Третій сакралізаційний цикл: війна як інструмент російської імперської єдності від Наполеона до “СВО”

У 1912 році Російська імперія перебувала в абсолютно збудженому, гарячковому стані. Причиною цього збудження були столітні роковини так званої перемоги над Наполеоном – події, яка впродовж цілого століття слугувала наріжним каменем офіційної державної ідеології, головним джерелом легітимності царського режиму та основним інструментом підтримання єдності строкатої, багатонаціональної, внутрішньо суперечливої імперії.

Чи була та перемога дійсною? Чи була вона такою однозначною, якою її змальовувала офіційна пропаганда? Чи можна взагалі говорити про «виключно російську» перемогу в тій великій боротьбі народів? Це – питання до істориків, питання складне і багатогранне. Але для розуміння механізмів функціонування Російської держави – як у XIX столітті, так і сьогодні – набагато важливішим є не сама по собі фактична сторона тих подій, а спосіб, у який ці події ретранслювалися, переосмислювалися і використовувалися владою.

У 1912 році царська охранка і жандармерія, рядові агенти і чиновники безпекових відомств отримали незвичне завдання: вони роз’їжджали по всіх усюдах величезної Російської імперії – по затерханих селах Центральної Росії, по глухих кутках Сибіру, по провінційних містечках малоросійського краю – і розшукували старців, людей похилого віку, які або самі бачили наполеонівське вторгнення, або принаймні чули про нього від своїх батьків. Таких свідків доставляли до Москви і Петербурга, виставляли на публічне огледіло, возили на урочистості. Жива людська пам’ять мала стати живим тілом офіційного наративу.

Це, звичайно, не було вигадкою одного конкретного чиновника чи окремим примхою царського двору. За цим стояла глибока системна логіка. Існування Російської імперії – держави, побудованої на колоніальному підкоренні десятків народів і етносів, на насильстві, на придушенні будь-якого прагнення до самовизначення – гостро вимагало безперервної героїзації та сакралізації верховної влади. Потрібен був міф, який би перетворював підданих на учасників єдиної великої місії. І ніщо не слугувало цій меті краще, ніж образ воєнного тріумфу, здобутого через жертву і страждання.

Традиційно – і це добре відомо дослідникам феномену російського імперіалізму – влада вдавалася до так званих «ін’єкцій сакральної жертви»: ретельно культивованого переконання в тому, що «наш народ» приніс незмірну жертву заради перемоги над зовнішнім ворогом, а відтак ця жертва освячує і владу, що нею керувала, і саму державу, і всі наступні покоління, що живуть у «тіні» цієї жертви. Культ перемоги над Наполеоном виконував саме цю функцію: він перетворював жорстокий і хаотичний воєнний конфлікт на епос, де головним героєм ставав «Русскій народ» — збірний, абстрактний, але дуже зручний для маніпуляцій образ.

ПЕРШИЙ САКРАЛІЗАЦІЙНИЙ ЦИКЛ ТА ЙОГО РУЙНУВАННЯ

Та вже в 1912 році виявилася разюча внутрішня суперечність між потребами пропаганди і вимогами реальної геополітики. Святкування столітнього ювілею перемоги над Наполеоном було абсолютно політично недоречним і незручним у контексті формування Антанти – стратегічного союзу, в якому саме Франція мала стати ключовим партнером Росії напередодні вже відчутної великої загальноєвропейської війни. Як можна було водночас проводити грандіозні публічні святкування на честь перемоги над французами і підписувати договори про союзництво з тією самою Францією?

Саме в цьому полягав один з найгостріших прикладів того, як інструменти ідеологічного єднання, що будуються на образі зовнішнього ворога, неминуче стають заручниками поточних дипломатичних потреб. Не можна вічно ненавидіти того, хто сьогодні тобі потрібен як союзник. Тому святкування відбулося, але значно стриманіше, ніж задумувалося. Росія була змушена поступово «відпускати» той інструмент єдності, який служив їй сто років.

До перемоги над Наполеоном існували й інші сакралізаційні конструкції. Перемога над польськими інтервентами на початку XVII століття, легенда про Івана Сусаніна, численні воєнні тріумфи над Швецією, Туреччиною, Персією – все це слугувало тим самим цілям: скріпляти неоднорідне тіло імперії через культ жертви і перемоги, через пам’ять про зовнішню загрозу, яку «разом» переможено. Але жодна з цих перемог не мала такого масштабного, такого всеохоплюючого консолідаційного потенціалу, як розгром Наполеона. Для розуміння наступних сторіч це принципово важливо.

