Законодавча підготовка до агресії: новий закон РФ про екстериторіальне застосування збройних сил

13 травня 2026 року Державна дума Російської Федерації ухвалила в другому і третьому читаннях законопроєкт про «екстериторіальне» застосування збройних сил для захисту громадян РФ за кордоном. За ухвалення закону проголосували 381 депутат – 84,7% від загального складу парламенту. Проти та тих, хто утримався, не було жодного. Подібна одностайність сама по собі є симптоматичною: вона свідчить не лише про відсутність парламентської дискусії, а й про беззастережну інституційну підтримку нового механізму російської імперської колоніальної політики.

Закон, розроблений Міністерством оборони РФ і внесений до Держдуми 19 березня 2026 року, надає Президентові Росії повноваження ухвалювати рішення про застосування збройних сил поза межами території держави у випадках, коли громадяни РФ «заарештовані, утримуються під вартою або підлягають кримінальному чи іншому переслідуванню за рішеннями іноземних судів», – причому особливо йдеться про рішення судів, «наділених повноваженнями іншими іноземними державами без участі Росії», а також міжнародних судових органів, «компетенція яких не ґрунтується на міжнародному договорі РФ або резолюції Ради Безпеки ООН».

На перший погляд закон може видатися суто технічним доповненням до статті 8 Федерального закону № 390 «Про безпеку», яка вже передбачала право президента «вживати заходів» для захисту громадян. Проте, як буде показано нижче, ухвалений акт є принципово новим кроком: він трансформує розмиту дискрецію в чітко окреслену нормативну підставу для збройного втручання, легітимізуючи тим самим доктрину екстериторіального застосування сили.

НОВІ КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПРІОРИТЕТИ ЗС РФ ТА ЗВ’ЯЗОК ІЗ ЗАКОНОМ

Закон 13 травня 2026 року не є ізольованим нормативним актом. Він органічно вписується в ширшу систему трансформації військово-доктринального планування Росії. На розширеній колегії Міністерства оборони РФ 17 грудня 2025 року міністр Андрій Бєлоусов окреслив пріоритети розвитку збройних сил на 2026–2030 роки. Серед ключових орієнтирів – розбудова безпілотних систем, цифровізація управління військами, посилення ППО, а також реалізація нової Держпрограми озброєнь (2027–2036) з акцентом на ядерне стримування та засоби РЕБ. Водночас плани розвитку ЗС РФ, за словами Бєлоусова, прямо «ув’язані з діями Заходу» – і це формулювання є доктринально значущим: воно санкціонує реакційну логіку, де будь-яке розширення НАТО або посилення ПРО стає підставою для власної мілітаризації.

Це підтверджує і загальна структура Воєнної доктрини 2014 року, яка серед «зовнішніх воєнних небезпек» фіксує «розгортання (нарощування) військових контингентів іноземних держав (груп держав) на територіях держав, суміжних з Російською Федерацією». Таким чином, нові орієнтири розвитку збройних сил утворюють із законом 2026 року системну архітектуру: доктрина визначає підстави для активізації, програма озброєнь формує засоби, а новий закон надає президентові достатній правовий інструментарій для прийняття рішень без обмежень з боку міжнародних інститутів.

Суттєво, що в рамках нової концепції збройних сил РФ особлива увага приділяється «довгостроковому» плануванню. Бєлоусов прямо зазначив, що «в умовах прискореної військової підготовки НАТО та зростання оборонних витрат альянсу короткострокове планування втрачає ефективність». Нові законодавчі повноваження президента є, таким чином, частиною цього довгострокового горизонту – заготовленим на майбутнє правовим інструментом, що може бути застосований у будь-якій конфігурації конфлікту.

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ ВИМІР: СИСТЕМАТИЧНЕ ПОРУШЕННЯ СУВЕРЕНІТЕТУ

З позицій міжнародного права закон РФ 2026 року кидає виклик щонайменше трьом фундаментальним принципам міжнародного права. По-перше, принципу суверенної рівності держав та невтручання у їхні внутрішні справи (ст. 2(1) і 2(7) Статуту ООН). По-друге, забороні загрози силою або її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави (ст. 2(4) Статуту ООН). По-третє, принципу мирного врегулювання спорів (ст. 33 Статуту ООН).

Критично важливою є спрямованість закону проти рішень Міжнародного кримінального суду. МКС видав ордери на арешт Президента РФ Путіна, уповноваженої з прав дитини Марії Львової-Бєлової та кількох вищих російських воєначальників. Таким чином, буквальне і системне тлумачення нового закону дозволяє Президентові РФ застосовувати збройну силу з метою перешкоджання виконанню ордерів МКС – себто для захисту осіб, щодо яких порушено справи про воєнні злочини. Подібна норма не має аналогів у практиці держав, що претендують на участь у міжнародному правопорядку.

Важливо також враховувати попередження НАТО та розвідувальних служб Заходу, на які звертає увагу «Українська правда»: голова BND ще влітку 2025 року застерігав про ризик провокацій у країнах Балтії «за кримським сценарієм», а начальник Генштабу Франції генерал Фаб’єн Мандон закликав готуватися до зіткнення з Росією впродовж 3–4 років. Аналітики ISW зафіксували початок «нульової фази» підготовки до таких дій: перебудова військових округів, розгортання баз поблизу фінського кордону, диверсії та глушіння GPS у Європі. Ухвалений закон органічно вписується в цей контекст як normative enabler — нормативний дозволяч, що усуває останні правові перешкоди для рішень президента про застосування сили.

ВИСНОВКИ

Закон Державної думи РФ від 13 травня 2026 року про екстериторіальне застосування збройних сил є нормативним завершенням доктринальної архітектури, що формувалася в Росії щонайменше два десятиліття. Він операціоналізує положення Воєнної доктрини 2014 року, вписується в нові пріоритети розвитку ЗС РФ на 2026–2030 роки та утворює юридичну підставу для збройних дій проти реалізації міжнародної юрисдикції — включно з рішеннями МКС.

Аналіз закону крізь призму доктрини дозволяє констатувати: Росія свідомо будує нормативний каркас, у якому захист «своїх громадян» за кордоном є юридично рівнозначним каб’юс-беллі, що не вимагає схвалення міжнародних інститутів. Це не захисний механізм, а наступальний — інструмент, що забезпечує президентові повну дискреційність у прийнятті рішень про застосування сили в умовах відсутності будь-яких зовнішніх правових обмежень.

З практичної точки зору, закон може бути застосований проти будь-якої держави – члена МКС, будь-якого учасника міжнародних розслідувань воєнних злочинів Росії, а також у будь-якій ситуації, де іноземний суд видав рішення щодо особи, визнаної Москвою «своєю». Системна загроза, яку становить цей закон, вимагає адекватної та скоординованої реакції з боку міжнародного співтовариства — включно з ухваленням чітких правових позицій щодо неприпустимості подібних нормативних конструкцій та їх кваліфікації як агресивних за своєю суттю.