Homo Disciplinatus як об’єкт політики соціального контролю (до питання про симулякризацію національної політики запобігання катуванням)

У ХХІ столітті катування, формально заборонені універсальними та регіональними стандартами прав людини та законодавством сучасних держав, стали важливим прихованим інструментом політики соціального контролю, що формується поза формальними нормативно-правовими рамками та, що є більш важливим, нерідко безсуб’єктно (хоча в окремих випадках катування і неналежне поводження можуть набувати правового оформлення та суб’єктних ознак).

Через зазначене вище саме політична наука має значно більший потенціал щодо глибшого дослідження феномену катування і нелюдського поводження, а також передумов та причин поширення цього феномену та відповідних соціальних практик у ХХІ столітті[1].

Спрощений (формально-юридичний) підхід до феномену катування і нелюдського поводження, які, як на переконання окремих вітчизняних авторів, теоретично мають зникати (або принаймні зменшуватися) в процесі глобального розвитку через дію міжнародного права, гуманізацію кримінального законодавства, зменшення кількості в’язничного населення тощо, приховує велику небезпеку.

На початку вважаємо за доцільне навести приклад, який наочно ілюструє проблематику дослідження та демонструє ступінь актуальності питань, що порушуються нами.

У лютому 2023 року світ дізнався про плани влади Сальвадору та відповідні дії з їх реалізації щодо розміщення у новозбудованій в’язниці CECOT понад 40 тисяч ув’язнених, взятих під варту в цій країні в рамках надзвичайного стану після сплеску вбивств та інших насильницьких злочинів.

В Сальвадорі, починаючи з 1990-х років, вуличні та в’язничні банди почали набирати силу і вплив, коли їх членів почали депортувати зі Сполучених Штатів після завершення громадянської війни в Сальвадорі. Двома найбільшими вуличними бандами були й залишаються Mara Salvatrucha (відома як MS-13) та the 18th Street Gang (Barrio 18). Іншими, менш впливовими бандами є La Maquina, Mao Mao та Mirada Loca. У 2020 році у Сальвадорі налічувалося приблизно 60 тис. «повноправних» членів банд і 400 тис осіб, які у той чи інший спосіб були залучені до діяльності банд[2].

З 25 по 27 березня 2022 року сальвадорські банди вбили 87 осіб, 62 з яких були вбиті лише 26 березня, що стало найбільш смертоносним днем в історії Сальвадору після закінчення громадянської війни в 1992 році[3].

У відповідь на насильство Законодавча асамблея Сальвадору оголосила надзвичайний стан, який призупинив дію деяких конституційних прав і полегшив силам безпеки країни проведення масових арештів підозрюваних членів банд. Упродовж наступних семи місяців було заарештовано близько 55 тис. підозрюваних членів банд[4]. Через велику кількість арештів Президент Сальвадору оголосив про будівництво нової в’язниці, розрахованої на 40 тис. ув’язнених. На момент відкриття CECOT у січні 2023 року уряд Сальвадору заарештував понад 62 тис. підозрюваних членів банд[5].

Як наслідок, нова мегав’язниця – Terrorism Confinement Center (CECOT) – стала найбільшою в’язницею в Латинській Америці та однією з найбільших у світі за кількістю ув’язнених. Водночас CECOT став – і це є надзвичайно важливим – символом нової пенітенціарної політики не лише Сальвадору, але й багатьох інших країн.

Мегав’язниця CECOT складається з восьми корпусів. Кожен корпус має 32 камери площею близько 100 кв.м. Територія займає 23 гектари, і додатково уряд Сальвадору здійснює нагляд за прилеглими 140 гектарами навколо в’язниці. В’язниця оточена 19 охоронними вишками, двома рядами стін заввишки 9 метрів і завтовшки 60 сантиметрів, покритих колючим дротом, двома рядами електрифікованих парканів і гравійною підлогою, призначеною для того, щоб було чутно кроки. Станом на 11 червня 2024 року в CECOT перебувало 14532 ув’язнених.

Фотографії, поширені усіма світовими засобами масової інформації, продемонстрували першу велику групу ув’язнених – татуйованих, босих та одягнутих лише у білі однакові шорти. Ув’язнених залишали сидіти на підлозі, заклавши руки за голови, де їх розміщували щільно один до одного, лицем до потилиці, перш ніж їх заводити до камер.

Із самого початку політика влади полягала у тому, щоб розміщувати представників різних вуличних та в’язничних банд, які на волі є смертельними ворогами, в одній й тій саме камері, створюючи новий механізм колективного «самовиховання» через примушення смертельних ворогів толерувати один одного на вкрай обмеженому просторі.

В середньому на одного ув’язненого припадає 0,6 кв.м. Ув’язненим дозволяється виходити за межі камери лише на 30 хвилин для фізичних вправ, вивчення Біблії, онлайн-слухань у суді в межах в’язниці або для поміщення до одиночної камери[6]. Ув’язненим не дозволено навчатися, відпочивати в окремих відведених для цього приміщеннях, мати побачення і телефонні дзвінки. Їхня їжа складається з рису, бобів, яєць і макаронів, але посуд не видається, оскільки він може використовуватися як зброя.