Перша світова війна знищила все. Вона знищила не лише Романовську династію і стару соціальну структуру, але й самі підвалини того сакралізаційного інструментарію, на якому трималася ідеологічна архітектура імперії. Наступила радянська влада з її масштабними, але значно примітивнішими ідеологічними конструкціями: класова боротьба, світова революція, побудова комунізму. Ці абстракції надихали частину суспільства, але не давали тієї глибинної, майже архетипічної єдності, яку давала сакральна пам’ять про спільно пережите воєнне лихо і спільно здобуту перемогу.

Чи не тому радянська влада в міжвоєнний і ранній повоєнний час так відчайдушно шукала власний сакральний еквівалент? Революція, Громадянська війна, «малі» воєнні операції – в Афганістані ще не було, але були Монголія, Іспанія, Халхін-Гол, Фінська кампанія — все це намагалося виконати ту саму функцію. Але жоден з цих конфліктів за своїм масштабом і символічним навантаженням не міг замінити «наполеонівського нарративу» XIX століття. Інструмент не працював.

ДРУГИЙ ЦИКЛ: «ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА» ЯК НОВИЙ МІФ

І ось настав 1941 рік. Після того як Сталін дивовижним чином оговтався від початкового шоку – спричиненого не лише раптовістю нападу, але й власними грандіозними прорахунками у побудові армії і знищенні командного корпусу — перед радянською пропагандою постало завдання колосального масштабу: пояснити людям, за що вони вмирають, і переконати їх, що це варте смерті.

Саме тоді народився новий, другий за рахунком, великий сакралізаційний інструмент – «Велика Вітчизняна війна». Принципово важливо відзначити семантику: не Друга світова, яка охоплювала всі театри воєнних дій від Тихого океану до Атлантики, а саме «Вітчизняна» – тобто оборона рідної землі, відповідність тій же самій архетипічній схемі, що й кампанія 1812 року. Сама назва є конструктом: вона вписувала новий конфлікт у вже готову культурну матрицю, активізувала ті самі глибинні пласти масової свідомості.

Радянська, а згодом і пострадянська, і нинішня путінська Росія отримала воістину «магічний інструмент». Незліченні жертви – реальні, справжні жертви мільйонів людей – стали фундаментом нового сакрального нарративу. До них апелює будь-який режим, який потребує легітимності. Ними виправдовують будь-яке – — від придушення угорського повстання 1956 року до вторгнення в Афганістан, від «контртерористичних операцій» у Чечні до анексії Криму. Логіка проста і страшна у своїй простоті: «Наші діди перемогли фашизм, а тому те, що ми робимо сьогодні, — це теж боротьба з фашизмом».

Цей другий цикл сакралізації служив Росії майже рівно сто років – якраз так само, як і «наполеонівський» нарратив. Від Перемоги 1945 року й аж до кінця XX – початку XXI століть він залишався ядром офіційної державної ідеології, її смисловим і емоційним центром. Але час плине. Ветерани Другої світової помирають. Живий зв’язок з тим поколінням іде у минуле. І режим починає відчувати, що інструмент поступово зношується.

ТРЕТІЙ ЦИКЛ: ВТОРГНЕННЯ В УКРАЇНУ ТА НОВА САКРАЛІЗАЦІЯ

Початок повномасштабного російського вторгнення в Україну в лютому 2022 року ознаменував, за нашою концепцією, запуск третього, нового столітнього сакралізаційного циклу. Цей факт необхідно усвідомити в усій його трагічній ваготі. Мова йде не просто про чергову агресивну війну авторитарного режиму. Мова йде про запуск глибинного, довгострокового механізму ідеологічного перетворення, механізму, наслідки якого відчуватимуться протягом кількох наступних поколінь.

Вже на парадах 9 травня у Москві та інших великих російських містах відбувається щось показове і символічно значуще: поряд з ветеранами Другої світової – або, точніше, поряд з тими, кого видають за таких ветеранів, бо реальних ветеранів тієї війни вже практично не залишилося – з’являються ветерани так званої «спеціальної воєнної операції». Той вакуум, та ідеологічна порожнеча, яка неминуче утворювалася зі смертю живих учасників Другої світової, вже заповнюється новими «героями». Держава обережно, методично, але невпинно здійснює цей символічний «трансфер».

