Відображення проблеми в’язничної субкультури у практиці ЄСПЛ («S.P. and Others v. Russia»)

Важливість справи «S.P. and Others v. Russia» важко переоцінити. Окрім того, що Європейським судом було констатовано, що субкультура у російських пенітенціарних установах – це не просто перманентне явище з «понятіями», татуюванням та іншою зовнішньою мішурою, а, передусім, відносини влади, спрямовані на перманентне приниження (мортифікацію) ув’язнених.

У цьому рішенні ЄСПЛ проаналізував конкретні положення щодо сутності відносин влади у пенітенціарних установах, які донедавна були здебільшого науковими або теоретичними категоріями.

Не зважаючи на те, що вказане рішення ухвалене проти Росії, його з однаковим успіхом можна та – що є важливим – потрібно в обов’язковому порядку застосовувати як в Україні, так і в інших країнах колишнього СРСР для цілей очищення національних пенітенціарних систем від огидної й нелюдської кастової системи, заснованій за прямого сприяння та безпосередньої подальшої підтримки владних структур. На це рішення ЄСПЛ потрібно посилатися, його потрібно використовувати безпосередньо у практичній діяльності пенітенціарних установ.

На особливу увагу заслуговує те, що у цьому рішенні ЄСПЛ наголосив: «Національні органи влади не зробили нічого, щоб визнати, не кажучи вже про вирішення цієї проблеми, і не вжили жодних загальних або індивідуальних заходів для забезпечення безпеки та добробуту заявників. З огляду на масштаби проблеми, бездіяльність … органів влади у цій справі може розглядатися як форма співучасті у зловживаннях, завданих ув’язненим, які перебувають під їхнім захистом».

Використання словосполучення «у цій справі» аж ніяк не може надавати спокою національним органам влади інших держав Ради Європи у подібних ситуаціях, адже на додаток до численних інших справ, що стосувалися загроз для різних категорій уразливих осіб у пенітенціарних установах, ЄСПЛ сформулював міцну прецедентну основу, яка має застосовуватися для цілей захисту життя, здоров’я та гідності ув’язнених, а також для неможливості втечі від виконання зобов’язань Державами за статтею 3 Конвенції про захист прав людини, у тому числі через пропонування потерпілим бюрократичних перепон замість реальної підтримки від загроз життю, здоров’ю та гідності.

Так, Суд наголосив, що відсутність будь-якої прямої причетності держави до актів жорстокого поводження, які відповідають умові жорстокості, передбаченій статтею 3 Конвенції, не звільняє державу від її зобов’язань за цим положенням.

«S.P. and Others v. Russia», applications №№ 36463/11, 11235/13, 35817/13, 44982/15, 49247/15, 77227/16, 78224/16, 45049/17, 52291/17, 69425/17, 70086/17, judgment 02.05.2023

1. Справа стосується стверджуваного нелюдського й такого, що принижує гідність, поводження із заявниками у російських пенітенціарних установах через їхнє «нижчий» статус у неформальній ієрархії ув’язнених. Ця справа також стосується стверджуваної відсутності ефективних національних засобів правового захисту для їхніх скарг з цього приводу.

4. Заявники є засудженими, які відбули або відбувають покарання у різних пенітенціарних установах Росії.

5. Основна скарга заявників стосується нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження через їхній «нижчий» статус у неформальній ієрархії ув’язнених, що склалася у російських пенітенціарних установах та була підсилена неформальним кодексом поведінки злочинного світу, який зазвичай називають «правилами» («понятіями»). Цей кодекс поділяє ув’язнених на чотири основні категорії або «касти» («масті»). Спираючись на свій особистий досвід, скарги до органів влади, а також на ґрунтовні дослідження та офіційні звіти про ієрархію ув’язнених у російських пенітенціарних установах, заявники надали наступний опис поводження з ними як з «вигнанцями» у рамках неформальної ієрархії ув’язнених у російських пенітенціарних установах.

6. Група на вершині ієрархії – це кримінальна еліта або «самодостатні люди» («авторитети», «блатні»). До функцій кримінальної еліти входить підтримка й тлумачення неформального кодексу ув’язнених, особливо при вирішенні конфліктів між ув’язненими. Зазвичай це закоренілі злочинці з численними судимостями, які підтримують неформальну ієрархію за допомогою погроз та насильства. Неформальний кодекс поведінки не дозволяє їм виконувати будь-яку роботу або співпрацювати з тюремним персоналом.

7. «Колаборанти» («козли», «червоні»), які співпрацюють з тюремним персоналом для забезпечення порядку або виконання адміністративних завдань, таких як управління або розподіл постачання, становлять напівпривілейований клас.

8. Переважна більшість ув’язнених належать до широкої категорії, відомої як «пацани» або «хлопці» («мужики»). Вони приймають неформальний кодекс поведінки, утримуючись від активної співпраці з тюремною адміністрацією.

