Ukraine v. Russia (Re Crimea) [GC] (extracts)

Уряд-заявник стверджував, що Уряд-відповідач був відповідальним за адміністративну практику, яка становила порушення статті 3 Конвенції.

Прийнятність

1206. Суд зазначає, що версія фактів, викладена Урядом-заявником, містить посилання на різні епізоди подій, які, як це стверджується, мали місце переважно в Криму, а також в інших частинах України або в Російській Федерації.

Тим не менш, з подань Уряду-заявника випливає, що він застосовує цілісний підхід до викладення тверджень щодо «українських політичних в’язнів» і вважає, що різні версії подій не можуть розглядатися ізольовано один від одного.

Суд погоджується з таким підходом за умови необхідності встановити, що існують достатньо обґрунтовані докази prima facie того, що події, на які посилається Уряд, дійсно мали місце, і що вони являють собою «сукупність ідентичних або аналогічних порушень, які є достатньо численними та взаємопов’язаними, щоб становити не окремі випадки або винятки, а закономірність або систему» («повторюваність діянь»), і що існує «офіційна толерантність» до цих порушень.

Суд вирішує, беручи до уваги конкретні обставини справи, який обсяг подій необхідний для того, щоб дійти висновку про існування адміністративної практики, що порушує Конвенцію.

1207. З подань Уряду-заявника випливає, що він скаржиться на адміністративну практику, яка складається з наступного: (i) акти жорстокого поводження, у тому числі катування, що застосовуються до політичних в’язнів, та відсутність належного розслідування цих тверджень російськими органами влади; (ii) нелюдські умови тримання під вартою, зокрема у Сімферопольському СІЗО та СІЗО «Лефортово» (м. Москва); (iii) відсутність медичної допомоги у в’язниці; (iv) «жорстоке та необґрунтоване покарання», яке застосовується до «політичних в’язнів» у вигляді поміщення до одиночних камер та карцерів з надзвичайно суворими умовами.

1208. Щодо тверджень Уряду-заявника про стверджувані неналежні умови тримання під вартою в установах виконання покарань на території Російської Федерації, Суд зазначає, що надані матеріали не дозволяють йому дійти висновку про існування достатньо обґрунтованих prima facie доказів адміністративної практики з цього приводу.

Нечисленні випадки, на які є посилання, охоплюють кілька окремих епізодів у різних установах, і не надано жодних доказів ані щодо матеріальних умов тримання під вартою у Лефортовському СІЗО, яке було виділено Урядом-заявником у своїх поданнях і в якому щонайменше десять українських ув’язнених перебували під вартою після березня 2014 року, ані на підтримку висновку про те, що умови тримання під вартою, застосовані у відповідних випадках, були достатньо «взаємопов’язаними».

Таким чином, надані докази, взяті в цілому, не дозволяють Суду дійти висновку, що мало місце «накопичення ідентичних або аналогічних порушень», «які є достатньо численними та взаємопов’язаними», щоб становити «практику або систему» в цьому відношенні.

Таким чином, Суду немає необхідності розглядати, чи є достатні докази «офіційної толерантності» щодо цих конкретних тверджень. Тому ця частина скарги має бути визнана неприйнятною відповідно до пункту 4 статті 35 Конвенції.

1209. Щодо скарги на відсутність належної медичної допомоги Уряд-заявник стверджував, що це призвело до значного погіршення стану здоров’я ув’язнених під час тримання їх під вартою, у тому числі деяких з них з хронічними захворюваннями. У деяких випадках російські органи влади обмежували надання необхідних ліків або відмовлялися надавати інформацію про стан здоров’я ув’язнених.

Суд зазначає, що Уряд-заявник посилався у формі заяви на ситуацію восьми осіб, але згодом, після ухвалення рішення щодо прийнятності (16 грудня 2020 року), не надав жодних додаткових доказів з цього приводу.

