «протидіють» війні. Право направляти людей до таких установ отримали представники Збройних сил, ФСБ, МВС та ФСО.

Ані саме «рішення», ані «тимчасова інструкція», яка регламентує умови утримання в таких установах, не були оприлюднені у відкритому доступі. Документ існує як тінь – юридично аморфний, позбавлений публічної форми, але цілком реальний у своїх наслідках. Слідчий комітет, отримавши скаргу на одне з таких затримань, відхилив її, посилаючись саме на це рішення правителя.

Формально це є грубим порушенням навіть власної Конституції Росії, стаття 22 якої забороняє позбавляти людину волі інакше як за рішенням суду. Але апелювати до конституційних норм у державі, де сама конституція є декоративною функцією влади, — означає не розуміти природу цієї держави.

Те, що відбувається, не є відхиленням від норми і не є надзвичайним заходом воєнного часу. Це – органічне продовження тієї державної традиції, яка є системоутворювальною характеристику Росії як такої.

Російська держава сформувалася як в’язнична держава – не як поліцейська у класичному розумінні, а саме як в’язнична, де в одному напрямку нерозривно переплелися колоніальна експансія, імперіалістська ідеологія та карцеральні практики. Необхідність освоєння величезних територій змусила цю державу вдатися до специфічного механізму: залучення для колонізації власного населення, яке затаврували стигмою «злочинець», а також населення підкорених народів – України, Білорусі, країн Балтії та інших.

Унікальність цього феномену полягає в розмиванні кордонів між в’язницею та суспільством, між національною культурою та в’язничною культурою. Цей процес відбувався поступово, впродовж століть: в’язнична культура спочатку домінувала над національною, потім витісняла її – і врешті сама стала національною культурою.

Саме у цьому контексті таємний наказ від 8 березня 2022 року набуває свого справжнього змісту. Позасудове ув’язнення – це не виняток із правил, це і є правило. СІЗО як інструмент управління інакодумством, як механізм нейтралізації «небажаних» – це не воєнна імпровізація, а відтворення усталеної карцеральної практики управління суспільством.

Між сталінськими позасудовими трійками та путінським «рішенням» від 8 березня 2022 року – не прірва, а пряма лінія наступності. Змінилася лише технічна оболонка: замість наказів НКВД – посилання на «рішення Президента», замість «ворогів народу» — «особи, що протидіють СВО». Логіка та механізм – ті самі.

Методи управління, притаманні пенітенціарним установам, систематично застосовувалися до управління всім суспільством. Сукупність цих факторів створила ту унікальну в’язничну імперію, якою сучасна Росія продовжує залишатися, незважаючи на формальні зміни політичного режиму та економічної системи.

Слід підкреслити ще один принциповий аспект: цей документ стосується не лише українців на окупованих територіях чи іноземців. Він поширюється і на самих громадян Росії, яких влада вважає такими, що «протидіють» війні. Карцеральна держава не робить різниці між «своїми» і «чужими» – у момент, коли людина потрапляє до категорії «противника», вона втрачає будь-який правовий захист незалежно від громадянства.

Особливо показовою є сама форма цього «рішення». Воно таємне. Його юридична природа незрозуміла навіть фахівцям. Воно функціонує поза будь-якою публічною правовою системою. Карцеральна логіка не потребує публічного обґрунтування – вона існує в режимі адміністративної очевидності, яка не вимагає пояснень і не передбачає оскарження.

Таємний наказ Путіна – це не скандал і не аномалія. Це – підтвердження діагнозу. Росія є карцеральною державою не тому, що в ній багато в’язниць чи ув’язнених (хоча і ці показники є красномовними), а тому, що саме в’язниця як інститут, як культура, як спосіб мислення про людину та її місце в державній системі є фундаментальним принципом організації цього суспільства.

Доки західні аналітики та політики будуть виходити з помилкового припущення про протиставлення народу та влади в Росії, їхня політика буде ґрунтуватися на хибних засадах. Необхідно визнати, що російське суспільство у своїй масі не є полоненим демократичним суспільством, яке очікує на звільнення від тиранічного режиму, а є органічною частиною в’язничної імперії, носієм її цінностей та активним учасником її відтворення.

Таємне рішення від 8 березня 2022 року – це не документ про надзвичайні заходи. Це – звичайний робочий документ карцеральної держави.