9. Заявники належать до категорії, що знаходиться внизу неформальної ієрархії ув’язнених, «ізгоїв», які також відомі – серед багатьох інших назв – як «півні», «недоторканні» або «принижені» («опущені», «ображені»). «Ізгоям» призначали роботу, яка вважалася непридатною для інших ув’язнених через їхню «брудну» природу. Їхні обов’язки включали прибирання вигрібних ям, туалетів, душових, лазень або прогулянкових дворів. За словами С.П. та А.Т., тюремний персонал стежив за тим, щоб у кожній бригаді була певна кількість «ізгоїв», достатня для виконання «брудної роботи», яка вважалася принизливою та якої уникали інші ув’язнені.

10. Матеріали, надані заявниками, свідчать про те, що перелік дій, які можуть призвести ув’язненого до «пониження в статусі», є значним та включає, наприклад, крадіжку в інших ув’язнених, неповернення боргу, роль інформатора або «стукача», неохайний або негігієнічний зовнішній вигляд або поведінку, випадковий дотик до особи іншого «ізгоя» або його майна. Інші «проступки», що караються «пониженням у статусі», включають засудження за сексуальні злочини та злочини проти дітей, а також визнання того, що коли-небудь займалися анальним або оральним сексом (за згодою або примусово).

11. Заявники В.Д., А.С. та С.І. були віднесені до категорії «ізгоїв» після того, як їх було засуджено за сексуальні злочини. У випадку В.Д. тюремна адміністрація розкрила інформацію про злочини, за які він був засуджений, розмістивши його фотографію на дошці оголошень у загальній зоні в’язниці з приміткою «схильний до педофілії». Деякі інші заявники були класифіковані як «ізгої» після того, як вони випадково доторкнулися до речей або особи іншого «ізгоя» (М.Ю.) або контактували з чимось, що вважається «нечистим», наприклад, з підлогою туалету (А.О.). Деякі інші перенесли свій статус з колонії для неповнолітніх або з попереднього строку ув’язнення, проведеного у закритому закладі разом з «ізгоями» (А.М., І.А.). Деякі заявники випадково розповіли іншим, що вони мали сексуальні контакти у формах, заборонених неформальним кодексом поведінки ув’язнених, що призвело до пониження їхнього статусу (І.К.).

12. Стигма, пов’язана зі статусом заявників як «ізгоїв», була перманентною: у разі переведення до іншої в’язниці, вони повинні були розповісти про це іншим ув’язненим або ж понести «покарання» за приховування свого статусу (А.М.). Після прибуття заявників до в’язниці неформальний наглядач («смотрящий») призначав «ізгоїв» або виконувати чорну роботу, або надавати сексуальні послуги іншим ув’язненим. За словами заявників, якби вони відмовилися надавати призначені їм послуги, їх би піддавали жорстокому побиттю та сексуальному або сексуалізованому насильству.

13. Один із заявників (В.І.), якого змушували надавати сексуальні послуги іншим ув’язненим, інфікувався ВІЛ. При потраплянні до в’язниці у березні 2012 року його тест на ВІЛ був негативним, але в січні 2016 року тест на ВІЛ виявився позитивним.

14. Сегрегація заявників-«ізгоїв» була як символічною, так і фізичною: їм виділяли окремі та відмінні від інших житлові приміщення, вони повинні були мати власні столові прилади та кухонне начиння. Їм заборонялося торкатися меблів, столових приборів та особистих речей інших ув’язнених. Якщо вони це робили, то ці речі ставали «брудними» та не могли більше використовуватися іншими через страх «зараження». Заявникам з групи «ізгоїв» також заборонялося торкатися або потискати руки іншим; вони повинні були поступатися місцем ув’язненим інших каст при проходженні коридорами та триматися біля стіни, щоб пропустити їх.

15. У спальному приміщенні «ізгоям» надавали найменш зручні ліжка, а якщо їх не вистачало, вони були змушені спати на підлозі упродовж декількох тижнів і навіть місяців, поки не з’являлося «ліжко для ізгоїв» (А.О., М.Ю.). Ліжка «ізгоїв» розміщувалися у «кутку ізгоїв», навколо якого висіли простирадла, щоб забезпечити фізичне відокремлення від решти гуртожитку.

16. Заявникам призначався конкретний стіл у їдальні та конкретний умивальник; їм не дозволялося їсти або сидіти деінде. Їхні столові прилади часто мали спеціальну позначку, наприклад, пробитий або просвердлений отвір у мисках і ложках (С.П., В.Д., А.О.). Заявникам також не дозволяли зберігати їжу в загальних холодильниках або заходити до приміщення, де інші засуджені розігрівали їжу (А.О., М.Ю.).

17. Заявники могли користуватися загальним душем після того, як всі інші закінчили. Крім того, їм не дозволялося користуватися загальною пральнею. Заявники повинні були прати свій одяг та постільну білизну самостійно, а В.Д. повинен був стригтися сам.

18. Заявникам дозволялося відвідувати лікаря загальної практики або лікаря-спеціаліста лише після того, як всі інші ув’язнені пройшли обстеження, що призвело до того, що С.П. не отримував стоматологічного лікування упродовж п’яти років через тривалий час очікування та відвідування стоматолога лише один або два рази на місяць.

