Українська пенітенціарна реформа: тернистий шлях від 1990-х років до сьогодення (пам’яті І.В. Штанька)

Коли ми говоримо про тернистий шлях української пенітенціарної системи та відповідної пенітенціарної реформи — а те, що він є тернистим, був та залишається таким, я думаю, ні в кого заперечень це не викличе, — одразу згадується неперевершений Мішель Фуко з його думкою про те, що “всі розуміють: в’язниця є найбільш огидним та неефективним вирішенням проблеми. Але ніхто не знає, яке рішення знайти краще за в’язницю”.

Після розпаду Радянського Союзу ми отримали величезний пласт для подальшої роботи, аби дійсно забезпечити гуманні умови відбування покарання і створити належні умови для ресоціалізації людей, які потрапили у конфлікт з законом і опинилися за ґратами.

1990-ті роки: Фундамент реформ

1990-ті роки — це дійсно був період буремних подій та подальших кроків, які стали трампліном для усіх подальших реформ у пенітенціарній сфері в Україні. Першою такою базовою подією було створення Державного департаменту України з питань виконання покарань як незалежної автономної структури, незалежної від Міністерства внутрішніх справ.

Не хотілося б надто багато фокусувати увагу саме на якихось організаційних структурах та формальних моментах, тому що за своє професійне життя я вже сформував достатню базу для того, щоб критично ставитися до до закону як регулятора соціальних відносин.

Проте, тим не менш, я не можу не згадати — і власне ця реформа має бути прикладом для будь-якого позитивного реформування — як Україна “видирала” пенітенціарну систему з “обійм” відомства поліції. Для того, щоб, у першу чергу, започаткувати той реабілітаційний потенціал і, по-друге, вбити простий, але ефективний “клин” між долями конкретних людей, які перебували в пенітенціарній системі, та загрозами застосування до них нелюдського поводження.

Роль Ради Європи

Власне, це була дуже проста і прагматична ідея: чому пенітенціарна система, а головне — слідчі ізолятори, не можуть перебувати у відомстві поліції.

Хотілося б нагадати в цьому контексті, що у 1997 році Рада Європи провела блискучий аналіз української пенітенціарної системи, який так і називається «Оцінка в’язничної системи України». Цей документ до цього часу зберігає актуальність і є прикладом для усіх подальших реформаторських кроків.

Ці рядки закарбувалися у пам’яті дуже-дуже яскраво з тих часів, і вони звучать так: «Україна повинна розірвати усі зв’язки з відомством поліції, кримінального обвинувачення, та створити незалежну структуру, соціальну автономну структуру для державного управління пенітенціарною системою». Що, власне, і було створено.

Комплексний аналіз реформування

Не хотілося б фокусувати увагу лише на 90-х роках, тому що ми маємо говорити про комплексну реформу української пенітенціарної системи. І, напевне, це може бути дуже недоречно говорити, що було б, якби українська пенітенціарна система пішла іншим шляхом. Вона пішла тим шляхом, яким вона пішла, і потрібно відкинути будь-які спекуляції з цього приводу.

З іншого боку, не можна не говорити про як вдалі, так і абсолютно невдалі управлінські кроки у сфері пенітенціарного реформування.

Напевне, я візьму на себе всю відповідальність та сміливість нагадати, наприклад, що так само, як реформа 1998 року була однією з найбільш важливих, успішних і проєвропейських, так само реформа 2016 року, пов’язана з ліквідацією пенітенціарної служби, була найменш підготовленою і найменш вдалою пенітенціарною реформою. Хоча я не хотів би применшувати значення цих управлінських кроків, тому що вони просто були. І навіть якщо були вони невдалі, вони забезпечили подальше реформування.

Здобутки та виклики

Можна говорити, що українська пенітенціарна реформа за всі 35 років — вона була дійсно яскравою, вона була успішною багато в чому. І порівнювати той стан справ, який мав місце на початку і навіть усередині, навіть наприкінці 90-х років, із сучасним станом справ є, напевне, неможливим.

В’язнична субкультура як імперський проєкт

Пенітенціарна система України ніколи не залишалася поза російськими імперськими проєктами. І у квітні цього року Європейський комітет з питань запобігання катуванням неформально оголосив цей рік роком протидії неформальним в’язничним ієрархіям на пострадянському просторі, підготувавши та опублікувавши відповідний в’язничний стандарт, який так і називається «Неформальні в’язничні ієрархії».

