Дмитро Ягунов: Імперія без маски (російський неоімперіалізм сьогодення)

Говорячи про сучасну Росію, кожен дослідник має брати до уваги дуже важливий і водночас базовий елемент (або чинник), який пов’язаний із тим, що Росія є унікальною державою у світі, яка зберігає свою сутність упродовж останніх щонайменше п’яти століть. Цей період розпочався з моменту, коли Московське князівство започаткувало свою колоніальну політику, яка продовжується й до цього часу. Це перший аспект.

По-друге, незалежно від назви, яку мала ця держава – Московське князівство, Московське царство, Російська імперія, Радянський Союз чи Російська Федерація, – по суті вона зберігає, незалежно від формально проголошеної ідеології (комуністичної, демократичної чи квазідемократичної), один і той самий суб’єкт сили, централізований осередок влади, який існує впродовж останніх п’яти століть. Власне, йдеться приблизно про ту саму територію, на якій народжується ця імперська політика і з якої вона реалізується зовні, спрямовуючись на інші країни та території.

Російська неоімперія — це унікальна держава, яка побудована на постійному використанні сили, спрямованої проти своїх сусідів. Більше того, спрямування такої сили є невід’ємною умовою для збереження російської державності. З іншого боку, для того, щоб забезпечити функціонування такої держави, Російській імперії (сучасній Російській неоімперії) необхідний цементуючий розчин. Він полягає у абсолютному застосуванні насильства.

Сучасна російська державність являє собою унікальний приклад, єдиний у світовій історії, коли на тлі проголошення зовнішніх демократичних атрибутів, державний устрій є дивовижним міксом в’язничних та кримінальних принципів управління. Внаслідок цього, вся внутрішня політика Російської імперії будується на абсолютно нехарактерних, наприклад, для Західної Європи, зв’язках між державним та кримінальним світом. Головна ідея полягає у тому, що для ефективного управління цією державою необхідно застосовувати такі ж самі кримінальні або в’язничні неформальні закони. Фактично, управляти цією державою потрібно як однією великою в’язницею з неформальними кастами, неформальними поняттями (правилами), общаком та усіма характеристиками сучасної російської в’язниці.

По-третє, категорично не можна забувати про те, що зумовила за собою колонізаторська політика Російської імперії. І тут було б фундаментальною помилкою обмежувати це лише сталінським гулагом, сталінськими репресіями та всім тим, що пов’язано з абстрактною категорією гулагу, до чого схильна абсолютна більшість західних дослідників. Так, безумовно, саме за часів Сталіна радянська імперія продемонструвала небачену в історії людства кількість ув’язнених, кількість в’язниць та проникнення в’язнично-субкультурних норм до суспільства. Це призвело до перетворення суспільства на один великий колектив ув’язнених, який потребує управління саме за допомогою в’язничних норм.

Проте, не можна забувати, що з самого початку, коли Московське князівство відкрило колоніальну експансію за Урал і почало освоювати Сибір, воно послідовно та цілковито знищувало величезну кількість корінних народів і використовувало їх для подальшої колонізації. Прикладом цього, знову ж таки, може слугувати сучасна Україна: застосування військових загонів з Бурятії та Тиви в якості гарматного м’яса та нав’язування цим підрозділам небезпідставного ореолу безкінечно жорстоких каральних формувань. Все це розпочалося у XV–XVI століттях, коли Росія почала освоювати величезні східні території.

Як вже зазначалося у попередніх статтях, головний принцип полягав у наступному: для того, щоб освоїти величезні території в умовах відсутності державного апарату, фінансування розгалуженої мережі цього апарату, і коли основним населенням є каторжани та заслані злочинці, необхідно було лише створити проміжні ланки для управління цим колективом. Потрібно було надати неформальним лідерам ув’язнених важелі впливу та інструменти управління, щоб вони створювали власну квазідержавну вертикаль управління. Це відбувалося паралельно зі створенням державного апарату.

І так само, із самого початку армія, незважаючи на зовнішній лоск радянського типу чи розмови про високу офіцерську честь, була схильна до насильства, до того феномена, який вже поширений на Заході під категорією дідовщина.

При цьому як західні, так і вітчизняні вчені нерідко забувають, хто створив той самий кодекс злодіїв у законі, хто створив ці неформальні поняття, відомі багатьом дослідникам і навіть людям на рівні голлівудських фільмів про радянський гулаг. Це – колишні білі офіцери, офіцери російської імператорської армії.

На додаток, унікальність ситуації, яка мала місце під час російського вторгнення 2022 року, полягає в тому, що через ін’єкцію ув’язнених, яким дали карт-бланш на застосування катувань, і без того знижений рівень толерантності до катувань в російській армії (на рівні дідовщини, де все одно існувала певна розумна межа) виявився абсолютно знищеним після великомасштабної ін’єкції з числа російських ув’язнених, які були залучені спочатку через ПВК «Вагнер», а потім через «Шторм-З» або «Шторм-В».

Насамкінець, створення додаткової штучної ієрархії російських військових підрозділів (тобто: елітні підрозділи, контрактники, «мобіки», колишні ув’язнені, випущені для цілей війни в Україні) створило в новітній Російській імперії абсолютно новий пласт відносин управління цим постколоніальним, постімперським монстром. Цей монстр не може зупинитися і перейти на демократичні принципи управління доти, поки суб’єкт сили не припинить існувати у цих же самих кордонах. Власне, можна прогнозувати, що єдиним виходом багатьох суб’єктів Російської Федерації з цього безкінечного кола є саме розподіл Росії на достатньо велику кількість суб’єктів за національною ознакою та відновлення статусу кво, який існував до XV століття.