19. Заявники піддавалися словесним образам та погрозам насильством, а А.О. став жертвою фізичного насильства. А.С. повідомив, що його регулярно били під час перебування в установі, причому 11 грудня 2018 року відбулося жорстоке побиття, а 16 березня 2019 року його вдарили в груди гострим предметом.

20. Заявники повідомляли, що практика тюремного персоналу часто демонструє мовчазне схвалення неформальної ієрархії. Під час первинної класифікації персонал ставив питання про «статус» ув’язненого, щоб вирішити, куди його розподілити. У деяких установах персонал фізично розділяв ув’язнених відповідно до їхнього неформального статусу. Персонал також нерівномірно розподіляв роботи з прибирання на ротаційній основі.

21. В.Д. припустив, що тюремний персонал міг би перевести всіх «ізгоїв» до окремого блоку, де вони були б у безпеці. Однак це призвело б до того, що ув’язнені в інших блоках були б змушені виконувати «брудну роботу», проти чого вони могли б повстати. І.А., А.О. та М.Ю. повідомили, що їх утримували в блоці, де перебували лише «ізгої». І.А. також повідомив, що коли він попросив перевести його до «безпечного місця», влада помістила його до «сектору особистої безпеки», яке було практично окремим блоком для «ізгоїв». За словами І.А., згідно з правилами неформального кодексу поведінки, прохання про переведення до сектору безпеки означає визнання того, що ув’язненого понизили в статусі до «ізгоя».

22. За словами заявників, тюремна адміністрація не тільки знала про існуючу неформальну ієрархічну систему, але й була причетна до неї, що робило будь-які скарги до тюремної адміністрації не тільки неефективними, проте й небезпечними. Тим не менш, заявники намагалися скаржитися до різних державних органів, уповноважених здійснювати нагляд за пенітенціарними установами.

23. А.Т. поскаржився Омбудсману на примус до виконання обов’язків з прибирання у виправній колонії. 17 жовтня 2011 року Омбудсман скерував скаргу до Свердловського обласного управління Федеральної служби виконання покарань (ФСВП). 18 листопада 2011 року заступник начальника управління написав А.Т. листа, в якому повідомив, що, згідно зі свідченнями адміністрації колонії та інших ув’язнених, від заявника ніколи не вимагали виконувати будь-які обов’язки з прибирання, окрім двох годин регулярних громадських робіт на тиждень.

24. 21 лютого 2017 року С.І. поскаржився до відділу внутрішньої безпеки ФСВП на труднощі, пов’язані з його становищем у неформальній ієрархії. Оскільки заявник (С.І.) так і не отримав жодної відповіді від ФСВП, він подав нову скаргу до обласної прокуратури, яка потім перенаправила її до Ульяновського обласного управління ФСВП. УФСВП відповіло, що ніколи не отримувало скаргу заявника від 21 лютого 2017 року.

25. 7 грудня 2018 року С.І. поскаржився до Федеральної служби безпеки на побиття, приниження, сексуальне насильство та знущання з боку деяких співкамерників. Його скарга була направлена до Слідчого комітету, обласної прокуратури та Головного управління ФСВП. Жодної відповіді від цих органів не надійшло.

26. 19 березня 2012 року А.Т. подав позов до цивільного суду на персонал установи, вимагаючи відшкодування моральної шкоди, завданої йому примусовим залученням до примусових робіт та щоденною безоплатною роботою. У відповідь на позов адміністрація в’язниці стверджувала, що ніколи не примушувала його до примусової праці і що його примушували виконувати роботу з прибирання інші ув’язнені. Вони також стверджували, що не знали про цю ситуацію, оскільки він ніколи не скаржився на неї.

27. 18 вересня 2012 року Тагілстроєвський районний суд м. Нижнього Тагілу відмовив у задоволенні позову, встановивши, що, хоча А.Т. «виконував обов’язки з прибирання у відділенні № 4», його «змушували виконувати цю роботу ув’язнені, які не є сторонами у цій справі, а не персонал колонії». Суд також постановив, що адміністрація в’язниці не несе відповідальності за цю ситуацію, оскільки А.Т. «продемонстрував пасивний підхід до захисту своїх трудових прав».

28. А.Т. подав касаційну скаргу на тій підставі, що адміністрація колонії знала про його ситуацію. 08 лютого 2013 року Свердловський обласний суд без розгляду відхилив його апеляцію.

29. У 2015 році А.М. подав цивільний позов проти персоналу колонії, вимагаючи відшкодування моральної шкоди у зв’язку з ненаданням йому постільної білизни та предметів гігієни, а також захисту від дискримінації через його статус у неформальній ієрархії. Він додав свідчення інших ув’язнених, які підтверджували його звинувачення. Один ув’язнений також надав довідку зі своєї медичної картки, яка прямо вказувала на його «понижений соціальний статус» та була підписана терапевтом і психіатром.

30. 12 травня 2015 року Тверський районний суд Москви відхилив позов А.М., постановивши, що зазначений заявник не надав жодних доказів, які б свідчили про те, що співробітники в’язниці діяли незаконно.

