Дмитро Ягунов:  Сучасний пенологічний песимізм (продовження)

Класичні теорії кримінального покарання базувалися на безперервному обміні моральними категоріями, які оцінювалися через категорії розуму, а, за свідченням Ніцше, саме віра у категорії розуму є причиною нігілізму: «Ми вимірювали цінність світу категоріями, які стосуються видуманого світу… У кінцевому рахунку всі цінності, які ми намагалися представити світу, забезпечили його знецінення»[1].

Як слушно зазначив Ніцше, «будь-яка виключно моральна система цінностей призводить до нігілізму»[2]. Між тим, класична школа кримінального права була виключно моральною системою, причому це стосувалося як консеквенціалізму, так і ретрибутивізму. Тривала спроба розмірковувати про мораль, не підпадаючи під дію її чар, не довіряючи підступності її красивих знаків та символів, не була вдалою та успішною для європейської пенальності. Мораль зіграла з європейською пенальністю те ж саме, що робили сирени з давньогрецькими мореплавцями в античній міфології. Свого часу європейська пенальність була зачарована солодким співом моральності, наслідки чого вона сьогодні з величезним напруженням намагається пересилити, зустрівшись віч-на-віч з жорстоким прагматизмом пенальності Постмодерну.

Європейські пенологічні теорії та відповідні sentencing, prison and probation policies, виховані у класичних традиціях та засновані на відповідних легендах, міфах та політичних символах, завжди намагалися одержати перемогу: моральну – над «злочинцем», театральну – над «злочинністю». Класичні погляди постійно шукали відповідь на питання: як нам взяти «злочинність» в облогу «попередження», «запобігання», «протидії» або «профілактики». Це нагадує нараду генералів та обер-офіцерів якогось генерального штабу перед вирішальною битвою, яка має покласти край цьому «ворогу» або, принаймні, «супротивнику». Між тим, мати ворогів – це найдавніша звичка людини, а відтак – її найсильніша потреба. Тому, як слушно зазначив Ніцше, «що є караним – ніколи не карається. Наш злочин проти злочинців полягає в тому, що ми ставимося до них як до негідників».

Питання «свободи волі» ще більше загострюється. І це на фоні того, що водночас у нашому суспільстві «гуманність» досягла величезних розмірів та начебто максимально заповнила пенальний ландшафт. Проте всі ці намагання «знайти та перемогти» «ворога» завжди відрізнялися великим ступенем аморальності. У філософському сенсі це найкраще, гадаємо, відобразив Ніцше: «Перемога морального ідеалу досягається за допомогою таких само аморальних засобів, як і будь-яка інша перемога: насильством, неправдою, наклепом, несправедливістю»[3]. Модулюючи зазначене вище на пенологічному полі, можна згадати проблему соціалізаційного насильства[4]. Саме ця категорія фактично була покладена в основу категорії концепції реабілітації небезпечних девіантів, яка, в свою чергу, служить метою покарання у будь-якому кримінальному кодексі, заснованому на класичних принципах, незважаючи на те, що нерідко має місце підміна понять: коли від злочинця вимагається змінити себе, то він може задекларувати таку готовність, у той час коли все, на що він здатен – це пристосуватись до умов, які йому нав’язані.

Тому Марк Ансель, обґрунтовуючи право злочинця на соціальну реабілітацію, слушно наголошує, що у справі соціальної реабілітації злочинців держава може втілювати певні заходи, щоб повернути до суспільства злочинця, проте вона не може посягати на особистість»[5].

Можливо, традиційний позитивізм, який відомий завдяки таким видатним особистостям як Ломброзо, Феррі, Гарофало, Дріль, – ще гірший у цьому контексті. Чого лише варта реабілітація та «Механічний апельсин» Ентоні Бьорджеса і Стенлі Кубрика. Тотальна перемога над злочинцем. Злочинець «розчавлений». Проте, за допомогою яких засобів? І якою ціною? Тому треба віддати належне: «мораль», за ширмою якої завжди маскувалася класика, позитивізм ніколи на виставляв на перше місце, та, здається, особливо й не переймався нею, навіть і не приховував щодо неї свого презирства.