Уряд Сальвадору не планує звільняти жодного ув’язненого з CECOT, а Міністр юстиції та громадської безпеки заявив, що ув’язнені в CECOT ніколи не повернуться до своїх громад[7]. Міністр також виключив програми реабілітації для ув’язнених CECOT[8].

1 червня 2023 року Президент Сальвадору Наїб Букеле оголосив, що побудує в’язницю, подібну до CECOT, також і для «білих комірців» в рамках «війни з корупцією»[9]. Букеле заявив, що в’язниця буде називатися Центр ув’язнення корупціонерів (CECOC)[10].

Політики по всій Латинській Америці в таких країнах, як Чилі, Колумбія, Коста-Ріка, Гватемала, Гондурас, Еквадор і Перу, впровадили або закликали до політики безпеки, подібної до тієї, яку впровадив Сальвадор[11]. Перед президентськими виборами в Гватемалі 2023 року один з кандидатів на виборах заявила, що побудує дві мега-в’язниці, щоб «покінчити з лихом убивств, вбивств і здирництва у нашій країні», тоді як інший кандидат пообіцяла створити щонайменше три нові аналогічні в’язниці[12]. У січні 2024 року Президент Еквадору оголосив, що побудує дві в’язниці на 12 тис. ув’язнених кожна, і що вони будуть побудовані за зразком CECOT[13]. У червні 2024 року Президент Гондурасу оголосила, що побудує в’язницю, здатну утримувати 20 тис. ув’язнених, за зразком CECOT. У квітні 2025 року Міністр юстиції Коста-Рики відвідав CECOT і заявив журналістам, що Коста-Рика «імпортує весь передовий досвід і подивиться, як ми можемо довести його до успішного втілення у нашій правовій системі»[14].

Будь-яка особа, яка має хоча б поверхове уявлення про пенітенціарні установи та права людини у пенітенціарній системі, порушить питання: як можна на початку ХХІ століття утримувати людей в таких умовах, причому утримувати на фоні численних оонівських та регіональних стандартів з прав людини та глобального цивілізаційного розвитку?

Після цього, як і раніше, для цілей цього дослідження ми наголошуємо: стереотип, що у ХХІ столітті завдяки «гуманізації соціальних відносин» катувань начебто стало менше, є надзвичайно небезпечним для цілей самої політики запобігання катуванням, включаючи її віктимологічні аспекти.

Тому ми відстоюємо сформовану нами тезу, що у ХХІ столітті продовжує мати місце тенденція розширення застосування катування та неналежного поводження як у відкритих, так і завуальованих формах, що реалізується здебільшого у рамках позанормативної безсуб’єктної політики для цілей максимального поширення соціального контролю, надаючи якісно нове значення відносинам влади.

Застосування катування та нелюдського поводження до «небезпечних девіантів», «злочинців», «терористів», «хижаків» та інших типів «небезпечних осіб» стало поширеною практикою навіть у західних та інших демократичних країнах, не зважаючи на те, що розгалужена та апробована система формально-правових гарантій та запобіжників, створена у другій половині ХХ століття та розвинута на початку ХХІ століття, допомогла зробити практики катувань та нелюдського поводження максимально рідким явищем, наскільки це можливо (особливо на європейському регіональному рівні – завдяки Раді Європи, Європейському комітету з питань запобігання катуванням (ЄКЗК) та Європейському суду з прав людини (ЄСПЛ)).

Таким чином, незважаючи на формальне перебування катування та нелюдського поводження поза національним законом та стандартами прав людини, катування та нелюдське поводження сьогодні існують саме як інструмент політики соціального контролю та широко використовується як соціальна практика, дослідження якої потребує не вузького юридичного аналізу поняття катування як формальної дефініції, а саме дослідження цього феномену (явища) та відповідних соціальних практик крізь призму політичної науки з метою віднайти відповідь на питання: які фактори сприяють поширенню практик катування та нелюдського поводження майже у всіх сучасних державах на фоні задекларованої універсальності концепції прав людини та реалізації задекларованої публічної політики запобігання катуванням на глобальному, регіональному та національному рівнях?

Ця неформальна політика має категорично негативну конотацію, що не виключає існування такої політики як об’єктивної складової сучасних відносин влади навіть за відсутності формально задекларованих суб’єктів такої політики.

У більш ранніх наших дослідженнях феномену катування та нелюдського поводження  ХХІ століття ми наголошували на трьох факторах, що вплинули на зникнення формалізованих (процесуальних) катувань як засобу доказування у кримінальному процесі та виду кримінального та дисциплінарного покарання у відносинах влади наприкінці XVIII – початку ХІХ ст. ст., а головне – як легітимізованої суб’єктної політики: 1) класично-філантропічний; 2) прагматичний; 3) дисциплінарний[15].