31. А.М. поскаржився на стигматизацію ув’язнених-«ізгоїв» Омбудсману, який 16 січня 2016 року відповів наступним чином:

«Вашу скаргу … щодо порушення прав та законних інтересів засуджених, які (за Вашими словами) мають принижений соціальний статус … розглянуто. Я не заперечую, що нам добре відома, і не тільки з фільмів чи книжок, проблема поділу засуджених на касти… Однак згідно з частиною 1 статті 19 Конституції РФ усі люди є рівними перед законом та судом. Стосовно засуджених ця вимога означає, що всі засуджені є рівними перед [Кримінально-виконавчим кодексом] … Слід зазначити, що наше чинне законодавство не містить жодних положень, які б дозволяли працівникам пенітенціарних установ принижувати засуджених або одній групі ув’язнених принижувати інших. Навряд чи можна собі уявити, щоб начальник колонії чи прокурор з нагляду публічно визнав, що майже всі офіцери в’язниці таємно поділяють в’язнів на «еліту», «мужиків», «активістів», «принижених», а також «активістів», «червоних», «чорних» тощо; іншими словами, малоймовірно, що вони визнають, що порушували вимоги [рівності] закону. Тому будь-який прямий запит чи скарга щодо існуючих неврегульованих умов тримання засуджених з пониженим соціальним статусом зумовить передбачувану реакцію з боку цих органів: поділ засуджених на різні статусні групи в тому-то закладі не має значення, не було встановлено, і тому не було жодних доказів приниження або нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження».

32. Омбудсман повідомив А.М. використовувати наявні національні засоби правового захисту, включаючи скарги до наглядових прокурорів, судів, громадських спостережних комісій та правозахисників, і повідомив йому, що його скаргу було направлено до прокуратури Іркутської області для розгляду.

33. 27 січня 2016 року прокурор Іркутської області переслав скаргу А.М. до прокурора Красноярського краю, який, у свою чергу, направив її до районної прокуратури та начальнику виправної колонії, де утримувався заявник. 7 квітня 2016 року прокурор району письмово проінформував А.М. що його твердження були необґрунтованими і що всі ув’язнені без винятку могли використовувати будь-які доступні житлові приміщення та обладнання.

80. Іншим важливим фактором в оцінці Судом дотримання державою своїх зобов’язань за статтею 3 Конвенції є те, чи був ув’язнений частиною особливо вразливої групи, наприклад тому, що він належить до категорії з підвищеним ризиком жорстокого поводження («Stasi v. France», № 25001/07, п. 91, 20 October 2011 – concerning homosexuals; «J.L. v. Latvia», № 23893/06, п. 68, 17 April 2012 – concerning police collaborators; «D.F. v. Latvia», §§ 81-84, «M.C.» v. Poland, № 23692/09, п. 90, 3 March 2015 –, concerning sexual offenders; «Sizarev v. Ukraine», № 17116/04, п.п. 114-15, 17 January 2013; «Totolici v. Romania», № 26576/10, п.п. 48-49, 14 January 2014 – concerning former police officers).

81. Суд зазначає, що ця справа по суті стосується тверджень заявників про те, що вони зазнали принизливого поводження та фізичного насильства внаслідок того, що були частиною групи «ізгоїв». Ці твердження ґрунтуються на описі їхнього особистого досвіду перебування у статусі «ізгоїв», який вони надали Суду, їхніх скаргах до національних органів влади та реакції цих органів. Крім того, ці твердження підтверджуються численними звітами та дослідженнями, які документують існування в російських пенітенціарних установах особливого набору неформальних норм, які забезпечуються неформальними методами, включаючи неформальні покарання за порушення правил. Уряд не підтвердив, проте й не спростував твердження заявників щодо існування неформальної ієрархії ув’язнених та їхнього місця в ній; фактично, Уряд уникав будь-якої згадки терміну «ув’язнені-ізгої» або будь-якого подібного поняття у своїх зауваженнях.

82. Неформальний характер ієрархії ув’язнених, пов’язаний з укоріненими моделями поведінки, а саме зловживаннями та ритуальним й символічно принизливим поводженням з «ізгоями» з боку інших ув’язнених, робить її за своєю суттю складним предметом для розгляду Судом. Тому Суду доведеться розглядати скарги заявників, беручи до уваги всю інформацію з різних джерел, надану ними, включаючи офіційні звіти та наукові дослідження, з тим, щоб встановити правдивість тверджень заявників. Суд повторює, що накопичення ідентичних або аналогічних порушень, які є достатньо численними та взаємопов’язаними, може становити не просто окремі випадки або винятки, а практику або систему («Ireland v. the United Kingdom», 18 January 1978, п. 159; «Cyprus v. Turkey» [GC], № 25781/94, п. 115).

