Люди високих якостей помилок не визнають, або з чого насправді має починатися реформа адвокатури

Отже, є інституція, яка називається КДКА Одеської області. Інституція двічі притягує адвоката до дисциплінарної відповідальності. Двічі суди — включно з Верховним — кажуть: незаконно, скасовуємо. Окремо встановлюється, що підстава для провадження взагалі базувалася на підроблених документах.

І ось адвокат звертається до цієї інституції з проханням: визнайте помилку. Не юридично — суди вже все визнали. Просто по-людськи. Як професіонали – професіоналу.

Відповідь приходить швидко і чітко: члени КДКА Одеської області є людьми високих моральних якостей і не заслуговують на безпідставний підрив їхньої репутації.

Стоп. Перечитаємо ще раз.

Не «ми розглянули ваші аргументи». Не «ситуація була складною». Не навіть «ми діяли відповідно до закону як його розуміли на той момент». А: не чіпайте наших людей, у них висока мораль.

Тобто логіка така: апеляційний адміністративний суд скасував — це суд. Верховний суд скасував — це Верховний суд. А мораль членів комісії — це святе, і тут жодних питань бути не може апріорі, за замовчуванням, в силу самого факту перебування на посаді член КДКА Одеської області.

Де-факто позиція звучить так: ми нічого не винні, бо ми моральні; а якщо б ми були не моральні — ми б теж нічого не визнали, але з інших причин.

Це і є квінтесенція інституційної безвідповідальності пострадянського зразка: помилка — це не помилка, якщо її вчинила певна поважна людина. Незаконне рішення — це не привід для рефлексії, якщо його ухвалювали люди з репутацією. Вибачення — це загроза репутації, а не її підтвердження. І найголовніше: інституція існує для захисту себе, а не тих, кому вона покликана служити.

Але давайте поговоримо про ширший контекст. Бо ця конкретна відповідь — не аномалія. Це симптом.

Роками в Україні точиться дискусія про реформу адвокатури. Роками лунають правильні слова про незалежність, про верховенство права, про захист адвокатів від тиску. І роками — паралельно цим словам — дисциплінарна система функціонує за логікою, яку найточніше описує не Закон «Про адвокатуру», а щось значно давніше й неписане: свої своїх не здають, чужих не захищають, а помилок не визнають.

Реформа адвокатури — це не лише про структуру органів чи про кількість членів у комісіях. Реформа — це про культуру. А культура починається з простих речей. З того, чи здатна інституція сказати: ми помилилися.

Не під примусом суду. Не в результаті тиску. А добровільно — як вияв інституційної зрілості та поваги до людини, якій було завдано шкоди.

Це, до речі, не абстрактна вимога. Так працюють адвокатські асоціації в країнах, де верховенство права є не гаслом, а практикою. Там інституційне вибачення — це не ганьба, а демонстрація того, що система здатна до самоочищення. Що вона не захищає себе від власних помилок, а вчиться на них.

Що ж отримуємо натомість?

Отримуємо відповідь, у якій на трьох сторінках детально пояснюється хронологія судових рішень — ніби адвокат, який пройшов усі ці суди особисто, не знає цієї хронології краще за будь-кого. Отримуємо тонкий натяк на те, що конфлікт інтересів членів КДКА Одеської област, встановлений апеляційним судом, насправді був встановлений «на підставі доводів апеляційної скарги за відсутності в матеріалах справи доказів» — тобто суд, виходить, помилився, а комісія — ні. І насамкінець отримуємо нагадування про високі моральні якості.

Три сторінки. Жодного слова визнання. Жодного навіть риторичного жесту співчуття.

Це — відповідь інституції, яка не реформується. Це — відповідь інституції, яка не розуміє, навіщо їй реформуватися. Бо реформа потрібна тим, хто визнає проблему. А якщо проблеми немає — є лише «безпідставний підрив репутації» — то й реформувати нічого.

Зріла інституція каже: ми помилилися, і ми це визнаємо — і від цього стає сильнішою.

Незріла інституція каже: у нас висока мораль — і від цього стає меншою.

Різниця між двома відповідями — це різниця між верховенством права і верховенством самооцінки.

І доки ця різниця існує — розмови про реформу адвокатури залишатимуться розмовами. Гарними, правильними, потрібними — і абсолютно безплідними.

Бо реформа — це не нові закони поверх старої культури. Реформа починається там, де інституція вперше знаходить у собі сміливість сказати два слова: вибачте нас.