1210. Суд визнає, що, зважаючи на обмеженість наявних у нього доказів, не можна виключати, що окремим ув’язненим могло бути відмовлено у наданні необхідної медичної допомоги. Дійсно, у звітах, підготовлених деякими МНУО, розглядалися деякі з таких випадків. Однак, вони не робили жодних припущень про системність таких випадків і не робили жодних висновків з цього приводу.

На цьому тлі не можна стверджувати, що мало місце «накопичення ідентичних або аналогічних порушень, які є достатньо численними та взаємопов’язаними, щоб складати не просто окремі випадки або винятки, а закономірність або систему» («повторюваність дій»).

Відповідно, необхідний стандарт доказування (докази prima facie) не був дотриманий щодо скарги під цим заголовком.

Тому Суду немає необхідності розглядати, чи були достатні докази «офіційної толерантності» щодо цих конкретних тверджень. Отже, ця частина скарги також є неприйнятною і має бути відхилена відповідно до пункту 4 статті 35 Конвенції.

1211. Уряд-заявник також стверджував, що «українські політичні в’язні» перебували в одиночних камерах та карцерах в умовах, які він описав як «надзвичайно суворі».

Суд зазначає, що хоча формулювання скарги за цим пунктом можна назвати загальним, у своєму викладі фактів Уряд-заявник визначив 8 осіб, які, як стверджувалося, були поміщені до карцеру, та 5 осіб, які були поміщені до одиночної камери.

Окрім невеликої кількості осіб, яких стосувалися ці заходи, Суд зазначає, що деякі з цих тверджень взагалі не підтверджені доказами, а докази, надані щодо решти тверджень, містять мало або зовсім не містять детальної інформації про умови, що панують у відповідних установах.

Відповідно, необхідний стандарт доказування (докази prima facie) не був дотриманий у зв’язку зі скаргою за цим пунктом.

Тому Суду немає необхідності розглядати, чи були достатні докази «офіційної толерантності» щодо цих конкретних тверджень. Відповідно, ця частина скарги також є неприйнятною і має бути відхилена відповідно до пункту 4 статті 35 Конвенції.

1212. Повертаючись, нарешті, до підпунктів (i) та (частково) (ii) вище, Суд вважає, що твердження Уряду-заявника щодо, по-перше, стверджуваних актів жорстокого поводження з «українськими політичними в’язнями» та відсутності належного розслідування цих тверджень російськими органами влади, і, по-друге, нелюдських умов тримання під вартою в Сімферопольському СІЗО, не підпадають під поріг доказовості prima facie, і що вони відповідають шестимісячному строку з причин, які будуть пояснені нижче. Таким чином, ця частина скарги має бути визнана прийнятною.

(b) Оцінка Суду

(i) Загальні принципи

1215. Загальні принципи, викладені в численних рішеннях, були узагальнені, наскільки це доречно, у справі Georgia v. Russia (II).

1216. Відповідний уривок зі справи El-Masri (§ 197), нещодавно підтверджений у справі Georgia v. Russia (II)  (§ 271), звучить наступним чином:

«197. Для того, щоб визначити, чи слід класифікувати будь-яку конкретну форму жорстокого поводження як катування, Суд повинен враховувати відмінність, що міститься у статті 3 між цим поняттям і поняттям нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження. Ця відмінність, як видається, була закріплена в Конвенції для того, щоб спеціальне тавро «катування» могло застосовуватися лише до умисного нелюдського поводження, що спричиняє дуже серйозні та жорстокі страждання (Aksoy, § 62). На додаток до жорстокості поводження, існує елемент умисності, як це визнано в Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, яка набула чинності 26 червня 1987 року і визначає катування як умисне заподіяння сильного болю або страждання з метою, серед іншого, отримання інформації, покарання або залякування (стаття 1 Конвенції Організації Об’єднаних Націй) (İlhan v. Turkey [GC], no. 22277/93, § 85, ECHR 2000‑VII).