83. Найновіший та найповніший виклад підходу Суду до питань доказів можна знайти в його рішенні «Ukraine and the Netherlands v. Russia [GC]» ((dec.), № 8019/16 and 2 Others, п.п. 434-449, 30 November 2022). Зокрема, Суд повторює, що суворе застосування принципу affirmanti incumbit probatio не завжди є доречним. Якщо держава-відповідач не може надати задовільного та переконливого пояснення щодо подій, які повністю або значною мірою належать до виключної компетенції національних органів влади, або не виконує запит Суду про надання матеріалів, які могли б підтвердити або спростувати твердження, викладені в заяві, Суд може робити висновки та поєднувати такі висновки з контекстуальними факторами. Однак перед тим, як Суд зможе це зробити, повинні бути узгоджені елементи, що підтверджують твердження заявника. Рівень переконливості, необхідний для досягнення певного висновку, і розподіл тягаря доведення нерозривно пов’язані зі специфікою фактів, характером висунутих тверджень і конвенційним правом, що перебуває на поряду денному.

84. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що заявники надали детальні описи подій, які призвели до їхньої класифікації як ув’язнених-«ізгоїв». Заявники надали докази на підтримку своїх тверджень, включаючи конкретні деталі та, в одному випадку (А.М.), задокументовану медичну документацію. Крім того, очевидно, що як інші ув’язнені, так і тюремний персонал знали про їхній статус «ізгоїв». Насправді, деякі заявники навіть були поміщені до спеціальних блоків, призначених виключно для «ізгоїв», як це було у випадку з А.О.

85. Розповіді заявників про зловживання, з якими вони зіткнулися через свій статус «ізгоїв», були схожими, незважаючи на те, що вони утримувалися в далеких і віддалених місцях у різний час. Це, а також звіти та наукові дослідження, що документують неформальну тюремну ієрархію в російській пенітенціарній мережі, надають довіри до їхнього опису поводження, якого вони зазнали особисто, та зловживань, що випливають з цього поводження. Заявники описували постійну сегрегацію, як соціальну, так і фізичну, з окремими ліжками, столами, столовими приборами з дірками, різним часом відвідування туалету і телевізійної кімнати, низькою якістю їжі та обмеженим доступом до медикаментів. Усіх заявників без винятку змушували виконувати те, що вважалося «брудною роботою», наприклад, прибирати туалети, душові та подвір’я. Сегрегація та робота, яку вони змушені були виконувати, забезпечувалися фізичним насильством та погрозами насильства (В.І. та А.С.), а також сексуальним насильством по відношенню до деяких заявників.

86. Розповіді заявників збігаються з описами неформальної ієрархії ув’язнених в академічних роботах, які так само посилаються на існування чотирьох широко визначених категорій ув’язнених, а також на зловживання і позбавлення, яких зазнає група «ізгоїв». Важливо, що значна частина цих досліджень була проведена нинішніми або колишніми співробітниками в’язниць або членами громадських спостережних комісій, які мали можливість спостерігати за становищем «принижених» ув’язнених на місцях. Дослідження послідовно задокументували ієрархічну систему, існування ув’язнених-«ізгоїв» та поводження з ними як широко поширену практику в російських в’язницях, що існувала десятиліттями та торкнулася значної кількості ув’язнених.

87. Суд також зазначає, що у той час як окремі групи ув’язнених та кодекс ув’язнених, заснований на неформальних нормах, є відносно поширеними рисами тюремних структур у всьому світі, неформальна ієрархія, як видається, є вкоріненою особливістю російських в’язниць. Дослідники простежили витоки системи статусів у таборах каторги в Російській імперії та таборах примусової праці в СРСР та повідомили про спостереження одного з ув’язнених, що кількість «ізгоїв» з часом зросла. У звіті про візит до Росії, здійснений ЄКЗК у 2012 році, зазначалося, зокрема, про існування системи статусів та описувалося становище «ізгоїв» у спосіб, що відповідає інформації, наданій заявниками та знайденій в академічних дослідженнях.

88. Існують також достатньо переконливі свідчення того, що місцева влада знає про неформальну ієрархію. Громадська спостережна комісія Свердловської області повідомила, що начальник в’язниці по-різному реагував на долю ув’язнених-«ізгоїв», які спали на підлозі, і визнала обурливим той факт, що як ув’язнені, так і тюремний персонал дотримуються неформального кодексу поведінки, а не офіційних правил. Омбудсман визнав, що існування неформальних каст ув’язнених є загальновідомим, але жоден офіційний орган не визнає цього. Нещодавно, у 2018 році, представники моніторингових організацій отримали доступ до установ виконання покарань у Пермському краї для проведення масштабного дослідження становища ув’язнених «ізгоїв», яке включало інтерв’ю з ув’язненими та персоналом. Вони виявили, що до цієї категорії потрапив кожен десятий ув’язнений, якого змушували виконувати «брудну роботу» та регулярно піддавали жорстокому поводженню, про що також розповідали заявники. Дослідження дійшло висновку, що тюремний персонал не тільки знав про неформальну ієрархію, але й використовував її для підтримання порядку в установі. Як зазначалося вище, Уряд, незважаючи на те, що мав необмежений доступ до інформації про осіб, які перебувають під вартою, вирішив не розглядати докладні подання заявників і не надав альтернативного викладу подій.

