Пробація без ейфорії: 50 років потому після Мартінсона

Перед вами — невеликий, але надзвичайно важдливий розділ зі статті Роберта Мартінсона, яка вийшла друком 1974 року і здобула в науковій спільноті репутацію критичної важливості , що рідко супроводжує академічні публікації. Важливості — передусім для кримінологів та пенологів, — та заслуженого місця в пантеоні наукової слави.

На перший погляд — лише один із розділів. Але саме ця стаття п’ятдесят два роки тому спричинила революцію, яка не завершилася досі. Революцію, що триває у тій формі, яку точніше було б назвати бунтом — бунтом проти вульгарного спрощення цілей покарання та місії виправних агенцій: в’язниці, пробації, умовно-дострокового звільнення. Бунтом проти ілюзії, що складне соціальне явище піддається простому адміністративному вирішенню.

Наведений нижче уривок присвячений пробації. Він демонструє, як Мартінсон — об’єктивно, без заздалегідь визначених висновків — аналізував наявні на той час дані про ефективність пробаційного нагляду. Після нього з’явилися десятки, сотні, тисячі досліджень у різних країнах світу. Та всі вони, попри відмінності в методології та контексті, сходяться в одному: до пробації необхідно ставитися виважено, критично, без ейфорії.

Саме цей урок лишається незасвоєним. В Україні пробація нерідко супроводжується над-оптимізмом, що його годі назвати навіть ліричним — він є цинічним. Цей оптимізм слугує не реабілітації засуджених, а бюрократичним потребам окремих політичних гравців, які перетворюють інститут пробації на менеджерський інструмент реалізації проєктів, позбавлених змістовного наповнення. У цьому — корінна проблема вітчизняної пробаційної практики на сучасному етапі.

Роберт Мартінсон: Пробація або умовно-дострокове звільнення проти ув’язнення

Але, безумовно, найширша і найважливіша робота, яка була проведена щодо впливу лікування на базі громади, була зроблена в області пробації та умовно-дострокового звільнення. Ця робота покликана відповісти на питання, чи має значення, як ви контролюєте і лікуєте правопорушника після його звільнення з в’язниці або після того, як він потрапив під державний нагляд замість тюремного ув’язнення. Ця робота стала основною підставою для твердження, що ми дійсно маємо в своєму розпорядженні засоби для реабілітації правопорушника або, принаймні, для його безпечного звільнення з в’язниці.

Одна група цих досліджень порівняла застосування пробації з іншими заходами щодо правопорушників; вони надають деякі незначні докази того, що, принаймні за деяких обставин, пробація може покращити майбутні шанси правопорушника, ніж якби він був відправлений до в’язниці. Або, принаймні, пробація не погіршує ці шанси. Британське дослідження, проведене Вілкінсом (1958), показало, що коли пробація надавалася частіше, рівень рецидивізму серед осіб, які перебували на пробації, істотно не збільшувався. А інше подібне дослідження, проведене штатом Мічиган у 1963 році, показало, що розширення застосування пробації фактично покращило показники рецидивізму — хоча існують серйозні проблеми порівнянності груп і систем, що досліджувалися.

В одному експерименті, проведеному Бабстом (1965), порівнювали групу осіб, які перебували на умовно-достроковому звільненні, відібраних із дорослих чоловіків, які вчинили тяжкі злочини у Вісконсині, за винятком вбивць і сексуальних злочинців, з подібною групою, яка перебувала на пробації; було виявлено, що особи, які перебували на пробації, вчиняли менше порушень, якщо вони були першочерговими правопорушниками, і не вчиняли більше порушень, якщо вони були рецидивістами. Однак проблема в інтерпретації цього експерименту полягає в тому, що поведінка цих груп вимірювалася окремими організаціями: для осіб, які перебували на пробації, — пробаційними інспекторами, а для осіб, які перебували на умовно-достроковому звільненні, — інспекторами з умовно-дострокового звільнення; не ясно, чи визначення «порушення» було однаковим у кожному випадку, чи застосовувалися інші типи єдиних стандартів. Крім того, не ясно, якими були б результати, якби суб’єкти були безпосередньо передані до організації з умовно-дострокового звільнення, не перебуваючи спочатку у в’язниці.

Інше подібне дослідження, проведене в Ізраїлі Шохамом (1964), слід інтерпретувати з обережністю, оскільки його експериментальна та контрольна групи мали дещо різні характеристики. Але Шохам виявив, що при порівнянні умовного покарання та пробації для осіб, які вчинили злочин вперше, з однорічним тюремним ув’язненням, тільки особи віком до 20 років, які вчинили злочин вперше, показали кращі результати на пробації; особи віком від 21 до 45 років насправді показали гірші результати. Висновки Шохама також відрізняються від висновків Бабста в іншому аспекті. Бабст виявив, що умовно-дострокове звільнення, на відміну від тюремного ув’язнення, не приносило поліпшення для рецидивістів, але Шохам повідомив, що для рецидивістів, які раніше скоїли чотири або більше злочинів, умовне покарання було насправді кращим варіантом, хоча поліпшення було значно меншим, коли рецидивіст скоїв насильницький злочин.

Але як дослідження Бабста, так і Шохама, навіть попри те, що вони вказують на можливу цінність умовного покарання, випробувального терміну або умовно-дострокового звільнення для деяких правопорушників (хоча вони суперечать одне одному в тому, які саме правопорушники), також вказують на песимістичний загальний висновок щодо обмеженості ефективності програм реабілітації. Вони виявили, що особисті характеристики правопорушників — статус першоправопорушника, вік або тип правопорушення — були важливішими за форму лікування у визначенні майбутньої рецидивності. Правопорушник із «сприятливим» прогнозом буде поводитися краще, ніж той, хто його не має, незалежно від того, як розподілити між ними «хороші» чи «погані», «прогресивні» чи «регресивні» методи лікування.

Досить велика група досліджень стосується не пробації в порівнянні з іншими видами покарання, а типу лікування, яке отримує правопорушник, коли він перебуває на пробації або умовно-достроковому звільненні. Саме ці дослідження надали найобнадійливіші звіти про реабілітаційне лікування, а також підняли найсерйозніші питання щодо природи досліджень, що проводяться в галузі виправних заходів.

П’ять із цих досліджень стосувалися неповнолітніх підлітків віком від 13 до 18 років, які були передані під нагляд інспекторів з невеликою кількістю справ або яким були надані інші способи отримання більш інтенсивного нагляду (Adams, 1966 — два звіти; Feistman, 1966; Kawaguchi, 1967; Pilnick, 1967). Ці дослідження показують, що, загалом, інтенсивний нагляд дійсно працює — молоді люди, які отримують спеціальне лікування, демонструють кращі результати за деякими показниками рецидивізму.

Однак ці дослідження залишили без відповіді деякі важливі питання. Наприклад, чи було це поліпшення результату лише функцією кількості контактів підлітка з його інспектором з пробації? Чи залежало це також від тривалості лікування? Або ж саме якість нагляду, а не його кількість, мала вирішальне значення?