Парадокс адвокатської справедливості: коли процедура затьмарює суть (в порядку дискусії в адвокатській спільноті)

20 вересня 2024 року Рада адвокатів України прийняла рішення № 51, яке мало б стати технічним роз’ясненням процедурного питання, але натомість висвітило глибоку системну проблему адвокатського самоврядування. Суть рішення проста і водночас вражаюча: кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури (КДКА) регіону продовжує розглядати дисциплінарну скаргу після скасування судом рішення КДКА по суті дисциплінарної справи, якщо рішення про порушення дисциплінарної справи стосовно адвоката залишається чинним. Іншими словами, адвокат, який домігся судового скасування необґрунтованого рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності, повертається до тієї самої КДКА, яка вже раз помилилася у його справі. Це не просто процедурна незручність – це питання довіри до системи адвокатського самоврядування загалом.

Уявімо собі аналогічну ситуацію в кримінальному процесі. Апеляційний суд скасовує обвинувальний вирок суду першої інстанції, визнаючи його необґрунтованим і таким, що не відповідає матеріалам справи. Справа направляється на новий розгляд. І що далі? За логікою рішення РАУ № 51, цей самий суддя, чий вирок визнано незаконним, знову розглядає справу і знову постановляє вирок. Абсурдність такої ситуації очевидна кожному юристу. Принцип незалежності та безстороннього суду передбачає, що після скасування судового рішення справа має розглядатися іншим складом суду. Це елементарна гарантія справедливості, закріплена в статті 6 Конвенції про захист прав людини. Проте в системі адвокатського дисциплінарного провадження ця логіка чомусь не працює.

Прикметно, що далеко не вся адвокатська спільнота погоджується з таким підходом. КДКА Одеської області дотримується принципово іншої позиції: рішення суду про скасування рішення КДКА про притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності автоматично автоматично призводить до закриття дисциплінарного провадження.

На перший погляд, така позиція видається начебто більш виваженою й такою, що відповідає духу справедливості. Якщо суд визнав, що КДКА помилилася в оцінці дій адвоката, то чи не логічно припустити, що ці дії взагалі не містять ознак дисциплінарного проступку? Чи має право та сама комісія знову розглядати справу, якщо вона вже продемонструвала необ’єктивність або недостатність правової аргументації?

Однак найбільш тривожним наслідком рішення РАУ № 51 в інтерпретації КДКА Одеської області є створення особливого процесуального статусу – адвоката, «залишеного під підозрою». З одного боку, відсутнє чинне рішення КДКА про встановлення вини адвоката у дисциплінарному проступку. Формально адвокат не притягнутий до дисциплінарної відповідальності. З іншого боку, він не може вважатися таким, що не вчиняв дисциплінарного проступку, адже справа повертається на новий розгляд. Це своєрідний правовий лімб, у якому адвокат опиняється після виграшу судового спору. Замість реабілітації та відновлення професійної репутації він отримує невизначений статус, який може тривати місяцями, а то й роками.

Така ситуація породжує цілий ряд етичних і правових питань. Чи може адвокат довіряти системі, яка не визнає очевидного конфлікту інтересів у повторному розгляді справи тією самою комісією? Чи не підриває така практика авторитет адвокатського самоврядування в очах суспільства? Адже коли клієнт довіряє адвокату захист своїх прав, він розраховує на те, що сам адвокат захищений справедливими процедурами. Якщо ж адвокат не може захистити власні права в системі адвокатського дисциплінарного провадження, то як він може ефективно захищати права клієнтів?

Важливо розуміти, що рішення РАУ № 51 було прийнято після обговорення запиту Голови КДКА Дніпропетровської області та пропозиції представника адвокатів Рівненської області. Рада взяла до уваги попереднє рішення № 167 від 13.12.2019, яке встановлювало, що після скасування рішення КДКА ця ж сама КДКА зобов’язана розглянути заяву в межах тієї ж дисциплінарної справи.

Рішення РАУ № 83 від 11-12.08.2023, на яке також посилається рішення № 51, встановлює важливі гарантії, передбачені статтею 6 Конвенції про захист прав людини. Згідно з цим роз’ясненням, кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури не є «судом» у розумінні вітчизняного законодавства, але є квазісудовими органами, уповноваженими розглядати скарги про дисциплінарну відповідальність адвокатів як членів незалежної професійної організації. При розгляді КДКА дисциплінарного провадження на його сторони поширюються гарантії, встановлені статтею 6 Конвенції, які є універсальними. Серед цих гарантій – право на справедливий і публічний розгляд справи незалежним і безстороннім судом. Чи можна вважати КДКА незалежною і безстороннью, якщо вона вдруге розглядає справу після того, як суд визнав її попереднє рішення необґрунтованим?