89. У світлі викладеного вище, а саме достовірного та послідовного опису заявниками поводження, якого вони зазнали, узгоджених висновків різних звітів та наукових досліджень, а також неспроможності Уряду надати задовільну та переконливу відповідь на ці докази, Суд вважає встановленим, що заявники зазнали поводження, на яке вони скаржаться до Суду, з боку інших ув’язнених та через їхній статус у неформальній ієрархії ув’язнених.

91. Суд зазначає, що хоча не всі заявники зазнавали фізичного насильства у зв’язку з їхнім статусом «ізгоїв», А.О. та А.С. зазнавали фізичних нападів, а В.І. був змушений надавати сексуальні послуги члену «кримінальної еліти». Фізичне та сексуальне насильство, безперечно, є формами жорстокого поводження, що підпадають під дію статті 3 Конвенції.

92. Суд також повторює, що акти жорстокого поводження, відмінні від фізичного насильства, можуть також становити жорстоке поводження через психологічну шкоду, яку вони завдають людській гідності. Зокрема, погроза жорстокого поводження може також становити форму жорстокого поводження через страх насильства, який вона вселяє в жертву, і психічні страждання, які вона спричиняє («Gäfgen v. Germany» [GC], № 22978/05, п. 108). Заяви заявників та надані ними матеріали збігаються в тому, що загроза фізичного насильства була постійною в житті ув’язнених-«ізгоїв», і вказують на те, що всі заявники стикалися з такою загрозою. С.П. повідомив, що заподіянням шкоди «ізгоями» вважалися дії, пов’язані з їхньою присутністю, досить поширені, щоб бути включеними в анкету про ставлення до них ув’язнених. Суд визнає, що життя у стані душевних страждань та страху перед жорстоким поводженням було невід’ємною частиною досвіду заявників як «ізгоїв», що, у свою чергу, було наслідком ієрархічної категоризації ув’язнених. Це принижувало людську гідність заявників, принижуючи їхній статус, вселяючи в них почуття неповноцінності по відношенню до інших ув’язнених. Це становило форму поводження, що принижує гідність, заборонену статтею 3 Конвенції.

93. Ще одним свідченням поводження, що принижує гідність, яке застосовувалося до заявників-«ізгоїв», були свавільні обмеження та позбавлення, яких вони зазнавали у своєму повсякденному житті. Заявників відокремлення від інших ув’язнених відбувалося на фізичному та символічному рівнях. Їм виділяли найменш комфортні місця в гуртожитках та їдальнях та під загрозою покарання забороняли користуватися будь-якими іншими приміщеннями. Доступ заявників до тюремних ресурсів, включаючи душові та медичну допомогу, був обмежений або виключений; вони могли користуватися лише тим, що залишилося від інших груп ув’язнених. Заявника також заборонялося наближатися до інших ув’язнених, не кажучи вже про торкання, під загрозою того, що вони стануть «забрудненими». На думку Суду, відмова в людському контакті є дегуманізуючою практикою, яка посилює ідею про те, що певні люди є неповноцінними та не заслуговують на рівне ставлення та повагу. Соціальна ізоляція та маргіналізація «ізгоїв», що виникли внаслідок цього, мали призвести до серйозних психологічних наслідків.

94. Розподіл трудових обов’язків на основі статусу, коли «ізгоїв» змушували виконувати роботу та заняття, що вважалися «брудними» або з інших причин неприйнятними для інших ув’язнених, ще більше принижував їх та посилював почуття неповноцінності. Заявників не лише змушували виконувати чорну роботу, як-то прибирання туалетів або душових кабін, проте й ставилися до них з неповагою та зневагою за те, що вони виконували роботу, яка вважалася принизливою за своєю природою. Розподіл роботи на основі неформального статусу слугував увічненню відокремлення «ізгоїв»; їх призначали виконувати «брудну роботу» через їхній статус, і кожен, хто випадково торкався речі, яка вважалася «нечистою», підлягав «пониженню в статусі».

95. Більше того, почуття неповноцінності та безсилля серед «ізгоїв» посилювалося через постійну стигматизацію, пов’язану з їхнім низьким неформальним статусом. Неформальні правила вимагали, щоб вони прямо декларували свій неформальний статус при переведенні до іншого закладу, а невиконання цього правила могло призвести до суворого «покарання». Тривалий характер стигматизації позбавляв заявників-«ізгоїв» будь-якої перспективи на покращення становища навіть після тривалого періоду ув’язнення.

96. У світлі вищевикладеного Суд доходить висновку, що стигматизація та фізична і соціальна сегрегація заявників у поєднанні з їх призначенням на чорну роботу та відмовою у задоволенні основних потреб, як-то постільна білизна, гігієна та медична допомога, підкріплена погрозами насильства, а також періодичним фізичним та сексуальним насильством, призвела до того, що вони зазнали психічного занепокоєння та фізичних страждань, які, ймовірно, перевищували неминучий рівень страждань, притаманний ув’язненню (compare «Rodić and Others», п. 73; «Alexandrу Marius Radu v. Romania», № 34022/05, п. 48), навіть якщо не всі заявники зазнали фізичного або сексуального насильства. Ситуація, в якій заявники перебували роками через те, що їх зараховували до групи «ізгоїв», становила нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження у розумінні статті 3 Конвенції.

