Права людини – це права держави, або деякі думки про кризу розуміння Конвенції державними інституціями
Нещодавно ми з колегою Юрієм Канікаєвим писали про гостре питання: чи може державна установа претендувати на статус носія конвенційних прав людини. Тоді це виглядало теоретичною позицією, яка має бути винесена на рівень Верховного Суду.
Сьогодні дискусія перестала бути теоретичною – і виявилося, що небезпека не в самій тезі, а в тому, наскільки природно вона народжується в голові чиновника, який щиро не бачить у ній жодної проблеми.
Отримав відповідь від державної установи на звернення. Дослівне обґрунтування:
«Стаття 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право на свободу вираження поглядів, не розмежовуючи фізичних та юридичних осіб, та не обмежуючі вказане право в залежності від форми власності установи, підприємства, закладу та організації. А тому державна установа (орган держави) також є повноправним носієм права на свободу вираження поглядів нарівні з іншими суб’єктами права».
Формально в цій фразі є частка правди: стаття 10 справді не містить прямого текстуального розмежування за суб’єктом, і практика ЄСПЛ визнає юридичних осіб – медіа, видавництва, громадські організації – носіями права на свободу вираження поглядів.
Проте саме тут і криється проблема, значно глибша за юридичну помилку в одному конкретному листі: державний орган узяв коректну передумову і зробив із неї висновок, який можливий лише за умови, що ти не розумієш, навіщо взагалі існує Конвенція.
Це не про хибне цитування норми. Це про нерозуміння самої природи документа.
Конвенція – не каталог прав “для всіх суб’єктів права без розбору”. Це інструмент захисту людини від держави. Її архітектура вертикальна: приватна особа – проти держави. Держава в цій системі – не носій прав, а адресат зобов’язань, Contracting Party, суб’єкт, який права гарантує, а не той, хто ними користується. Коли ЄСПЛ визнає право юридичної особи на свободу вираження поглядів, ідеться про приватних акторів, чия автономна воля потребує захисту саме від державного втручання. У державної установи такої автономної волі, відокремленої від держави, немає і не може бути за визначенням – вона сама є частиною тієї сторони, від якої Конвенція захищає.
І ось тут – найнебезпечніший момент. Проблема не в тому, що якийсь орган один раз помилково процитував статтю 10. Проблема в системності: коли державні інституції з покоління в покоління готують юристів, юрисконсультів, спеціалістів, які формально знають текст Конвенції, але не засвоїли її логіку, – рано чи пізно текст починає працювати проти власного призначення. Норма, створена для захисту людини, перетворюється на інструмент, яким держава прикривається від людини.
Довести цю логіку до кінця – і вийде не абсурд для семінару, а цілком робоча практика: прокуратура посилається на статтю 10, щоб не розкривати інформацію; поліція – щоб виправдати публічні висловлювання про підозрюваного; орган місцевого самоврядування – щоб заблокувати доступ до публічної інформації, бо, мовляв, і в нього є “право мовчати” чи “право на власну позицію”. Держава, озброєна правами людини проти людини, – це вже не про права людини, а про їх інверсію.
Найгірше – навіть не сам факт такої відповіді. Найгірше, що вона написана без жодного сумніву, без вагання, як щось самоочевидне. Це і є ознака кризи: коли держава не просто помиляється в застосуванні Конвенції, а щиро не розуміє, навіщо ця Конвенція існує – і, судячи з усього, не надто прагне зрозуміти. Небезпека не в окремому листі. Небезпека в тому, що таке мислення відтворюється системно й тихо, доки одного дня не стане підставою для рішення, яке реально обмежить чиїсь права.
Питання, на щастя, вже дійшло до Верховного Суду. І тоді буде цікаво подивитися – чи нагадає Верховний Суд державним органам принципову різницю між тим, хто носить права, і тим, хто їх гарантує, чи ми просто зафіксуємо ще один прецедент нерозуміння, замаскований під юридичну аргументацію.
Продовження теми – за розвитком справи.
Поділіться цим вмістом:


