Вязничне насильство: Cui prodest?

У своїй нещодавній доповіді Global Prison Trends 2023 Penal Reform International зауважила, що однією з головним проблем сучасних пенітенціарних систем є насильницькі та кримінальні субкультури у в’язницях: «Тюремні банди в тій чи іншій мірі зберігають контроль над установами виконання покарань у значній кількості країн. Кримінальні субкультури у в’язницях пов’язані з насильством, корупцією та організованою злочинністю; фактори, що сприяють їх виникненню та збереженню, включають переповненість, відсутність доступу до предметів першої необхідності, недостатнє кадрове забезпечення та відсутність належного управління».

Декілька днів тому нещодавно у жіночій в’язниці в Гондурасі члени банди внаслідок разової насильницької акції вбили 46 iнших жінок-ув’язнених, розстрiлявши їх з вoгнeпaльнoi збрoi, пopyбaвши мaчeтe, а потім зачинивши тих, хто вижив, в кaмepах та oбливши їх лeгкoзaймистoю рідиною.

Процес масової страти відобразили усі світові ЗМІ, адже просто назвати це чимось на кшталт «сплеску в’язничного насильства» було б аморальним та неправильним.

Для країн цього регіону це, на жаль, перманентне явище, а тому офіційні особи вже «висловили стурбованість».

І тут навіть йдеться не про особливості в’язничної субкультури як такої (хоча б було неправильним заперечувати її вплив та применшувати напрацювання Ірвінга Ґоффмана щодо тотальних інституцій).

Можна стверджувати, що переповненість, кадри та менеджмент – це лише ширма для більш глибинних явищ та процесів навколо простої ідеї: в’язничне насильство є вигідним державі, і держава програмує в’язниці на насильство, а тому – і на розширення застосування ув’язнення у різних формах.

Невипадково у своїй доповіді Penal Reform International паралельно зауважила, що «багато реформ у сфері покарань призвели до збільшення термінів ув’язнення, включно з довічним ув’язненням». Тому ще раз можна наголосити: в’язничне насильство – це продукт держави, і продукт, який цілеспрямований створюється державою.

Якось воно співало з річницею смерті Мішеля Фуко; його концепція щодо поширення мереж дисципліни на верстви населення, яких потрібно тримати під парасолькою соціального контролю, періодично надає підстави говорити про обґрунтованість такої концепції.