97. Уряд відмовився брати на себе будь-яку відповідальність за жорстоке поводження, про яке стверджували заявники, заперечуючи будь-які дії або бездіяльність з боку тюремного персоналу. На їхню думку, оскільки заявники не подали жодної скарги, не можна було очікувати, що тюремний персонал захистить їх.

98. Суд повторює, що відсутність будь-якої прямої причетності держави до актів жорстокого поводження, які відповідають умові жорстокості, передбаченій статтею 3 Конвенції, не звільняє державу від її зобов’язань за цим положенням («Gjini v. Serbia», № 1128/16, п. 77). У зв’язку з цим Суд посилається на відповідні принципи, що стосуються відповідальності держави, нагляду та контролю за триманням під вартою, а також зобов’язання захищати особу від насильства серед ув’язнених, які викладені у справі «Premininy» (п.п. 82-88). Зокрема, національні органи влади зобов’язані вживати заходів для забезпечення того, щоб особи, які перебувають під їхньою юрисдикцією, не піддавалися катуванням або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню, включаючи таке жорстоке поводження з боку приватних осіб («Premininy, п. 84; «D.F. v. Latvia», п.п. 83-84). Обсяг цього зобов’язання щодо захисту залежить від конкретних обставин кожної справи («Stasi», п. 79).

99. Повертаючись до цієї справи, Суд повторює свій наведений вище висновок про те, що заявники належали до групи «ізгоїв», яка була об’єктом насильства між ув’язненими. Явище неформальної ієрархії ув’язнених, яке є основною причиною нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження із заявниками-«ізгоями», є широко поширеною й добре відомою проблемою в російських пенітенціарних установах. Персонал в’язниці та влада в цілому мали б знати про існування неформальної ієрархії ув’язнених та про статус заявників у ній. Деякі заявники розкрили свій статус владі, тоді як становище інших мало бути очевидним для тих, хто знайомий з системою, і іноді задокументованим в офіційних документах (М.Ю. та А.М.). Тому неможливо було ігнорувати ризики нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження, з якими заявники стикалися щодня упродовж усього строку ув’язнення. Оскільки органи влади знали або повинні були знати про ризики, на які наражалися заявники цієї вразливої категорії, Уряд повинен був пояснити, яких заходів було вжито для усунення вразливості заявників («D.F. v. Latvia», п. 87).

100. Суд повторює, що реагування на зловживання та жорстоке поводження в умовах в’язниці вимагає, перш за все, швидких дій з боку тюремного персоналу, в тому числі шляхом забезпечення захисту жертви від повторних зловживань та доступу до необхідних медичних та психіатричних послуг. Таке реагування повинно включати координацію дій персоналу охорони, судових, медичних і психіатричних працівників та адміністрації установи («Premininy», п. 54, п. 87). Однак у цій справі, незважаючи на існування серйозного й постійного ризику для благополуччя заявників, тюремний персонал не вжив жодних конкретних і оперативних заходів безпеки або нагляду, щоб запобігти застосуванню до заявників неформального кодексу поведінки, або не розглянув питання про те, як можна було б захистити заявників від зловживань та переслідувань. Також виявилося, що тюремний персонал не мав належної політики класифікації, яка б включала перевірку на ризик віктимізації та жорстокого поводження, врахування рис, які, як відомо, включають людину до групи ризику, а також власне сприйняття вразливості людини, що має вирішальне значення для забезпечення того, щоб потенційні хижаки та потенційні жертви не розміщувалися разом.

101. Крім того, немає жодних ознак того, що тюремний персонал мав стандартизовану політику покарань щодо ув’язнених, які вчиняли насильство, намагаючись нав’язати неформальний кодекс поведінки іншим («Premininy», п. 88). Твердження А.С. про те, що він зазнав нападу та побиття за нібито порушення неформального кодексу поведінки ув’язнених, не були належним чином розслідувані. Виховні заходи, запропоновані Урядом, були явно недостатніми для подолання ситуації, коли зловживання та жорстоке поводження продовжуються. Відсутність такої політики свідчить про те, що насильство у місцях позбавлення волі не сприймалося достатньо серйозно, і що тюремний персонал був готовий дозволити ув’язненим безкарно діяти на шкоду правам інших ув’язнених, у тому числі праву, гарантованому статтею 3 Конвенції.

102. Крім того, виявляється, що національні органи влади не мають плану дій для вирішення цієї проблеми на структурному рівні і не змогли вказати на будь-які ефективні національні засоби правового захисту, які могли б запропонувати відшкодування заявникам, що постраждали від неї. Повідомляючи Уряд про кожну з цих справ, Суд попросив його пояснити, «які конкретні заходи прокурор або суд [був] уповноважений вжити з метою поліпшення становища [знедолених] ув’язнених», а також надати «всі відповідні документи, що стосуються політики боротьби з насильством та залякуванням у пенітенціарних установах, пов’язаних з неформальною ієрархією ув’язнених, які здатні продемонструвати ефективність такої політики». Окрім згадки про можливість звернення до прокуратури або суду, Уряд не надав жодних програмних документів або окремих нормативно-правових актів, які б стосувалися скрутного становища ув’язнених-«ізгоїв» (як групи, так і кожного окремо), і не надав жодних вказівок на те, яких конкретних заходів можна було б вжити для його поліпшення.