(ii) Застосування вищезазначених принципів у цій справі

(α) Ствердження про жорстоке поводження та відсутність ефективного розслідування у цій справі

1217. Суд повторює, що у нього є послідовна інформація про те, що після того, як Російська Федерація отримала ефективний контроль над Кримом, «численні та серйозні порушення права на фізичну та психічну недоторканність були скоєні державними агентами Російської Федерації в Криму», і що такі дії були скоєні членами «сил самооборони Криму» та різними козацькими групами, а пізніше – представниками кримської ФСБ та поліції.

1218. У цьому контексті Суд зазначає, що Уряд-заявник описав для ілюстрації численні випадки жорстокого поводження з «українськими політичними в’язнями» у період 2014-2018 років.

Багато з цих актів жорстокого поводження полягали у побитті, застосуванні електричного струму, імітації розстрілу та введенні невідомих препаратів і були спрямовані на заподіяння сильного болю або страждань з метою отримання інформації, отримання зізнань у скоєнні злочинів або свідчень про дії, вчинені іншими особами, а також з метою покарання або залякування.

Жорстокість поводження, взята разом з його цілеспрямованим елементом, дає підстави класифікувати його як катування.

Інші види поведінки, такі як, наприклад, погрози жорстокого поводження або психологічний тиск, що чинився на тих самих осіб, згаданих вище, або на інших, становили щонайменше нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження (Gäfgen v. Germany [GC], № 22978/05, § 108).

Що стосується пана Миколи Карпюка, Суд повторює, що він вже встановив, що його скарги щодо катувань, яких він зазнав, та нерозслідування його тверджень про жорстоке поводження свідчать про порушення як матеріальної, так і процесуальної частини статті 3 Конвенції (Maslova and Others v. Russia [Committee], №№ 62807/09 and 10 others, §§ 15-18, 11 January 2024).

1219. Деякі з тверджень Уряду-заявника підтверджуються прямими свідченнями потерпілих та/або їхніх адвокатів (через скарги, подані з цього приводу до російських органів влади). Інші твердження підтверджуються повідомленнями засобів масової інформації, які базуються на інтерв’ю з потерпілими або на інформації, наданій адвокатами ув’язнених, членами їхніх сімей чи співробітниками українських консульських установ. Інші твердження підтверджуються обома типами матеріалів, згаданими вище. Ці численні свідчення прирівнюються до інформації з перших рук, яка видається правдивою і достовірною, що має значну доказову цінність.

1220. Ці твердження підтверджуються, по-перше, інформацією, наданою УВКПЛ та Комітету ООН з прав, і, по-друге, численними НУО, враховуючи зібрану інформацію з перших рук (отриману шляхом моніторингу ситуації та подій у Криму та/або інтерв’ю з представниками ключових цільових груп), моніторинг ЗМІ, а також аналіз подій та законодавчої бази.

1221. Подальші докази у вигляді документальних матеріалів надаються українськими органами прокуратури.

1222. Важливо зазначити, що згідно з доповідями Генерального секретаря ООН та Комісара ООН з прав людини, практика жорстокого поводження та катувань у Криму продовжується, а особи, які, як стверджується, застосовують катування та жорстоке поводження, не були притягнуті до відповідальності.

1223. Суд повторює, що, хоча саме заявник зобов’язаний довести prima facie і надати відповідні докази, якщо Уряд-відповідач у своїй відповіді на твердження про жорстоке поводження не розкриває важливі документи, які б дозволили Суду встановити факти або надати задовільне і переконливе пояснення того, як відбувалися події, про які йдеться, можна зробити серйозні висновки (Varnava and Others, § 184).

У цій справі Уряд-відповідач взагалі не торкнувся суті скарг за статтею 3 Конвенції, окрім загальної заяви про те, що не було виявлено жодної адміністративної практики, яка б свідчила про порушення Конвенції. Він також не надав жодних матеріалів у цьому зв’язку (таких як медичні картки, протоколи арештів, можливі судові рішення щодо тверджень про жорстоке поводження або інші відповідні матеріали, що знаходяться у його виключному володінні).

Відповідно, Суд готовий зробити необхідні висновки, зокрема, з повного ненадання Суду будь-яких матеріалів у зв’язку з твердженнями про жорстоке поводження з «українськими політичними в’язнями».

