“Ми реформуємося — але навіть базову статистику вам не покажемо”: Одеський СІЗО відмовив у доступі до публічної інформації

10 квітня 2026 року Одеський окружний адміністративний суд відкрив провадження у справі № 420/9112/26.

Позивач — адвокат, правозахисник та науковец Дмитро Ягунов.

Відповідачі — Одеський слідчий ізолятор та Південно-Центральне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань.

Предмет спору: відмова у наданні базових статистичних даних про роботу установи за 2010–2026 роки.

Запит містив дев’ять тематичних блоків: скільки людей померло, скільки вчинили суїцид, скільки раз персонал застосовував фізичну силу, скільки осіб потрапило до карцеру, яка переповненість камер, скільки виявлено наркотиків і корупційних зв’язків. Жодного секрету — суцільна відкрита статистика, яку установа зобов’язана збирати щомісяця за законом. У відповідь — відмова. Причина: запитувана інформація «не є публічною», бо потребує «створення нової інформації».

Якщо СІЗО засекречує кількість смертей і кількість карцерних покарань — це не просто темрява для реформи. Це — умова її неможливості.

Відмови відповідачів наскрізь суперечливі. Спочатку МРУ продовжив строк розгляду до 20 днів, бо «значний обсяг інформації». За три дні — відмова: інформації «не існує». Якщо вона не існує — чому вона займала «значний обсяг»? Якщо вона існує — чому її приховують? Обидва варіанти засуджені правом.

Відповідачі посилаються на рішення ЄСПЛ у справі Magyar Helsinki Bizottsag v. Hungary — рішення, у якому саме держава програла за відмову у доступі до інформації. Застосовувати прецедент «правозахисники перемогли» як виправдання власної закритості — це не юридична помилка. Це маніпуляція.

Чому ця справа важлива незалежно від результату

Коли пенітенціарна установа відмовляє у статистиці смертей — вона не просто порушує Закон. Вона відтворює механізм безкарності: без даних немає підзвітності, без підзвітності немає реформи, без реформи — тривають смерті, насильство, корупція та злочинні ієрархії. ЄКЗК фіксує критичні порушення в Одеському СІЗО щонайменше з 1998 року. Жодна рекомендація не виконана повністю. Закритість — це не наслідок, а умова системи.

Суспільство фінансує СІЗО своїми податками. Воно має право знати, скільки людей помирає за ґратами, чи є там тортури, чи вживаються наркотики, чи ув’язнені сплять по черзі через брак місць. Ця справа — про конкретні цифри. Але за цифрами стоять люди. І держава, яка приховує ці цифри, приховує не звітність — вона приховує людей.