Три в одному – слідчий, прокурор і суддя з одного кабінету: роздуми про головну ваду дисциплінарного провадження щодо адвокатів

Є речі, про які в адвокатській спільноті говорять пошепки – в кулуарах з’їздів, у приватних розмовах після засідань. Але мовчазна згода на системну проблему – це вже не цеховий етикет, а інституційна капітуляція.

Говоримо прямо: дисциплінарне провадження щодо адвоката в його нинішньому вигляді не відповідає вимогам та деклараціям про змагальність,

Закон говорить про змагальність. Комісії говорять про незалежність. На папері – усе пристойно. На практиці – кваліфікаційно-дисциплінарна комісія регіону одночасно веде розслідування, формулює обвинувачення та виносить вирок. Три несумісні процесуальні функції в одному органі – це не архітектурний недолік, це архітектурний вибір. І він не є нейтральним.

Нагадаємо очевидне для тих, хто раптом забув: саме неприпустимість суміщення функцій обвинувачення і вирішення справи є одним із наріжних каменів статті 6 Конвенції про захист прав людини. КДКА, однак, посилається на ту саму статтю 6 Конвенції (якщо взагалі посилається), проголошуючи себе «незалежним судом». Парадокс? Ні. Правова безсоромність.

Формула «кожен може подати скаргу проти адвоката» зовні виглядає як демократичний принцип доступності. Насправді вона перетворює дисциплінарний механізм на зброю широкого спектра ураження.

Уявіть ситуацію: людина, яка жодного разу не мала правовідносин з конкретним адвокатом, подає скаргу щодо формальних підстав – скажімо, «ненабір балів» у системі підвищення кваліфікації. Механізм запускається. Комісія відкриває провадження. Адвокат отримує репутаційний удар, витрачає час і ресурси на захист, а головне – перебуває під загрозою зупинення діяльності на місяці.

Хто стоїть за такою скаргою? Комісію це питання, схоже, цікавить найменше.

Тут – серцевина проблеми, яку адвокатська спільнота чомусь досі не артикулювала з достатньою гучністю.

Переважна більшість дисциплінарних скарг – це справи приватного обвинувачення. Скаржник – клієнт, процесуальний опонент, поліцейський чи прокурор – добровільно бере на себе роль приватного обвинувача. А будь-яке приватне обвинувачення існує лише доти, доки особа, що його висунула, підтримує його активно: юридично і фактично.

Що відбувається, коли скаржник не з’являється на засідання – ні особисто, ні через відеозв’язок – або просить розглянути справу без його участі? З точки зору права відповідь однозначна: адвокат позбавлений можливості поставити запитання своєму «приватному обвинувачу». Це унеможливлює реалізацію принципу змагальності та права на захист. Справу належить закрити за реабілітуючими підставами.

КДКА із цим не погоджується. Справи тривають. Рішення виносяться.

Якщо комісія наполегливо відмовляється закривати провадження за відсутності скаржника, виникає природне запитання: чиї інтереси вона захищає? Незалежний орган не має мотиву до винесення рішення проти конкретного адвоката. Залежний – має.

Адвокатура як інститут не зробила ані кроку до вирішення цієї проблеми. А відсутність руху в умовах очевидної системної дисфункції – це теж позиція. Просто дуже зручна для тих, кому ця дисфункція вигідна.