Визнаючи кумулятивний ефект усіх трьох зазначених вище факторів, ми вважаємо за потрібне досліджувати соціальні практики катувань переважно в якості інструменту безсуб’єктної політики в контексті впливу саме дисциплінарного фактору, що обумовив відхід політики катувань від її суб’єктної форми (що демонструє право на використання сили) та «розчинив» катування усередині дисциплінарно-карцерних механізмів здійснення влади.

Саме цей підхід, який сформулювали Руше, Кіркхаймер та Фуко, пояснює «зовнішнє» зникнення катувань тим, що для цілей соціального контролю в умовах капіталізму, що народжувався та набирав обертів, методи паноптичного дисциплінування суспільства та розкидування соціально-контрольних мереж були набагато кращими та економічно більш вигідними, аніж жорсткі формалізовані публічні процедури, спрямовані проти тіла, яке в часи Середньовіччя нерідко було єдиною власністю людини. Якщо у часи Середньовіччя саме публічні катування та тілесні покарання символізували та демонстрували необмежену владу государя або феодала, то з кінця XVIII століття численні методи соціального контроля та нагляду паноптичної природи відносно швидко витіснили жорстокі тілесні каральні практики. Все це знаменувало остаточне завершення епохи панування першої модуляції соціально-контрольних практик – модуляції бінарної законності. Водночас саме цей період відповідав початку другої модуляції – модуляції дисципліни.

Фуко ґрунтовно пояснює причини переходу від «законності» до «дисципліни» через те, що влада, для якої суверенітет був модальністю, виявилася недостатньою для управління економікою і політичними процесами в суспільстві, що переживало демографічний вибух та індустріалізацію. Аналогічним чином функціональність пояснює виникнення начебто «виправної» в’язниці як виду та місця покарання: застосовування катувань припинилося не тому, що це перестало вважатися гуманним, а лише тому, що це стало економічно невигідно: «Homo penalis, тобто людина, яка карається законом і яка може бути покараною законом, цей Homo penalis [насправді] … є Homo economicus»[16]. Водночас, це не означає, що катування зникли: вони лише «відійшли у тінь», зберігши неформальний статус та значення важливого допоміжного засобу соціального контролю.

Взявши за основу наукові погляди Фуко, можна зазначити, що у ХХІ столітті формально задекларований Homo penalis насправді стає не тільки Homo economicus, проте й Homo disciplinatus, де численні форми катування та нелюдського поводження використовуються агентами держави та приватними акторами (за ліцензією від держави) як відкриті, так і завуальовані інструменти соціального контролю над широкими верствами населення, які мають постійно перебувати у сфері дії паноптичних дисциплінарних механізмів.

Досліджуючи трансформацію модуляцій покарання (законність – дисципліна – безпека), Фуко робить важливий наголос: процес переходу від середньовічної кримінально-правової тілесної корпоральності до сучасної модуляції покарання «занадто поспішно і категорично пояснили процесом «гуманізації», відмахнувшись тим самим від необхідності подальшого аналізу.

Так само, вважаємо, традиційний кримінально-правовий та кримінологічний аналіз сучасних національних систем кримінальної юстиції виключно у категоріях більшої гуманізованості, результативності та прогресивності створює негативні наслідки для політики запобігання катуванням та процедур розслідування випадків катувань, адже в основі такої превентивної діяльності перебувають міф гуманізації та заздалегідь задекларована державою неспроможність держави ефективно запобігати катуванням, що приховує справжні причини катування та нелюдського поводження як політичного феномену.

Формально-правовий підхід, який ми згадали вище, з його ключовою категорією «гуманізації» не може пояснити ще більше поширення катувань та нелюдського поводження у ХХІ столітті. Тим не менш, феномен катування – це об’єктивна реальність, яку не можна ігнорувати в процесі політичного аналізу сучасних відносин влади. Відтак, беручи до уваги поширеність феномену катування у майже усіх країнах світу, а головне – політичний запит на застосування нелюдського поводження на рівні національної держави, можна постулювати наявність безсуб’єктної політики катувань, у рамках формування якої соціальні практики катування розглядається якщо не інструмент, то принаймні передбачуваний побічний результат (хоча ми схильні до категорії «інструменту»).

Існує усталений погляд соціологів та кримінологів на проблематику злочинності, що злочинність – це нормальне явище для будь-якого суспільства, проте – наголосимо – у певних обсягах та проявах. Завелика концентрація девіантності та злочинності є ознакою аномії.

Так само наявність певної кількості випадків катувань та жорсткого поводження є нормальним явищем для суспільства, проте у надзвичайно малих проявах. Завелика концентрація катування та нелюдського поводження в суспільстві – це ознака не лише аномії, проте й того, що вказані практики стали вигідними державі – як з точки зору економіки, так із точки зору поширення паноптичної дисципліни.

