Інституційна спадковість: сексуальне насильство як системна практика російської держави від імперії до сучасності

29 травня 2026 року Генеральний секретар ООН оприлюднив щорічну доповідь про сексуальне насильство, пов’язане з конфліктами. Вперше в її аннексі опинилися збройні та органи безпеки Росії – за систематичне застосування сексуального насильства щодо військовополонених і цивільних осіб, затриманих під час війни проти України.

35-сторінкова доповідь охоплює 77 державних і недержавних акторів у 21 країні. Спеціальна представниця ООН з питань сексуального насильства в конфліктах Задокументовані 9788 випадків у 2025 році – це лише «відображення значно ширшої схеми порушень, які залишаються переважно невидимими і незадокументованими». Щодо Росії та підконтрольних їй територій зафіксовано 310 верифікованих випадків сексуального насильства стосовно військовополонених і затриманих цивільних: зґвалтування, групові зґвалтування, катування електрошоком і побиття геніталій, примусове оголення. Росія відмовила слідчим ООН у доступі до місць утримання.

Реакція Москви виявилася промовистою. Постійний представник Росії в ООН Василь Небензя заявив, що його країна вважає ці дані «необґрунтованою брехнею», і натомість пообіцяв підготувати власний звіт – про «погане поводження» України з російськими полоненими. Ця дзеркальна риторика є сама по собі красномовним маркером: замість заперечення конкретних фактів — контробвинувачення. Саме така реакція підтверджує тезу, яку ми розгортаємо нижче: сексуальне насильство як практика не сприймається в Росії як щось, що потребує заперечення по суті – бо воно є частиною нормативного фонового шуму системи.

ОСТРІВ САХАЛІН: ЧЕХОВ ЯК СВІДОК

Щоб зрозуміти, чому доповідь ООН 2026 року описує не аномалію, а континуум, варто звернутися до літератури не як до художнього вимислу, а як до першоджерела. Антон Чехов написав «Острів Сахалін» у 1895 році – після безпосередньої поїздки на каторжний острів. Це не роман. Це репортаж-дослідження з елементами статистики та адміністративного аналізу, написаний людиною з медичною освітою і соціологічним поглядом.

Чехов описує систему, в якій жінки-каторжанки розподілялися між поселенцями «як робоча худоба і домашнє майно» – буквально поруч з рогатою худобою в одному адміністративному клопотанні: «просимо відпустити нам рогатого скота для млекопитания… і женского полу для устройства внутреннего хозяйства». Він фіксує, що щойно прибулих жінок ведуть до бараків, де їх оглядають «як товар», і вже першої доби вирішується, «хто кого бере». Практика є не стихійною – вона відпрацьована, ритуалізована, відтворювана.

Особливо значущий момент: Чехов описує жінок, що запитують майбутніх сожителів – «а обижать ви меня не будете?» – і отримують ухильну відповідь про «самовар і корову». Питання ставиться, але відповіді на нього система не передбачає. Насильство не заперечується – воно вписане в ціну угоди. Адміністрація фіксує це як «совместное домообзаводство» або «совместное устройство хозяйства» – евфемізми, що легітимізують примусове сожительство через нотаріальну мову наказів.

Що робить Чехова особливо цінним як свідком – це його відмова від сентиментальності. Він не вигадує жахів. Він реєструє стандартну практику. Саме в цій «звичайності» – ключ до розуміння проблеми. Сексуальне насильство та примусова проституція не є відхиленням від норми Сахаліну кінця XIX століття — вони й є нормою, оформленою відомчими наказами, статтями «Уставу о ссыльных» і розпорядженнями начальника острова.

АРХІПЕЛАГ ГУЛАГ: СОЛЖЕНІЦИН І СПАДКОЄМНІСТЬ СИСТЕМИ

Пройде понад півстоліття після Чехова – і Олександр Солженіцин у «Архіпелазі ГУЛАГ» зафіксує ту саму систему, але вже не в царській, а в радянській версії. Глава «Жінка в таборі» є документальним свідченням того, що каральна машина відтворила сахалінський досвід у промисловому масштабі.

Ритуал первинної «роздачі» жінок залишився незмінним через сімдесят років: новоприбулих вели голими вузьким коридором між привілейованими ув’язненими – «а потом между придурками решалось, кто кого берет». Жінок у першу добу чекали не пояснення режиму, а вербування через «жареную картошку» і кімнату з електроплиткою. Той, хто пропонував, – мав владу. Та, кому пропонували, – мала лише вибір між капітуляцією і голодом.