1224. Враховуючи вищезазначені обставини, Суд переконаний, що він має у своєму розпорядженні достатньо доказів, які дозволяють йому дійти висновку поза розумним сумнівом, що мала місце сукупність ідентичних або аналогічних порушень, які є достатньо численними та взаємопов’язаними, щоб становити практику або систему.

Дійсно, докази свідчать про численні випадки жорстокого поводження, які є частиною тривалої кампанії політичних репресій проти дійсних або передбачуваних опонентів російської політики.

1225. Крім того, з наявних доказів випливає, що такі дії вчинялися представниками ФСБ та поліції, а в деяких випадках безпосередньо співробітниками (або з відома) пенітенціарних установ у Криму або Росії. За цих обставин відповідальність Російської Федерації не може бути поставлена під сумнів.

1226. Що стосується елементу «офіційної толерантності» в адміністративній практиці, Суд посилається на свої попередні висновки за статтею 3 щодо ситуації в Криму. Ті ж самі міркування застосовні щодо дій, вчинених російськими агентами на території Російської Федерації.

1227. Крім того, Суд зазначає, що органи влади Російської Федерації не були прозорими щодо будь-яких розслідувань тверджень про жорстоке поводження з «українськими політичними в’язнями».

Як пояснювалося вище, Уряд-відповідач не надав жодних аргументів по суті щодо того, чи були розпочаті будь-які офіційні розслідування, і якщо так, то які їхні результати.

Однак з матеріалів, наданих Урядом-заявником, вбачається, що коли наявні докази вказували на існування скарг, поданих жертвами жорстокого поводження, такі скарги або призводили до прийняття рішень про відмову у відкритті кримінального провадження, або ж розслідування, які зрештою проводилися, не давали жодних результатів. Суд доходить висновку, що відсутність належного розслідування заяв про жорстоке поводження становить окрему практику порушень Конвенції.

Крім того, повторюючи, що питання ефективності та доступності національних засобів правового захисту може розглядатися як додатковий доказ наявності чи відсутності адміністративної практики (Cyprus v. Turkey, § 87; Georgia v. Russia (I), § 126), Суд доходить висновку, що з огляду на масштаби та тривалість цієї практики, вона підкріплює висновок Суду про існування «офіційної толерантності» до практики жорстокого поводження з боку органів влади Російської Федерації.

1228. Беручи до уваги всі ці фактори, Суд доходить висновку, що існувала адміністративна практика, яка суперечить статті 3 Конвенції щодо жорстокого поводження з «українськими політичними в’язнями», яке завдало їм незаперечних моральних і фізичних страждань, а також щодо відсутності ефективного розслідування у зв’язку з цим.

Суд також задоволений тим, що ця адміністративна практика продовжилася після того, як 10 серпня 2018 року заяви з цього питання були передані до Суду, а отже, не виникає жодних питань щодо правила шестимісячного строку.

1229. Суд доходить висновку, що за цим пунктом мало місце порушення як матеріальної, так і процесуальної частини статті 3 Конвенції.

(β) Умови утримання в Сімферопольському СІЗО

1230. Як зазначалося вище, Уряд-заявник стверджував, що «українські політичні в’язні» утримувалися в поганих умовах тримання під вартою. Вказуючи на Сімферопольське СІЗО, розташоване в Криму, він наголошував, зокрема, на серйозній переповненості камер та неналежному стані спальних приміщень.

1231. Суд зазначає, що більшість «українських політичних в’язнів», на яких посилається Уряд-заявник, упродовж різних періодів часу перебували під вартою в Сімферопольському СІЗО, єдиному місці попереднього ув’язнення в Криму, до осені 2022 року.

Він зауважує, що опис Урядом-заявником умов тримання під вартою в цьому СІЗО підтверджується послідовними свідченнями, наданими самими затриманими, їхніми адвокатами або представниками місцевих НУО, переданими засобами масової інформації або опублікованими на веб-сайтах НУО.