Катування та нелюдське поводження наразі широко використовується у відносинах влади різними політичними акторами, де у політичному обігу перебуває гнучка та, відповідно, небезпечна з огляду на стандарти прав людини формула заборони катувань – «absolute in principle but relative in application». Причому, для американського політичного поля запроваджено категорично неприйнятний для європейської політики висновок, що регулювання застосування катувань краще, аніж заборона[17].

Проте навіть, на перший погляд, нейтральні або навіть просоціальні політичні ініціативи, стратегії та проєкти суспільства ХХІ століття опосередковано зумовлюють використання катувань та нелюдського поводження через певні ланцюгові реакції, які головним чином пов’язані з хвильовими кампаніями «боротьби зі злочинністю», спрямованими на підвищення рівня розкриття злочинів (чим здебільшого характеризуються пострадянські країни) або «убезпечення суспільства», а також зі згаданим вище збільшенням видів, типів та класів девіантів у сучасних суспільствах внаслідок moral panic перед «загрозами злочинності».

Надаючи авторське обґрунтування поширення феномена катувань та нелюдського поводження у ХХІ столітті, розвиваючи модулярну концепцію Фуко та концепцію «пунітивного міста» Коена, ми продовжуємо формувати власну концепцію переходу сучасних суспільств до четвертої модуляції соціально-контрольних та каральних практик – постсучасної модуляції паноптичного менеджменту ризиків[18].

На нашу думку, саме «убезпечення суспільства» є ключовою тезою, яка пояснює поширення феномену катувань та нелюдського поводження у ХХІ столітті на фоні задекларованої формальної нульової толерантності до таких соціальних практик.

Тому, наслідуючи підхід Фуко і Коена до «поширення дисципліни», «розкидування мереж» та «управління злочинністю», а також підхід Гідденса щодо «островів безпеки» у сучасних суспільствах, наголошуючи, що катування не зникли як соціальне явище навіть у другій половині ХХ століття, як це стверджується у рамках класично-формального підходу, ми постулюємо, що катування та нелюдське подовження покарання з боку агентів держави та представників політичних еліт були й залишаються сферою особливого управління, що надає підстави підтримати думку щодо тези про managing torture (одним із зовнішніх проявів managing torture стала легалізація катувань, які з другої половини ХХ століття отримали назву enhanced interrogation techniques).

Здебільшого невидимість катувань та нелюдського поводження у ХХІ столітті аж ніяк не означає відсутність таких соціальних практик. Будь-який політичний режим намагається контролювати населення (особливо ті, прошарки, які вважаються «небезпечними» або принаймні «ненадійними» для функціонування такого режиму), де катування та нелюдське поводження можна вважати свого роду «побічним продуктом» механізмів паноптичного соціального контролю – таким собі «ексцесом виконавців нижчої ланки» у процесі «убезпечення суспільства». У той же час вищі ланки, як раз навпаки, активно й помпезно декларують пошук нових, більш дієвих та сучасних формальних методів протидії катуванням.

Тому іншим проявом managing torture є перманенте порушення прав людини у пенітенціарних установах та інших місцях несвободи, що нерідко набуває форми постійного відступу від стандартів ЄКЗК, де Комітет нерідко використовує формулу «Комітет ще раз наголошує» або «Комітет ще раз рекомендує».

У цьому контексті необхідно нагадати, що катування – це, по-перше, не лише найтяжчий прояв цього феномену, пов’язаний з намаганнями отримати інформацію від жертви або покарати жертву. Як ЄСПЛ, так і ЄКЗК за десятиліття своєї роботи значно розширили перелік дій або бездіяльності агентів держави, які підпадають під ознаки катування або нелюдського поводження, які нерідко можуть навіть і не розглядаються самими громадянами саме як катування або нелюдське поводження[19].

Крім того, говорячи про поширення феномену катування та нелюдського поводження у ХХІ столітті, потрібно зробити особливий акцент: зазначений феномен не може існувати без соціальної підтримки самих громадян, які віддають свою свободу в обмін на «убезпечення суспільства». В умовах, користуючись термінологією Бека, «суспільств безпеки», коли «свобода» розчинилася у мережах «убезпечення», «захисту суспільства» та «gated communities», і коли кожна політична криза актуалізує питання ще більшого «захисту суспільства» від «загроз злочинності», «нелегальної міграції», «небезпечних хижаків» та «тероризму», процес завуальованого стимулювання застосування й навіть легалізації катувань набирає нових обертів, набуваючи ще більших ознак політики з тенденцією до подальшої формалізації та суб’єктності.

Відтак ми можемо сформулювати власну позицію з приводу природи катувань, які сьогодні застосовуються агентами держави, що кореспондує поглядам Коена, Фуко, Бека і Баумана, щодо глобалізованих «туристів», локалізованих «бродяг» та насичення політичного тіла суспільства «безпекою» з метою ще більшого соціального контролю над кожним рухом та навіть – станом на сьогодні – думками пересічного громадянина.