Ситуація ускладнюється тим, що різні регіональні комісії дотримуються протилежних підходів. Одеська КДКА вважає, що скасування рішення судом призводить до закриття провадження. Інші комісії, керуючись роз’ясненням РАУ, продовжують розгляд. Така неоднорідність правозастосовчої практики створює додаткову правову невизначеність і порушує принцип рівності адвокатів перед законом і органами адвокатського самоврядування. Адвокат в Одеській області має одні процесуальні перспективи, а адвокат у Дніпропетровській – інші, хоча формальні підстави для дисциплінарного провадження можуть бути ідентичними.

Варто також звернути увагу на психологічний аспект проблеми. Члени КДКА – це теж адвокати, які мають власну професійну репутацію. Скасування їхнього рішення судом можна сприймати як критику їхньої компетентності або неупередженості. Чи можуть вони при повторному розгляді справи відкинути свої попередні висновки і підійти до оцінки дій колеги абсолютно безсторонньо? Людська природа така, що ми схильні захищати свої попередні позиції, особливо якщо вони піддані критиці. Саме тому в судовій системі існує інститут відводу судді та правило про розгляд справи в іншому складі після скасування судового рішення. Чому ж адвокатське дисциплінарне провадження повинно будуватися за іншими принципами?

Ситуація з рішенням РАУ № 51 є проявом більш широкої проблеми – корпоративної солідарності, яка іноді затьмарює об’єктивність. Коли система самоврядування настільки зосереджена на захисті власних рішень, що забуває про головне – справедливість по відношенню до кожного окремого адвоkata, вона ризикує втратити довіру як серед адвокатської спільноти, так і в суспільстві загалом. Адвокатура не може ефективно захищати права громадян, якщо вона не здатна забезпечити справедливість у власних внутрішніх процедурах.

Що ж робити в цій ситуації? По-перше, необхідно визнати наявність проблеми. Адвокатська спільнота не може робити вигляд, що все гаразд, коли очевидні системні недоліки. По-друге, потрібно ініціювати широку дискусію про принципи адвокатського дисциплінарного провадження. Чи відповідають вони сучасним стандартам справедливості? Чи забезпечують вони баланс між необхідністю підтримувати дисципліну в адвокатському середовищі і правами адвокатів на справедливий розгляд скарг? По-третє, варто звернутися до міжнародного досвіду. Як вирішуються подібні питання в інших країнах з розвиненою системою адвокатського самоврядування?

Рішення РАУ № 51, попри свій технічний характер, торкається фундаментальних питань справедливості та довіри до професійного самоврядування. Воно демонструє, що іноді формальна процедурна логіка може суперечити змістовній справедливості. Адвокатура як інститут громадянського суспільства має бути прикладом дотримання найвищих стандартів правосуддя. Коли ж ці стандарти порушуються під приводом процедурних міркувань, це підриває саму суть адвокатури як захисника прав і свобод людини.

Питання, поставлене в назві статті, залишається відкритим: чому адвокатська спільнота не помічає або не хоче помічати цієї базової проблеми? Можливо, тому що визнання проблеми вимагає її вирішення, а вирішення може виявитися складним і болючим. Можливо, тому що зміна усталених підходів завжди викликає опір. А можливо, тому що ми звикли мислити категоріями процедури, забуваючи про суть – про справедливість по відношенню до кожного адвоката, незалежно від того, наскільки зручним або незручним є його становище для системи.

Адвокатура – це не лише сукупність правил і процедур. Це насамперед спільнота професіоналів, об’єднаних спільними цінностями і принципами. Серед цих принципів чільне місце має посідати справедливість – не формальна, абстрактна справедливість, а справжня, змістовна справедливість, яка забезпечує кожному члену спільноти право на неупереджений розгляд звинувачень у його адресу. Рішення РАУ № 51 стало лакмусовим папірцем, який висвітлив розрив між проголошеними цінностями і реальною практикою. Тепер питання в тому, чи здатна адвокатська спільнота визнати цей розрив і зробити кроки до його подолання, чи продовжить жити в стані летаргії, коли базові проблеми залишаються непоміченими або проігнорованими.