Пам’яті Євгена Грицяка: 100 років з дня народження керівника Норильського повстання

9 серпня 2026 року виповнилося сто років від дня народження Євгена Степановича Грицяка – уродженця села Стецева на Снятинщині, вихованця Юнацької мережі ОУН, фронтовика, який дістав тяжке поранення у боях 4-го Українського фронту, і водночас – політв’язня, засудженого 1949 року до смертної кари, заміненої на 25 років таборів.

Саме в цьому статусі, під табірним прізвиськом «Полтавець», Грицяк пройшов Джезказган, Владимирський централь, Тайшетську трасу, Інту, Мордовію – і Норильськ, де його ім’я назавжди вписалося в історію опору радянській репресивній системі.

Улітку 1953 року, невдовзі після смерті Йосипа Сталіна, коли надія політв’язнів на амністію обернулася розчаруванням, у таборах Горлагу спалахнуло повстання, яке тривало з 26 травня по 4 серпня і стало найтривалішим та наймасштабнішим виступом в’язнів за всю історію ГУЛАГу. Приводом стало вбивство охороною ув’язнених; наслідком – страйк, який охопив майже 17 тисяч людей у кількох таборових пунктах одночасно. Євген Грицяк був серед тих, хто увійшов до страйкового комітету й формулював вимоги повсталих: перегляд слідчих справ, звільнення неповнолітніх засуджених, скорочення робочого дня, зняття табірних номерів, заборона стрільби по робочій і житловій зонах.

Понад 70% політв’язнів Горлагу становили українці – саме вихідці із західноукраїнського національно-визвольного підпілля, за оцінками дослідників, найбільш організовано й послідовно вибудовували структуру опору в таборах.

Норильське повстання придушили силою – за різними підрахунками, число жертв сягало тисячі осіб. Але його значення виходило далеко за межі одного літа й одного табору. Разом із паралельним повстанням у Воркуті та згодом – 42-денним повстанням у Кенгірі 1954 року – воно продемонструвало те, чого радянська система найбільше боялася: політв’язні здатні організовано чинити спротив, а не лише мовчки гинути.

Ці події спричинили кадрові ротації в керівництві ГУЛАГу, змусили пом’якшити табірний режим і – що найважливіше – започаткували процес, який зрештою підірвав основи сталінської табірної системи як інструменту державного управління. Табірні повстання середини 1950-х років не просто передували десталінізації – вони були одним із чинників, що зробили її неминучою: криза керованості репресивною машиною, викликана масовим і скоординованим спротивом ув’язнених, стала внутрішнім двигуном змін у радянській пенітенціарній політиці, а згодом – і ширше, у самому режимі. Табірний бунт 1950-х років був новою епохою Архіпелагу – епохою, яка його підточувала.

Після звільнення 1956 року Євген Грицяк оселився в Караганді, оскільки повертатися в Західну Україну йому заборонили; згодом усе життя присвятив збереженню пам’яті про пережите, написав книгу спогадів про Норильське повстання, яка стала одним із базових першоджерел для дослідників теми. Помер 14 травня 2017 року в селі Устя на Івано-Франківщині.

Сто років від дня народження Євгена Грицяка – привід не лише вшанувати конкретну людину, а й нагадати собі: історія показує, що навіть найжорсткіші репресивні системи виявляються вразливими перед організованим і послідовним опором тих, кого вони намагаються остаточно позбавити голосу. Табірні повстання 1950-х років – і Норильське зокрема – залишаються переконливим свідченням того, що спротив несвободі здатний ставати рушійною силою історичних змін.