Інформація, повідомлена місцевими НУО, є особливо показовою щодо переповненості СІЗО, недостатньої кількості спальних місць, низької якості харчування, відсутності меблів, зараженості мікроорганізмами, неналежної температури, відсутності вентиляції та відсутності приватності в туалеті.

1232. Додаткову доказову цінність має доповідь Уповноваженого з прав людини в РФ за 2015 рік, який після візиту на місце описав неналежні умови утримання в СІЗО Сімферополя.

1233. Ці свідчення також підтверджуються звітами МНУО. У зв’язку з цим Суд зазначає, що у доповіді, опублікованій за результатами його візиту у вересні 2014 року, Уповноважений з прав людини зафіксував, що кілька його співрозмовників у Києві, Москві та Сімферополі звернули його увагу на погані умови тримання під вартою в установах виконання покарань у Криму, а місцевий Уповноважений з прав людини висловив особливе занепокоєння з приводу нестачі продуктів харчування та медикаментів, а також переповненості місць позбавлення волі. За даними УВКПЛ, яке задокументувало важкий стан переповненості Сімферопольського СІЗО, ситуація з роками не покращилася.

Згідно з доповіддю Генерального секретаря ООН за 2020 рік, колишні ув’язнені скаржилися на відсутність особистого простору, недостатнє природне освітлення та повітря, низьку температуру, недотримання базових санітарно-гігієнічних вимог, вкрай низьку якість харчування, а також на відсутність придатності через постійне відеоспостереження за туалетами.

1234. Уряд-відповідач не спростував стверджувані факти і не надав жодних доказів чи контраргументів.

1235. Суд посилається на принципи, встановлені у його практиці щодо неналежних умов тримання під вартою (Muršić v. Croatia [GC], no. 7334/13, §§ 96-101, 20 October 2016). Зокрема, він повторює, що серйозна нестача місця в тюремній камері має велику вагу як фактор, який слід брати до уваги з метою встановлення того, чи є описані умови тримання під вартою «такими, що принижують гідність» з точки зору статті 3 Конвенції, і може свідчити про порушення, як окремо, так і в сукупності з іншими недоліками(Muršić, §§ 122-141; Ananyev and Others v. Russia, nos. 42525/07 and 60800/08, §§ 149-159, 10 January 2012)

1236. Беручи до уваги всі наведені вище міркування, Суд не може не визнати, що надані йому докази свідчать про те, що з 2014 року «українські політичні в’язні» утримуються в неналежних умовах тримання під вартою, що прирівнюється до поводження, яке принижує гідність, зокрема, через відсутність достатнього особистого простору під час тримання їх під вартою в Сімферопольському СІЗО, а також через інші недоліки, описані вище, такі як недостатня кількість спальних місць, невідповідна температура, відсутність вентиляції, наявність паразитів, відсутність можливості усамітнення в туалетах та незадовільне харчування.

1237. Таким чином, Суд переконаний, що він має у своєму розпорядженні достатньо доказів, які дозволяють йому дійти висновку поза розумним сумнівом, що існувала «сукупність ідентичних або аналогічних порушень», «які є достатньо численними та взаємопов’язаними», щоб скласти «практику або систему» щодо неналежних умов тримання під вартою в Сімферопольському СІЗО (Крим), за які держава-відповідач не заперечувала своєї відповідальності. Крім того, з наявних доказів випливає, що такі порушення є наслідком недоліків в організації та функціонуванні кримської пенітенціарної системи. Масштаб і системний характер цієї практики додатково підтверджує існування елементу «офіційної толерантності» в адміністративній практиці.

1238. Відповідно, мало місце порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з адміністративною практикою, що полягала в утриманні ув’язнених в неналежних умовах тримання під вартою в Сімферопольському СІЗО. Суд також переконаний, що адміністративна практика продовжилася після того, як 10 серпня 2018 року ці твердження були подані до Суду, а отже, не виникає жодних питань щодо дотримання правила шестимісячного строку.