Політичні еліти регулярно насичують суспільство важливими для відносин влади мессиджами: так, катування і жорстоке поводження – це огидно. Більше того, катування і жорстоке поводження – це безмежно огидно. Проте, мовляв, світ, на жаль, змінився настільки, що перед громадянами стоїть принциповий вибір: або «пожертвувати» одним терористом (небезпечним злочинцем, девіантом тощо), або допустити брутальне порушення прав або навіть загибель сотень «законослухняних та добропорядних громадян», тим самим піддаючи симулякризації проблему катувань та нелюдського поводження.

Це пояснює не лише відновлення катувань та нелюдського поводження як феномену у другій половині ХХ століття, проте й на додаток – поширення цього феномену у ХХІ столітті, де особливого значення набувають погляди Фуко та Коена щодо розкидування мереж соціального контролю та, як наслідок, збільшення класів, типів та видів девіантів, яких потрібно контролювати для цілей того самого «убезпечення».

З одного боку, національні системи кримінальної юстиції (включаючи пенітенціарні системи) не можуть впоратися з формально задекларованими завданнями – поводитися з девіантами виключно у рамках формальних процедур, закріплених у національному законодавстві – на фоні збільшення класів, типів, видів та, як наслідок, кількості девіантів.

З іншого боку, самі громадяни, народжені у часи третьої та, що є більш важливим, четвертої модуляції соціально-контрольних практик, в обмін на свою «свободу» вимагають ще більшого «убезпечення», де для них вже не мають значення шляхи та методи досягнення відповідної концентрації безпеки. Підтвердженням цього є дані численних соціологічних досліджень та опитувань населення країн Європи та Північної Америки, де від третини до половини громадян допускають застосування катувань до терористів з метою того самого задекларованого державою «убезпечення». Причому це все відбувається на фоні тотального соціального контролю за простором, рухами та думками з боку держави, політичних еліт та могутніх приватних акторів. Проте головним є те, що практична можливість застосування катувань до «терориста» з метою отримання відомостей про подальші терористичні акти або до «небезпечного вбивці» з метою отримати його зізнання відкриває «скриньку Пандори», де з’являється широка та водночас вкрай небезпечна перспектива застосування катувань проти усіх «небезпечних» «інших» – dangerous offenders, persistent offenders, predators, sex offenders, членів злочинних організацій та інших «небезпечних злочинців». Причому реєстри «небезпечних» «інших» мають явну небезпеку піддаватися розширенню.

Яскравим прикладом того, наскільки ззовні задекларована національними державами суб’єктна політика запобігання катуванням переплітається з безсуб’єктною політикою катувань, є підтримка сучасними державами в’язничної субкультури та неформальної ієрархії у своїх національних пенітенціарних системах[20].

Так, у своїй доповіді за результатами візиту у 2018 році до Молдови ЄКЗК наголосив на перманентній проблемі насильства між ув’язненими, що існує десятиліттями, і яка набула форми «явища» та «глибоко вкоріненої проблеми», «далекої від усунення»[21].

Враховуючи перманентну присутність таких епізодів у пенітенціарних установах та їх серйозність, ЄКЗК рекомендує державі активізувати свої зусилля для боротьби з таким явищем, як насильство у в’язницях[22].

Більше того, коли самі держави визнають факт наявності такого явища та декларують свою політику протидії такому явищу, то виникає питання: чи не є офіційне визнання невдачі протидії явищу доказом того, що держава насправді таке явище підтримує?[23].

Особливо в світлі факту, що існує очевидна негласна співпраця між державною владою та неформальною ієрархією ув’язнених щодо підтримання «порядку» серед ув’язнених та забезпечення «безперебійної роботи» пенітенціарних установ[24].

У своїх доповідях ЄКЗК вказує на існування «неформальних владних структур у середовищі засуджених», боротьба з якими державою декларується як «контрпродуктивна», де держава відчуває себе «безпорадною у своїх намаганнях приборкати владу «високопоставлених» ув’язнених», а тому держава підписує неформальну угоду з «неформальними лідерами» щодо підтримання порядку серед ув’язнених, де така угода забезпечує «стабільне функціонування» пенітенціарних установ[25].

Дійсно, коли держава «визнає, що вважає себе змушеною розділити частину своєї відповідальності за порядок та безпеку з «привілейованими ув’язненими», це додатково порушує питання про політичну, але аж ніяк не юридичну природу подібного стану справ у багатьох сучасних країнах.

Наголосимо: станом на сьогодні у багатьох країнах Європи та світу офіційно визнається, що неформальна ієрархія ув’язнених, або кастова система є основою функціонування пенітенціарних систем. Її традиції диктують внутрішній порядок та мають пріоритет над офіційними правилами, за якими теоретично має реалізовуватися «влада карати»[26].