Наприклад, будучи прибічником класичних поглядів на цілі покарання, багато уваги приділяючи залякуючому та стримуючому ефекту покарання та критикуючи погляди представників позитивістської школи, П. Сорокін, тим не менш, іноді фактично зізнається у своїх відверто позитивістських поглядах на сутність та мету покарання: «Підводячи висновки еволюції каральних заходів, можна сказати, що формулою цієї еволюції є рух від безмежно жорстоких та звірячих вбивств, від кар у формі болісного каліцтва – до ізоляції без страждання та позбавлення можливості вчиняти нові злочини»[6]. Саме останнє словосполучення говорить, на нашу думку, саме за себе. Крім того, П. Сорокін, критикуючи позитивізм, тим не менш, вказує на «неуспішність тих чи інших покарань, які намагаються «витравити» низку вчинків[7].

Тому ми не можемо не віддати належне Ніцше в його оцінці категорії «виправлення», яке завжди пов’язувалося саме з мораллю: «Загальний обман та самообман в площині так званого морального виправлення. Ми не віримо в те, що людина може стати іншою, якщо вона не є іншою… Змінюється зовнішність, [але] не сутність. Хто став злочинцем за збігом обставин та схильності, той не від чого не відучується, а навчається новому… Для суспільства, звичайно, інтерес являє лише те, щоб хтось не вчиняв більше певних вчинків; суспільство видаляє його для цієї мети за тих умов, за яких він може вчинити певні вчинки… Омана релігійних забобонів: покарання не спокутує, прощення при примиряє, зроблене не може стати незробленим… Методика психологічної чеканки фальшивої монети»[8].

Не можна не погодитися, що «в основі всякої європейської моралі лежить користь стада»[9]. Тому вельми цікавою є думка Ніцше, що «намагання «гуманізувати» (яке вельми наївно вирішило питання, що є «людяним») є тартюфством, під прикриттям якого певний рід людей намагається отримати панування»[10]. Це кореспондується з модуляційною концепцією Фуко в частині глибоко прихованих причин зміни пенальних формацій, де «гуманізація» виконувала лише функцію відволікання уваги від справжніх причин цієї трансформації пенальності. Перефразувавши Ніцше, можна сказати, що це була «зацікавленість у встановленні певної моралі», що підтверджує його тезу, що треба «захищати доброчесність від проповідників доброчесності», оскільки саме вони – «найбільші її вороги». Щодо «цілей покарання», то «все, що робиться з певною метою, може бути зведено до мети примноження влади»[11].

Підсумовуючи викладене вище, можна зазначити, що осмислення сутності трансформації постсучасної пенальності потребує не скільки аналізу певних формалізованих даних, на які здебільшого спирається сучасна юридична наука. Гадаємо, що осмислення постсучасної пенальності пов’язується зі спробами відчути той дух, яким вона насправді характеризується. Цей дух стає відчутним лише крізь призму максимально критичного аналізу моралі класичних поглядів на покарання, його змісту та цілей, які сьогодні стали більш ніж консервативними та намагаються міцно тримати під контролем пенологічний ландшафт, навіть не помічаючи наскільки вони є незграбними в такому статусі.

Європейська пенальна культура епохи Постмодерну є глибоко нігілістичною. Мораль класики випарилася або майже випарилася, проте саме ця мораль забезпечувала її доволі яскраву життєздатність упродовж більш ніж двох з половиною століть. Беручи до уваги, що «скепсис по відношенню до моралі є вирішальним», можна констатувати, що в «кінцевому рахунку [ми маємо] нігілізм»[12].