103. Скарги на принизливий вплив неформальної ієрархії ув’язнених схожі на інші скарги, що виникають через структурні проблеми. Ці проблеми пов’язані з перебоями в системі, а не лише з індивідуальними обставинами заявників. Раніше Суд вже розглядав ефективність національних засобів правового захисту, запропонованих Урядом Росії для вирішення структурних проблем у пенітенціарних установах, і визнав їх неефективними. Суд підкреслив, зокрема, що Уряд не зміг продемонструвати, яке відшкодування могло бути надане заявнику прокурором, судом або будь-яким іншим державним органом у зв’язку з проблемою структурного характеру («Ananyev and Others», п.п. 100-119 – щодо умов тримання під вартою у слідчих ізоляторах; «Butko v. Russia», № 32036/10, п.п. 42-47, 12.11.2015 – щодо умов тримання під вартою у виправних установах; «Tomov and Others v. Russia», № 18255/10 та 5 інших, п.п. 144-56, 09.04.2019 – щодо умов перевезення ув’язнених).

104. Беручи до уваги структурний характер проблеми, окремі заходи, такі як відкриття розслідування, тимчасове поміщення до «безпечного місця» або переведення в іншу установу, не вирішили б основної проблеми, що лежить в основі скарг заявників. Навіть якби скарги «ізгоїв» були належним чином розслідувані, а конкретні випадки насильства або жорстокого поводження покарані, це не змінило б відносини влади, що лежать в основі неформальної ієрархії ув’язнених, або підлегле місце заявників у цій ієрархії. Переведення до іншої установи не позбавило б заявників стигми, пов’язаної зі статусом «ізгоя», яку вони повинні були нести доти, доки перебували в установах, що регулюються неформальним кодексом поведінки. Аналогічно, можливість поміщення до «безпечного місця» була, згідно з національним законодавством, тимчасовим заходом, який передбачав, що особа буде повернута до свого регулярного підрозділу не більше ніж через 90 днів.

105. Обставини цієї справи є ще однією ілюстрацією недоліків існуючих засобів правового захисту. Деякі заявники намагалися поліпшити своє становище, подаючи скарги до регіональних управлінь ФСВП, Омбудсмана й навіть до Федеральної служби безпеки. Потім їхні скарги були скеровані до наглядових прокуратур або інших підрозділів ФСВП, які безпідставно відхилили їх без заслуховування скаржників або збору додаткових доказів. Омбудсман визнав, що такі скарги не мають жодних шансів на успіх. У відповідь на одну з таких скарг Омбудсман не тільки визнав існування неформальної ієрархії, але й вказав, що скарги з цього приводу з великою ймовірністю можуть бути відхилені.

106. Що стосується системних засобів правового захисту, необхідних у справах такого типу, Суд вважає незрозумілим, чому в Концепції розвитку пенітенціарної системи, програмних документах, які мають окреслювати основні проблеми, що стоять перед пенітенціарною системою, та містити заходи для їх вирішення, неформальна ієрархія ув’язнених навіть не була визначена як проблема, що потребує особливої уваги з боку пенітенціарної адміністрації.

107. Відповідно, Суд вважає, що національні органи влади не вжили жодних заходів для захисту заявників від нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження, пов’язаного з їхнім статусом ув’язнених-«ізгоїв». Більше того, російська влада наразі не має ефективних механізмів для покращення індивідуальної ситуації заявників або плану дій для комплексного вирішення цієї проблеми. Враховуючи, що заявникам не було надано ефективних засобів правового захисту і що влада не вжила жодних заходів для систематичного вирішення проблеми, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо вичерпання строку, заявлене Урядом.

108. Підсумовуючи, Суд вважає, що на підставі доказів, наданих заявниками та в основному не спростованих Урядом, встановлено, що заявники належали до особливо вразливої категорії ув’язнених, які перебувають у стані «ізгоїв». Як наслідок, вони зазнавали сегрегації, принизливих практик та зловживань у повсякденному житті під час перебування під вартою, а також були піддані підвищеному ризику насильства серед ув’язнених. Таке поводження упродовж багатьох років прирівнювалося до нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження. Державні органи знали або повинні були знати про вразливе становище заявників, яке, до того ж, було частиною системної та широко розповсюдженої практики. Однак національні органи влади не зробили нічого, щоб визнати, не кажучи вже про вирішення цієї проблеми, та не вжили жодних загальних або індивідуальних заходів для забезпечення безпеки та добробуту заявників. З огляду на масштаби проблеми, бездіяльність російських органів влади у цій справі може розглядатися як форма співучасті у зловживаннях, завданих ув’язненим, які перебувають під їхнім захистом.

109. Відповідно, мало місце порушення статті 3 Конвенції щодо всіх заявників, а також порушення статті 13 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції щодо заявників, які подали цю скаргу.