Розвиваючи зазначену тезу, необхідно наголосити, що такий стан справ, що існує у багатьох європейських (і не тільки європейських) в’язницях, «має серйозні ерозійні наслідки для всієї системи кримінального правосуддя»[27].  Ба більше, за таких обставин будь-яка публічна політика реабілітації девіантів втрачає сенс, а стримуючий ефект кримінального покарання у вигляді позбавлення волі також практично втрачається. Крім того, що такий стан справ сприяє створенню небезпечного середовища у місцях позбавлення волі, адже він спотворює мету ув’язнення та роль пенітенціарної системи[28].

Приклади ситуації, наведеної вище, є характерними не лише для країн колишнього СРСР, в яких до цього часу існує надзвичайно сильний вплив «злочинних традицій», невід’ємних від офіційної політики внутрішніх справ та безпеки та, що є більш важливим, сформованих у рамках офіційної політики внутрішніх справ та безпеки. Так, насильство між ув’язненими залишається «тривожним явищем» навіть в англійських в’язницях, не зважаючи на великий досвід британського пенітенціарного відомства у сфері в’язничного менеджменту, динамічної безпеки та реабілітації девіантів[29].

Як зазначав ЄКЗК у доповіді за результатами візиту до Кіпру у 2004 році, «у делегації склалося враження, що керівництво не бажає посісти проактивну позицію» щодо протидії неформальній владі професійних злочинців[30].

Згодом Комітетом було підкреслено, що офіційні заходи, задекларовані державою щодо вирішення проблеми насильства у пенітенціарній системі, здається, мали лише «обмежений успіх», що в сукупності «сприяло створенню небезпечного середовища для ув’язнених»[31]. ЄКЗК говорить про необхідність термінового перегляду політики запобігання насильству у пенітенціарній системі та запровадження комплексної політики протидії булінгу, підкреслюючи при цьому перманенту невдачу уряду з впровадження такої політики у минулому[32].

Безумовно, в основі феномену перманентного в’язничного насильства та невдачі офіційної політики з протидії цьому феномену перебуває розподіл матеріальних благ, на що також вказував ЄКЗК: випадки насильства між ув’язненими майже виключно пов’язані з існуванням чорного ринку заборонених речовин і предметів, та, як наслідок, боргами деяких ув’язнених[33].

Проте економічна основа політики катувань має під собою щось набагато більше, аніж чорний ринок у пенітенціарних установах. Йдеться про те, що пенітенціарні системи більшості сучасних держав стимулюють існування нелегальних економічних відносин не лише у самих в’язницях, проте у системах кримінальної юстиції у більш широкому контексті, що впливає також і на суспільство. У країнах колишнього СРСР неформальний в’язничний бюджет, заснований на організованому вимаганні матеріальних цінностей з ув’язнених та членів їх сімей, сягає багатьох мільйонів євро щороку, де у припиненні наповнення такого бюджету не зацікавлена, як правило, сама формальна система кримінальної юстиції, включаючи топ-менеджерів пенітенціарних систем.

Відповідь на це можна знайти і в іншій площині.

З одного боку, ХХІ століття – це час тотальної діджиталізації, новітніх інформаційних технологій, новітніх засобів таємного спостереження та контролю, нових відносин влади, нових наукових досягнень, нових механізмів, спрямованих на подолання економічних та соціальних проблем суспільств (у тому числі тих, що розглядаються як причини злочинності).

З іншого боку, це – наявність та широке поширення у ХХІ столітті майже середньовічних забобонів, ритуалів, знаків, неформальних напівтаємних кодексів поведінки, татуювань, «принципів», «понять», гасел тощо на фоні задекларованої неспроможності більшості держав надати достатнє фінансування на приведення умов утримання ув’язнених до стандарту, який щонайменше виключав би «мінімальний рівень жорстокості».

Проте головним тут є саме задеклароване протиставлення між державною владою і неформальною владою «робін гудів» ХХІ століття, де держава, абсолютно не соромлячись, відкрито підписує явно принизливий для себе пакт про надання їй «гарантій безпеки» у начебто державній пенітенціарній системі в обмін на «ліцензію на застосування катувань», що надається «робін гудам».

Є очевидним, що продемонстрована державою картина є ілюзорною, де таким за симулякром маскується пряма зацікавленість держави тримати під «парасолькою» паноптичної дисципліни максимально велику кількість усіх задекларованих та потенційних девіантів (хоча більшість з них такими не є), та водночас наповнювати та використовувати неформальний бюджет пенітенціарної системи для власних потреб агентів держави.

Тому проблематику можна сформулювати за допомогою наступного питання, яке, здається, є риторичним: якщо навіть у XIII столітті Робіна Гуда зрештою приборкав шериф Нотінгема, то чому у ХХІ столітті сучасна паноптична держава не може приборкати «неформальних лідерів», поступаючись їм великою часткою державної влади та надаючи зазначеним приватним акторам «ліцензію» на катування?

