Війна, тотальний нагляд і крах соціального контролю (Кримінологічні роздуми про парадокс паноптикуму в збройному конфлікті)

Сучасна кримінологія вже давно розглядає спостереження як основу соціального контролю. Від «Паноптикуму» Бентама до дисциплінарного суспільства Фуко, від концепції «синоптикуму» Зигмунта Баумана до інших досліджень у сфері спостереження, переважає думка, що тотальний контроль держави та її апаратів забезпечує порядок, дотримання правил та внутрішню асиміляцію норм. Однак збройні конфлікти радикально порушують цю парадигму. Війна не просто кидає виклик інфраструктурі спостереження — вона перевертає саму її логіку, показуючи, що тотальне спостереження не є основою соціального контролю, а, скоріше, одним з його найкрихкіших інструментів.

У стабільних політичних умовах мережі замкнутого телебачення (CCTV), цифрові системи моніторингу та біометричні бази даних слугують складовими елементами того, що соціологи називають «формальним соціальним контролем». Вони діють не лише шляхом виявлення відхилень, а й через припущення постійної видимості: об’єкт спостереження змінює свою поведінку в очікуванні спостереження. Сучасні держави поширюють цей погляд на сфери, які раніше були приватними. У мирний час тотальний нагляд нібито забезпечує громадський порядок, стримуючи злочинність, легітимізуючи державну владу та забезпечуючи відповідальність за докази.

Військовий контекст кардинально змінює цю взаємодію.

Яскравий приклад цього відбувся в березні 2026 року, коли, за численними повідомленнями, ізраїльська влада фізично демонтувала камери відеоспостереження на деяких територіях не для того, щоб захистити громадян від спостереження, а щоб приховати масштаби збитків, завданих іранськими ракетними ударами. Апарат тотального спостереження, призначений для спостереження та дисциплінування населення, був демонтований тією самою державою, яка його створила, з метою управління власним інформаційним середовищем. Цей епізод кристалізує те, що можна назвати парадоксом суверенного спостереження: в умовах екзистенційної загрози держава придушує власну паноптичну інфраструктуру, щоб зберегти видимість безпеки — і, як наслідок, легітимність свого проекту соціального контролю.

З кримінологічної точки зору ця динаміка порушує глибокі питання.

По-перше, вона викриває ідеологічний вимір спостереження: системи відеоспостереження не є нейтральними інструментами порядку, а політичними технологіями, розгортання та демонтаж яких підлягають розрахункам влади.

По-друге, вона ілюструє, як війна створює умови для призупинення норм, в яких правові та інституційні рамки, що регулюють соціальний контроль, підпорядковуються військовим імперативам. Кримінальність і девіантність не зникають у воєнний час; скоріше, їх визначення, вимірювання та управління радикально трансформуються. Звичайна статистика злочинності стає ненадійною, спроможність поліції до розслідування справ падає, а неформальні механізми соціального контролю (солідарність громади, колективне покарання, самосуд) поспішають заповнити інституційний вакуум.

Навмисне демонтаж інфраструктури спостереження в умовах збройного конфлікту змушує кримінологів переглянути взаємозв’язок між видимістю, владою та порядком. Тотальне спостереження, яке далеко не є апофеозом соціального контролю, виявляється випадковою та оборотньою технологією, яку держави застосовують у мирний час для управління населенням і від якої вони вибірково відмовляються, коли її паноптична логіка загрожує викрити власні вразливі місця держави. У цьому сенсі війна не просто руйнує інститути соціального контролю: вона позбавляє їх їхньої удаваності.