Ця обережність не випадкова. Режим прекрасно розуміє небезпеку: ветерани «СВО», на відміну від ветеранів Другої світової, живі, молоді, організовані, озброєні реальним бойовим досвідом і реальними психологічними травмами. Їх не можна просто символізувати – вони самі є активними політичними гравцями. І саме тому нинішня влада так дбайливо вибудовує для них особливі структури, організації, так звані «общини», клуби ветеранів — паралельні суспільні інститути, які мають забезпечити цим людям почуття особливої обраності, особливого статусу в ієрархії нової Росії.

Саме в цьому полягає одна з найсерйозніших загроз – не лише для України, але й для всієї Європи. Третій сакралізаційний інструмент вже запущений. Він вже функціонує. І від того, чи буде замінений Путін на якогось «демократичного» наступника, від того, яка партія прийде до влади в Росії, – ця сакралізація не зникне. Ідеологічні конструкти, що живляться кров’ю і стражданням, надзвичайно живучі.

ЛЮДСЬКИЙ ВИМІР: МІЛЬЙОНИ ЖЕРТВ ЯК ФУНДАМЕНТ НЕНАВИСТІ

Говорячи про сакралізацію, ми не маємо права забувати про її людський вимір. Сьогодні в публічному просторі – і в Україні, і в Європі – активно обговорюються колосальні втрати Росії у цій війні. Говориться про сотні тисяч убитих і поранених. Лунають порівняння з найкривавішими битвами Другої світової. Наводяться цифри, аналізи, статистика.

Але є ще один, не менш важливий вимір цих втрат, про який говорять значно менше. Кожен убитий російський солдат – це не просто статистична одиниця. Це – чийсь син, чийсь батько, чийсь чоловік. Це – жінки, матері, дружини, сестри, діти – особи, які сьогодні скорботять у Росії, які виховуватимуть своїх дітей і онуків в атмосфері цього горя, в тіні цієї втрати. І ця атмосфера – незалежно від будь-яких политичних змін — невідворотно формуватиме відчуження від України, ненависть до всього українського, переконання в тому, що Україна – це смерть, Україна – це ворог.

Звичайно, Мала Токмачка та інші символи незламності українського війська – це символи справжнього героїзму і мужності. Але за кожним таким символом стоїть і зворотний бік: поповнення армії ненависті, яке відбувається по той бік фронту. Не тому, що Україна чинить щось неправомірне – вона захищається. Але наслідки цього захисту матимуть довгострокову психологічну і соціальну проекцію у самому серці ворожого суспільства.

Незалежно від того, яка буде правляча партія в Росії, хто стане наступним президентом після Путіна, яку назву отримає режим – «ліберальний», «демократичний», «федеративний» чи будь-яку іншу – російське суспільство, сформоване горем і образою, буде або продовжувати відкрито ненавидіти все українське, або накопичувати цю ненависть у латентній формі, готовій спалахнути при першій-ліпшій нагоді. До цього реального сценарію – і українське суспільство, і українська держава, і Європйеський Союз, і окремі європейські держави – мають бути готовими вже сьогодні.

«МАЙБУТНІ РОСІЙСЬКІ ВІЙСЬКА СС»: НОВІ БОЙОВІ ЗАГОНИ І ЗАГРОЗА РЕВАНШИЗМУ

Один з найбільш тривожних аспектів поточної ситуації – це поступове формування в Росії специфічних ветеранських структур, що нагадують — і ця аналогія не є перебільшенням – ті процеси, що відбувалися в Німеччині після Першої світової війни. Тоді з Freikorps та ветеранських товариств виросли в кінцевому підсумку CC і SA – сила, яка поховала Веймарську республіку.

Сьогодні в Росії ці нові бойові загони – так звані «общини» ветеранів СВО, різноманітні патріотичні організації, приватні «козачі» формування – поступово інтегруються у суспільну тканину. Їм дають особливий статус, пільги, доступ до державних ресурсів. Вони отримують право на насилля, освячене державою і сакралізоване офіційним нарративом. Не так давно так само починалися і «чорнорубашечники» Муссоліні – як ветеранські організації людей, що пройшли Першу світову і не знайшли місця в мирному суспільстві.