Підсумовуючи викладене вище, можна ще раз наголосити, що політика запобігання катуванням та боротьби з соціальними практиками катування у ХХІ столітті – це відображення складного дуалістичного політичного процесу: спроба ще більшого «убезпечення суспільства» з одночасним фіаско такого «убезпечення», де одночасно йдеться про задекларовану спробу «запобігання катуванням» з констатацією фіаско «боротьби з практиками катування».

Насамкінець, зауважимо на одному важливому, як на нашу думку, аспекті.

Катування, що застосовується агентами держави до громадян, та катування, що застосовується приватними акторами до тих же громадян, є двома сторонами тієї ж самої медалі, де аналогічні дії застосовуються у рамках тієї ж самої системи владних відносин, що є економічно вигідним державі та спрямованим на досягнення ефекту паноптичного контролю над максимально великою кількість задекларованих та потенційних девіантів.

Для держави характерним є те, що кожного разу, коли катування стає занадто жорстоким навіть для сприйняття конкретним суспільством, або має місце витік інформації, внаслідок чого подія набуває резонансу, то держава поспішає оголосити своїх агентів такими, які не мали мандату від держави на застосування катування або іншого жорсткого поводження. Держава починає себе поводити, як ящірка, яка в момент небезпеки просто відкидає свій хвіст, розуміючи, що той скоро виросте заново, перекладаючи усю політичну, юридичну та моральну відповідальність на своїх же учорашніх агентів.

Незважаючи на зовнішню примітивність такої стратегії, вона спрацьовує у більшості випадків, особливо якщо громадянське суспільство толерує жорстоке поводження. Тому у цьому контексті вважаємо за доречне навести позицію ЄКЗК: держава має визнати, що існування жорстокого поводження з боку її агентів є фактом, де жорстоке поводження аж ніяк не є результатом окремих дій декількох ізгоїв з числа її агентів. Отже, катування – це складова, інструмент та водночас наслідок політичного курсу, за який держава має нести відповідальність.

Насамкінець можна навести максимально релевантний приклад, а саме масові випадки катування і нелюдського поводження, що застосовувалися і продовжують застосовуватися агентами Російської Федерації до українських військовополонених та цивільних осіб. Масштаби та регулярність випадків катування надали численним оонівським комісіям більш ніж обґрунтовані підстави стверджувати, що катування українців росіянами – це не просто велика кількість актів, що підпадають під визначення катування як за національним законодавством України, так і за міжнародними актами. Ба більше, це навіть не системне явище. Катування та нелюдське поводження з боку росіян до українських військовополонених та цивільного населення – це саме політика, що розроблена керівництвом Російської Федерації, яка не лише реалізується за наказом керівництва держави-агресора. Ця політика максимально заохочується, а її виконавці не лише отримали наперед імунітет від будь-якого кримінального переслідування, проте й явний мессидж заохочення до вчинення актів катування щодо українців.

Підсумовуючи викладе вище, необхідно зробити особливий наголос: катування  – це не юридична категорія, проте, у першу чергу, політична. Аналіз феномену катування та нелюдського поводження лише у формальних рамках національних систем кримінальної юстиції є небезпечним не лише для суспільства та самих жертв катувань, проте також для тих, хто застосовує катування, особливо беручи до уваги вельми сумнівну результативність та ефективність катувань (відповідальність за які згодом покладається саме на платників податків, які вимагають «більшої безпеки»).

Катування та нелюдське поводження крізь призму політичного аналізу – це об’єктивний елемент сучасних політичних відносин, невід’ємна складова відносин влади та водночас продукт поширення дисципліни паноптичного зразку в суспільстві ХХІ століття.

У суспільстві ХХІ століття практики катування та нелюдського поводження існують у рамках двох взаємопов’язаних політичних сфер, де однією зі сфер виступає формалізована суб’єктна політика запобігання катуванням, що формується та реалізується у рамках універсальних регіональних та національних структур.

Другою сферою виступає безсуб’єктна політика катувань, яка формується у рамках постсучасної модуляції паноптичного менеджменту ризиків, де катування та нелюдське поводження є інструментом соціального контролю над новим типом людини – Homo disciplinatus.

---

[1] Ягунов, Д. (2020). «Malleus Maleficarum» of modern society: preconditions and prevalence of torture in XXI century and the policy of combating torture. Вісник Донецького національного університету імені Василя Стуса. Серія Політичні науки. 5. С.58-97; Ягунов, Д. (2021). Катування як елемент соціального контролю у ХХІ столітті (політичні та правові аспекти). Політичне життя. 1. С.66-83.

[2] International Crisis Group (2020). Miracle or Mirage?: Gangs and Plunging Violence in El Salvador (Report). Vol. 81. Brussels, 8 July 2020.

[3] Abrego, J., Osuna, S. (2023). The State of Exception: Gangs as a Neoliberal Scapegoat in El Salvador. Brown Journal of World Affairs. 29 (1). Р.59-73.

[4] Abrego, J., Osuna, S. (2023). The State of Exception: Gangs as a Neoliberal Scapegoat in El Salvador. Brown Journal of World Affairs. 29 (1). Р.59-73.

