Темрява як управлінська стратегія: як Одеський слідчий ізолятор ховає власну статистику

Майже 30 років я займаюся дослідженням пенітенціарної системи України та реформуванням цієї сфери. За цей час змінилося чимало – і мої власні погляди, і законодавство, і риторика чиновників. Незмінним залишається одне: в Україні досі немає загальнонаціональної, відкритої й достовірної статистики функціонування пенітенціарної системи. А без такої статистики неможливо ні профілактувати катування, знущання та вбивства в місцях позбавлення волі, ні оцінити, чи виконує держава свої зобов’язання перед власними громадянами та перед європейськими інституціями.

Цікавий епізод цієї тридцятирічної історії – переписка з Південно-Центральним міжрегіональним управлінням з питань виконання покарань та ДУ «Одеський слідчий ізолятор» щодо, здавалося б, банальних питань про базові показники діяльності установи. Подробиці самого адміністративного спору – предмет окремої публікації. Тут ідеться про інше: про те, яким саме способом установа, підзвітна державі та суспільству, ухиляється від елементарної прозорості.

ЛИСТ, ЯКИЙ КАЖЕ ОДРАЗУ ДВІ ПРОТИЛЕЖНІ РЕЧІ

13 серпня 2026 року я отримав відповідь ДУ «Одеський слідчий ізолятор» № 5/20-32-26/9/11 на запит щодо статистики смертності, самогубств і самоушкоджень ув’язнених та засуджених.

Установа повідомляє, що дані про кількість померлих за 2023–2026 роки є (13, 12, 13 та 8 осіб відповідно), а от надати аналогічну інформацію за період з 2010 по 2022 рік «немає можливості» – оскільки термін зберігання щомісячної звітності становить, за версією установи, три роки, а всі відповідні журнали, паперові статистичні відомості та – увага – навіть комп’ютери й електронні таблиці, на яких ця статистика зберігалася, нібито знищено.

Знищено не лише документи. Знищено, як стверджується, самі електронні носії інформації в XXI столітті.

І тут-таки, у цьому самому листі, установа наводить таблицю з даними про самогубства та самоушкодження ув’язнених і засуджених – не за три останні роки, а за шість років, з 2021 по 2026:

До цього додається інформація про надзвичайні події за 2021–2026 роки (пожежі, втечі з-під варти, спроби втеч, напад на співробітника) та про травмованих унаслідок цих подій осіб – знову ж таки за шестирічний період, що виходить далеко за межі того самого «трирічного строку зберігання», яким установа щойно пояснила неможливість надати дані про смертність.

Іншими словами: в одному й тому самому листі, підписаному однією і тією самою посадовою особою, той самий трирічний строк зберігання одночасно і діє, і не діє – залежно від того, яка інформація виявляється зручною для розкриття, а яка ні.

ЧОМУ ЦЕ НЕ ДРІБНИЦЯ

На перший погляд – суто технічне питання архівного діловодства. Насправді ж наслідки такого підходу набагато серйозніші.

Якщо установі дозволено посилатися на «знищення» документів і навіть електронних носіїв вибірково – коли завгодно і щодо чого завгодно, – це відкриває шлях до універсальної відмовки. Будь-яка інституція завжди зможе сказати: відповідних форм або взагалі не створювалося, або їх також знищено. Перевірити це неможливо в принципі, оскільки перевірка спирається саме на ті документи, існування яких заперечується.

Це не гіпотетична загроза. Це вже конкретна практика: коли йдеться про смертність – «знищено»; коли йдеться про самогубства та самоушкодження – раптом «є», і не за три роки, а за шість.

Цікаво було б поглянути на посадову особу, яка в межах власних повноважень вирішує, які саме файли на службових комп’ютерах підлягають видаленню, а які – ні.

НАУКА, ПРАВО І МОРАЛЬНИЙ ЛЯПАС

Мені особисто прикро за українську кримінологічну та пенітенціарну науку, яка щоразу отримує подібні відповіді замість елементарного доступу до знеособлених статистичних даних. Наука не претендує на персональні дані ув’язнених – вона потребує лише агрегованих цифр, без яких неможливо ні оцінити масштаб проблеми, ні побудувати доказову політику у сфері виконання покарань.

Це відбувається на тлі публічних зобов’язань України перед Радою Європи та іншими європейськими інституціями щодо реформування пенітенціарної системи, підвищення її прозорості та підзвітності. Прозорість статистики – не бюрократична забаганка дослідників, а один із базових індикаторів того, чи функціонує в установі система запобігання катуванням, жорстокому поводженню, самогубствам і надзвичайним подіям, чи існує лише її імітація.

ЩО ДАЛІ

Попереду – чергові судові засідання з цього приводу; подробиці самого провадження я викладу в окремому матеріалі. А поки що хочу звернутися до колег.

Колегам-науковцям, які досліджують пенітенціарну систему України, рекомендую зберегти цю відповідь собі – вона може знадобитися як ілюстрація методу, яким установи ухиляються від надання статистики, навіть коли вона в них фактично є.

Колегам-адвокатам, які ведуть справи, пов’язані з діяльністю Одеського слідчого ізолятора – зокрема справи про умови тримання, неналежну медичну допомогу, розслідування смертей чи самогубств у місцях позбавлення волі, – ця відповідь також може стати в пригоді як доказ вибіркового та суперечливого підходу установи до розкриття власної статистики.

Темрява, у яку установа намагається занурити власну діяльність, розсіюється не деклараціями, а документами. І цей документ – один із них.