Те, що упродовж понад двох з половиною століть служило двигуном європейської пенальності, базувалося на культурі, у центрі якої перебувала людина як раціональна істота, людина, яка вільно робить раціональний вибір (за винятками, коли спалахи біологічного позитивізму та медичної реабілітації освітлювали європейський пенальний ландшафт). Тому, аналізуючи трансформацію європейської пенальності, можна відчути ту напругу, що характеризує класичні теорії соціального контролю, які дедалі більше віддаляються від прагматичності та раціональності карально-дисциплінарних практик доби Постмодерну.

Можна нагадати, що не «гуманізація», а ледве прикритий «гуманізацією» прагматизм примусив європейські країни створити те, що сьогодні, власне, і називається «пенітенціарною системою» та «пенітенціарною політикою». Ув’язнення з’явилося не тому, що з’явилися «гуманізація» та «центральна влада», а тому, що капіталізм відчув гострий брак дисциплінованих суб’єктів та потребу у наявності розвинутої системи контролю за цими дисциплінованими суб’єктами (а тим більше – за суб’єктами недисциплінованими), а відтак – і «фабрик» з відтворення такої дисципліни та механізмів збору й накопичення відповідної інформації.

Домінування західного пенологічного над-оптимізму та яскравих європейських пенологічних концепцій, які так і не стали аксіоматичними, наразі спричиняє негативний вплив на дослідження сутності сучасного соціального контролю та створює небезпеку як для свободи, так і для дійсного захисту суспільства (особливо у сфері формування та реалізації пенітенціарної політики).

Тому саме ХХІ століття примусило визнати брак методів розуміння природи девіантної/злочинної поведінки та здійснення соціального контролю за такою поведінкою.

Таке визнання завдало й продовжує завдавати болю духу гордості над-оптимізму, який характеризує західну пенальну культуру упродовж останніх двох з половиною століть. Тому, продовжуючи думку Домініка Веннера, потрібно наголосити, що в суспільстві ХХІ століття буде розумним відкинути «блаженні ілюзії» щодо цілей та сутності соціального контролю. Буде корисним застосувати активний песимізм, який, власне, є філософською основою нашого політологічного дослідження.

[1] Ницше, Ф. (1999). Воля к власти; Посмертные афоризмы. Минск: Попурри. 464 с. С.44.

[2] Ницше, Ф. (1999). Воля к власти; Посмертные афоризмы. Минск: Попурри. 464 с. С.46.

[3] Ницше, Ф. (1999). Воля к власти; Посмертные афоризмы. Минск: Попурри. 464 с. С.141.

[4] Шипунова, Т. (2002). Агрессия и насилие как элементы социокультурной реальности. СОЦИС. 1. С.66.

[5] Ансель, М. (1970). Новая социальная защита (Гуманистическое движение в уголовной политике). Москва: Прогресс. С.261.

[6] Сорокин, П. (1999). Преступление и кара. Подвиг и награда. Социологический этюд об основных формах общественного поведения и морали. СПб.: Изд-во РСХИ. 448 с. С.303.

[7] Сорокин, П. (1999). Преступление и кара. Подвиг и награда. Социологический этюд об основных формах общественного поведения и морали. СПб.: Изд-во РСХИ. 448 с. С.185.

[8] Ницше, Ф. (1999). Воля к власти; Посмертные афоризмы. Минск: Попурри. 464 с. С.186.

[9] Ницше, Ф. (1999). Воля к власти; Посмертные афоризмы. Минск: Попурри. 464 с. С.125.

[10] Ницше, Ф. (1999). Воля к власти; Посмертные афоризмы. Минск: Попурри. 464 с. С.144.

[11] Ницше, Ф. (1999). Воля к власти; Посмертные афоризмы. Минск: Попурри. 464 с. С.334.

[12] Ницше, Ф. (1999). Воля к власти; Посмертные афоризмы. Минск: Попурри. 464 с. С.136.