Солженіцин фіксує системну логіку: жінка «зберігає життя», якщо стає сексуальним об’єктом адміністрації. Ця транзакція описується з холодним реалізмом – без морального осуду придурків, бо вони є продуктом тієї самої системи, що продукує і жертв. Принципово важливо: мова йде не про ексцеси чи зловживання окремих наглядачів – мова йде про відтворюваний інституційний механізм, що функціонував від Солоецьких островів 1920-х до табірної системи 1950-х. Різниться лише мова оформлення – але не суть практики.

Ключовий внесок Солженіцина полягає у тому, що він показує: радянська держава не «успадкувала» від царської окремі практики – вона успадкувала цілий інституційний код. Система, що розглядає ув’язнену жінку як «необходимый предмет для удовлетворения естественных потребностей» (Чехов, слова сахалінського начальника) або як спосіб «зберегти життя» ціною тіла (Солженіцин) — це одна і та сама система, переодягнена в різні уніформи.

Причинно-наслідковий зв’язок: нормалізація як державна практика

Між Чеховим 1895 року, Солженіциним 1950-х і доповіддю ООН 2026 року пролягає не три різні явища, а одне тривале. Ця тяглість має конкретні механізми відтворення.

По-перше, інституційна легітимізація. Від «Устава о ссыльных» до табірних наказів НКВС до сучасних фільтраційних таборів – кожна наступна форма російської держави виробляла відомчий інструментарій, що нормалізував сексуальне насильство через бюрократичну мову. Не «зґвалтування», а «совместное домообзаводство». Не «сексуальне катування», а «виховний захід». Ця мова є не лише маскуванням – вона є механізмом нормалізації для виконавців.

По-друге, відсутність відповідальності як системна риса. Протягом усього задокументованого Чеховим і Солженіциним періоду жоден начальник, що перетворив жіночий барак на будинок розпусти, жоден придурок, що розподіляв жінок як майно, не був притягнутий до відповідальності за сексуальне насильство. Безкарність – це не наслідок недосконалості системи: безкарність є частиною системи. Саме вона забезпечує відтворення практики.

По-третє, соціальна нормалізація і мовчазна співучасть. Особливо важливий аспект, на якому наголошував Чехов: сусіди, спостерігаючи дим над новим самоваром, говорили «з заздрістю», що «у такого-то є вже баба». Суспільне схвалення –  не примусове, а добровільне — є одним з механізмів відтворення системи. Не тоді, коли держава наказує — а тоді, коли сусід заздрить. Це і є нормалізація: практика, яку не потрібно пояснювати чи захищати, бо вона сприймається як природний порядок речей.

Саме цей третій механізм – соціальна нормалізація – пояснює, чому реакція Небензі у 2026 році є такою, якою вона є. Він не заперечує конкретних фактів. Він переключає увагу. Бо на глибинному культурному рівні немає чого заперечувати: практика є нормою, і потреби в її приховуванні – від себе – не існує.

ВИСНОВКИ: ЩО ОЗНАЧАЄ «СИСТЕМНА ПРАКТИКА»

Включення Росії до «чорного списку» ООН у 2026 році є важливим, але принципово недостатнім кроком. Він фіксує симптом, не досліджуючи хворобу. Доповідь Гутерріша описує 310 задокументованих випадків – але ці випадки є видимою верхівкою системи, коренева система якої сягає сахалінських бараків XIX століття.

Антон Чехов і Олександр Солженіцин – попри всі відмінності між ними – зафіксували одне й те саме: державну систему, в якій сексуальне насильство є не збоєм, а функцією. Функцією контролю, приниження, підкорення. Функцією, що відтворюється через інституційну мову, безкарність виконавців і соціальне схвалення.

Будь-яке дослідження, будь-який захід, присвячений сексуальним злочинам Росії в Україні, має сприймати це не просто як сукупність актів насильства, а як прояв глибоко вкоріненої цивілізаційної матриці, сформованої упродовж останніх п’ятисот років. Ігнорування цього контексту перетворює кожну доповідь на опис симптомів без діагнозу.

Чехов написав про Сахалін: «мені здається, що якби цих нещасних не було, то острів не мав би жодного сенсу». Система і справді потребувала цих жінок – але не для того, для чого заявляла. А для того, щоб відтворювати ієрархію влади через їхнє тіло. Ця логіка незмінна – від Сахаліну 1895 до фільтраційних таборів 2022–2026 років. Змінювалися лише форми. Суть залишалася.