Якщо ми проаналізуємо цей документ, то бачимо, що на пострадянському просторі — навіть максимально віддалившись від класичних праць Ірвінга Гофмана щодо тотальних інституцій та відповідних інституційних неформальних правил, які існують у будь-якій тотальній інституції — все одно можна констатувати, що та неформальна в’язнична субкультура, яка продовжує існувати (і ми маємо, нам потрібно це визнавати) в українських пенітенціарних установах, є штучним продуктом, створеним у рамках імперіалістичної політики спочатку Російської імперії, Радянського Союзу і, власне, сучасної російської неоімперії. Цей продукт використовується для того, щоб у відповідний спосіб тримати під парасолькою контролю відповідні соціальні групи на пострадянському просторі. Україна не є винятком.

Війна як виклик

Я пропущу моменти, пов’язані з безпосереднім впливом війни на інфраструктуру і дотримання прав людини у пенітенціарних установах. Дозволю собі сказати, що війна також продемонструвала, наскільки важливою є пенітенціарна система. Війна продемонструвала, що пенітенціарна система є одним з інструментаріїв просування російських імперських наративів через існування в’язничної субкультури з відповідними соціальними неформальними стратами.

Для мене це є очевидним. Невипадково у концепції реформування — я дуже критично ставлюся до будь-яких концептуальних документів, стратегій, програм тощо, — але я не можу не підкреслити велику цінність того, що у чинній Стратегії реформування пенітенціарної системи України робиться особливий наголос на протидії в’язничній субкультурі, яка розглядається де-факто як загроза національній безпеці в контексті функціонування невід’ємного елементу української держави, а саме пенітенціарної системи.

В’язнична система — це це продовження правосуддя. І, відповідно, перебування, домінування неформальних правил у в’язниці є нічим іншим, як атакою на правосуддя і підривом правосуддя.

Успіхи під час війни

Говорячи про перспективи реформування, хотілося б наголосити, що Україна безумовно склала цей іспит, про що свідчить остання за рахунком доповідь ЄКЗК, де Україна продемонструвала, що навіть під час війни права людини — я це подаю не як гасло, не як декларацію — захищені. Україна змогла під час війни захистити права людини у місцях несвободи. І це стосується як українських громадян, так і ув’язнених з числа військовополонених, які тримаються у місцях несвободи України.

Майбутні виклики

На жаль, війна зруйнувала багато починань. Нам доведеться відновлювати той соціальний аспект в’язниці, який напрацьовувався останні 35 років, і який було багато у чому зруйновано.

Ми повинні розуміти і говорити про це, що під час і після війни соціальна складова пенітенціарної системи буде послаблена за рахунок небезпечного імперативу. Мовляв, “про які права ув’язнених ви говорите, коли вся Україна в руїнах, і прості люди не мають житла, пенсій, зарплат, їжі, медикаментів, у той час, як ви піклуєтеся про якихось там «зеків»”.

На жаль, цей меседж буде звучати. І українські політики, і українські посадовці мають бути до цього готовими. Я називаю речі своїми іменами. Це дуже небезпечний меседж, але він буде, він обов’язково буде. Питання інше: наскільки українське суспільство буде здатним не допустити домінування цього меседжу в політичній складовій пенітенціарної реформи.

З іншого боку — і це стосується, напевне, не лише офіцерів в’язниці, а в першу чергу офіцерів поліції, — все одно можна сказати, що багато офіцерів, які задіяні в роботі поліції та пенітенціарної системі, вони так чи інакше побачили фронт. І акценти будуть зміщені. І на порядку денному реформування пенітенціарної системи України буде не лише відновлення в’язниць, побудова нових в’язниць, поновлення матеріальної бази. Буде саме поновлення соціального підходу до роботи з людьми у пенітенціарній системі.

Висновок

Українська пенітенціарна реформа пройшла тернистий шлях від розпаду Радянського Союзу до сьогодення. Незважаючи на численні виклики, включаючи війну, пенітенціарна система демонструє стійкість та здатність захищати права людини навіть у найскладніших умовах. Протидія в’язничній субкультурі як елементу російського імперського проєкту залишається критично важливою для національної безпеки України. Подальше реформування має враховувати не лише матеріальне відновлення, а й збереження та розвиток соціального підходу до роботи з ув’язненими.