[5] Renteria, N., Kinosian, S. (2003). El Salvador Opens 40,000-Person Prison as Arrests Soar in Gang Crackdown. Reuters. San Salvador, El Salvador. February 1, 2023.

[6] Rios, M. (2025). What we know about the El Salvador ‘mega prison’ where Trump is sending alleged Venezuelan gang members. CNN. March 17, 2025

[7] Alemán, M., Garcia, R. (2025). What to Know About El Salvador’s Mega-Prison After Trump Sent Hundreds of Immigrants There. Associated Press. San Salvador, El Salvador. March 16, 2025.

[8] Culver, D., Alvarado, A., Contreras, E. (2024). Exclusive: Locking Eyes with Mass Murderers in El Salvador. CNN (in Spanish). Tecoluca, El Salvador. November 13, 2024.

[9] Parra, J. (2023). Bukele Anuncia la Construcción de Una Cárcel Únicamente para los Corruptos. Alerta Mundial (in Spanish). November 29, 2023.

[10] Alfaro, X. (2023). Bukele Anuncia Construcción de CECOC: Centro de Reclusión para Corruptos. El Diario de Hoy (in Spanish). November 28, 2023.

[11] Linthicum, K. (2023). Inside the Growing Cult of El Salvador’s Nayib Bukele, Latin America’s Political Star. Los Angeles Times. Mexico City, Mexico. July 25, 2023.

[12] The Tico Times (2025). Costa Rica Eyes El Salvador’s Mega-Prison Model as Violence Escalates”. The Tico Times. April 5, 2025.

[13] Rogers, D. (2024). Ecuador starts building prison for ‘narco terrorists’. Global Construction Review. June 24, 2024.

[14] El Salvador News (2025). Costa Rican Security Officials Tour the CECOT to Learn from El Salvador’s Security Model. El Salvador News. April 5, 2025.

[15] Ягунов, Д. (2020). «Malleus Maleficarum» of modern society: preconditions and prevalence of torture in XXI century and the policy of combating torture. Вісник Донецького національного університету імені Василя Стуса. Серія Політичні науки. 5. С.58-97; Ягунов, Д. (2021). Катування як елемент соціального контролю у ХХІ столітті (політичні та правові аспекти). Політичне життя. 1. С. 66-83.

[16] Фуко, M. (2010). Рождение биополитики. Курс лекций, прочитанных в Коллеж де Франс в 1978-1979 учебном году. СПб.: Наука. 448 с. С.312.

[17] Bagaric, M., Clarke, J. (2005). Not Enough Official Torture in the World? The Circumstances in Which Torture Is Morally Justifiable. University of San Francisco Law Review. Spring 2005. P.581-616.

[18] Ягунов, Д. (2020). Пенітенціарна політика як складова соціального контролю. Одеса: Фенікс. 674 с. С.146.

[19] Ягунов, Д. (2023). Неналежне поводження у світлі справи «Bouyid v. Belgium»: від мінімального рівня жорстокості до критерію необхідності (щодо «виховних» ляпасів). Політичне життя. 2. С.101-118.

[20] Ягунов, Д., Польовий, М., Тупчієнко, Д., Мельничук, Т., Старенький, С., Сокальська, О., Черноусов, А., Трохимчук, В., Аніщенко, В. (2023). Феномен неформальних в’язничних ієрархій та симулякр в’язничної субкультури у сучасних відносинах влади. European Political and Law Discourse. 10. 4. C.5-59.

[21] CPT (2018). Report on the visit to the Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018. Para 13. P.7-8.

[22] CPT (2023). Report on the periodic visit to the United Kingdom carried out by the CPT from 8 to 21 June 2021. Para 38, P.23.

[23] CPT (2018). Report on the visit to the Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018. Para 49. P.28.

[24] CPT (2020). Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020. Para 49. P.28.

[25] CPT (2018). Report on the visit to the Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018. Para 20, P.9.

[26] CPT (2021). Report on the periodic visit to Lithuania carried out by the CPT from 10 to 20 December 2021. Para 39. P. 20.

[27] CPT (2018). Report on the visit to the Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018. Para 21. P.9.

[28] CPT (2018). Report on the visit to the Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018. Para 21. P.9.

[29] CPT (2021). Report on the periodic visit to the United Kingdom carried out by the CPT from 8 to 21 June 2021. Para 38. P. 23.

[30] CPT (2004). Report on the visit to Cyprus carried out by the CPT from 8 to 17 December 2004. Para 61, P.27.

[31] CPT (2017). Report on the visit to Cyprus carried out by the CPT from 2 to 9 February 2017. Para 78, P.42.

[32] CPT (2017). Report on the visit to Cyprus carried out by the CPT from 2 to 9 February 2017. Para 78, P.42.

[33] CPT (2017). Report on the visit to Slovenia carried out by CPT from 28 March to 4 April 2017. Para 37, P.20.