З цієї перспективи сьогоднішній стан справ не дає жодних підстав стверджувати про реальний мир навіть після завершення активної фази воєнних дій. Припинення вогню, підписання якогось угоди, відведення військ — все це може зупинити безпосереднє вбивство. Але соціальні, психологічні, ідеологічні процеси, що вже запущені в Росії, не зупиняться разом з воєнними. І в цьому полягає найголовніша трагедія поточного моменту.

ТЮБІНГЕН ЯК ПРИКЛАД: ДЕНАЦИФІКАЦІЯ, ЯКА СПРАЦЮВАЛА

Дозвольте навести конкретний приклад з власного міста Тюбінгені По всьому цьому університетському місту – одному з найстаріших і найпрестижніших університетських центрів Німеччини – розташовані інформаційні стенди і вітрини, присвячені місту в добу нацизму. Вони не сховані у запасниках музеїв і не приховані в архівах. Вони стоять просто неба, на публічних вулицях, поруч із кафе і магазинами.

Біля головного корпусу університету стоїть стовп, на якому зображені – і це надзвичайно промовисто – університетські професори і вчені, що демонструють нацистське привітання. Зображені не якісь маргінали, не криміналітет, не безграмотні люмпени. Зображені люди з вченими ступенями, в парадних мантіях, з усіма регаліями академічного гідності. А серед них – ректор університету в повній парадній формі і з нацистською символікою, яка не замальована і не затерта: навпаки, вона показана чітко і недвозначно.

Навіщо? Щоб пам’ятали. Щоб кожен студент, кожен перехожий, кожен турист бачив: ось що трапляється з суспільством, яке дає волю цим демонам. Ось до чого призводить поєднання академічного авторитету, державної пропаганди і культу вождя. Люди в Тюбінгені пам’ятають – і це не просто слова. Це результат десятиліть системної, вдумливої, послідовної денацифікації, яку провела Федеративна Республіка Німеччина під тиском і за участі союзників.

Але ключове слово тут – «під тиском і за участі союзників». Денацифікація Німеччини відбулася тому, що Німеччина зазнала тотальної і беззаперечної поразки, що на її територію прийшли окупаційні адміністрації, що її суспільство пройшло через Нюрнберзький процес, через люстрації, через примусове перевиховання. Нічого подібного щодо Росії – навіть у найоптимістичнішому сценарії зміни режиму – не відбудеться. Ніякої зовнішньої денацифікаційної влади над Росією не буде. А без зовнішнього примусу жоден режим добровільно не руйнує власних ідеологічних підвалин.

ВИСНОВКИ: ЩО ОЗНАЧАЄ ТРЕТІЙ ЦИКЛ ДЛЯ МАЙБУТНЬОГО

Підсумовуючи, слід констатувати: внаслідок цієї війни, внаслідок запуску третього сакралізаційного інструменту російської агресивної експансії – вже незалежно від того, коли і на яких умовах вона завершиться, по яких кордонах буде проведена «лінія припинення вогню» – найближчі кілька поколінь громадян Росії зростатимуть у фарватері цього нового сакрального нарративу. Вони будуть отримувати його з молоком матері, з шкільними підручниками, з державним телебаченням, з офіційними церемоніями.

Цей нарратив неминуче міститиме образ України як ворога – причому ворога, що заподіяв «нашому народу» незмірні страждання. Той факт, що ця війна була розпочата самою Росією, що Україна є жертвою агресії, а не її ініціатором, – в рамках цього нарративу не буде мати жодного значення. Так само як у 1912 році в офіційному московському наративі не обговорювалося питання про те, хто і чому привів Наполеона до Москви.

Для України і для Європи це означає одне: необхідно думати не лише про сьогоднішній день і не лише про умови майбутнього мирного врегулювання. Необхідно думати про стратегічну архітектуру безпеки на десятиліття вперед. Необхідно вибудовувати такі інституційні, правові, економічні і воєнні механізми стримування, які будуть ефективними не лише щодо нинішнього Путіна, але й щодо його наступників – і тих, що прийдуть безпосередньо після нього, і тих, що з’являться через покоління.

Ми не маємо права дозволити собі ілюзію, що «після Путіна все зміниться». Змінитися може дуже багато. Але глибинна структура суспільної свідомості, сформована кров’ю і стражданням сотень тисяч сімей, формується на десятиліття. Саме це є найголовнішою трагедією – і головним викликом, перед яким стоять Україна і Європа станом на сьогоднішній день.