Pericolosita у відборі суддів: як «недоброчесність» стала вироком без суду

У кримінально-правовій доктрині існує поняття pericolosita — «суспільна небезпека» особи, яка у різні історичні епохи слугувала підставою для застосування заходів безпеки ще до вчинення будь-якого правопорушення. Ідея проста і водночас небезпечна: людину можна обмежити в правах не за те, що вона зробила, а за те, ким вона є або ким може стати. Саме цей концепт знайшов своє відродження у сучасній українській практиці відбору суддів — в ошатному вбранні «оцінювання доброчесності».

Механізм, про який йдеться, формально виглядає бездоганно. Групи національних та міжнародних «експертів» у рамках легітимних процедур проводять оцінювання суддів і кандидатів на суддівські посади. Ці процедури мають інституційне підґрунтя, міжнародну підтримку, розгалужену методологію. Проте за фасадом процедурної легітимності приховується явище, яке з точки зору фундаментальних правових принципів є глибоко проблематичним: позасудове, остаточне і довічне стигматизування особи ярликом «недоброчесності».

ТАВРУВАННЯ БЕЗ ВИРОКУ, СТИГМА БЕЗ АПЕЛЯЦІЇ

Щоб зрозуміти масштаб проблеми, достатньо порівняти дві системи координат. У традиційній правовій логіці ланцюжок виглядає так: правопорушення — презумпція невинуватості — належна правова процедура — вирок — право на оскарження. Кожна ланка цього ланцюга є гарантією проти свавілля. Навіть засуджений має право на перегляд справи, реабілітацію, поновлення репутації.

У системі «оцінювання доброчесності» цей ланцюг розривається принципово. Немає правопорушення — є «ризики» та «сумніви». Немає презумпції невинуватості — навпаки, кандидат апріорі змушений доводити свою «доброчесність», тобто діє презумпція вини. Немає вироку суду — є «висновок експертів», юридична природа якого залишається невизначеною. І, що найважливіше, немає дієвих механізмів оскарження: статус «недоброчесної особи», одного разу присвоєний, фактично зберігається довічно.

Це і є pericolosita у чистому вигляді. Людина визнається «небезпечною» — у даному разі «недоброчесною» — не на підставі доведених фактів протиправної поведінки, а на підставі експертної оцінки її особистості, способу життя, майнового стану, соціальних зв’язків та інших обставин, які самі по собі не є правопорушеннями. Межа між оцінкою поведінки та стигматизацією особистості при цьому стирається повністю.

Подібна вибірковість у застосуванні правових принципів є не просто непослідовністю — вона руйнує саму логіку правової держави. Якщо презумпція невинуватості та право на справедливий суд є фундаментальними цінностями, вони не можуть «вимикатися» залежно від того, хто є суб’єктом правовідносин. Суддя, якого оцінюють, залишається носієм основоположних прав незалежно від своєї посади та суспільного запиту на «очищення» системи.

ЧОМУ ЦЕ МАЄ ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ ВСІХ

Може здатися, що проблема є вузькокорпоративною — вона стосується лише суддів, тобто тих, кого громадська думка часто сприймає без особливого співчуття. Але такий погляд є оманливим і небезпечним. Правові механізми, одного разу запроваджені та нормалізовані стосовно однієї категорії осіб, мають властивість поширюватися. Концепція «оцінювання доброчесності» з довічною стигмою та відсутністю судового захисту може бути відтворена стосовно прокурорів, чиновників, адвокатів, журналістів — будь-якої категорії, щодо якої суспільство у певний момент відчує запит на «очищення».

Крім того, незалежність суддів є системоутворюючим елементом правової держави. Суддя, який знає, що група «експертів» може в будь-який момент присвоїти йому статус «недоброчесного» за певними критеріями та без реальної можливості захисту, не є і не може бути незалежним. А залежний суддя — це вже не суд у правовому розумінні цього слова.

ПРОСТО-ПРОСТО НОВИЙ СОЦІАЛЬНИЙ КОНТРОЛЬ

Викладене вище не є закликом до захисту суддівської касти від будь-якого зовнішнього контролю. Це і не твердження про те, що домінування «доброчесності» над «невинуватістю» є явищем однозначно поганим або однозначно добрим. Реальність набагато складніша.

Класичне кримінальне право з його презумпцією невинуватості, змагальністю та судовим вироком як єдиним легітимним інструментом обмеження прав особи формувалося в умовах індустріального суспільства, де соціальна небезпека була переважно ретроспективною: спочатку — вчинок, потім — відповідальність.

XXI століття принесло якісно інший контекст. Суспільство ризику, цифрова прозорість, алгоритмічні системи оцінки, глобальні антикорупційні стандарти — все це породило нові форми соціального контролю, які принципово не вписуються в класичну парадигму.

«Доброчесність» як критерій допуску до публічної посади — це не правова категорія у класичному розумінні, а категорія соціального контролю нового покоління. Вона не доводить вини — вона управляє ризиками. Вона не карає за минуле — вона фільтрує майбутнє. Саме тому до неї не застосовується логіка кримінального процесу: тут інша онтологія, інша мета, інший суб’єкт рішення.

Проблема, однак, не у самому факті такого зсуву, а в тому, що він відбувається без концептуального усвідомлення та без відповідного правового оформлення. Класичне право перестало справлятися з новими реаліями соціального контролю — але замість того, щоб відверто визнати цю зміну і виробити адекватні гарантії для нових механізмів, суспільство вдає, що нічого не змінилося. Оцінювання «доброчесності» подається в риториці правової держави, хоча за своєю природою воно є інструментом управління ризиками, що потребує власної, окремої легітимаційної основи.

Отже, домінування «доброчесності» над «невинуватістю» — це не торжество несправедливості і не вирок правовій державі. Це симптом глибшої трансформації: класичне право більше не справляється з викликами соціального контролю XXI століття. Визнання цього факту є не капітуляцією перед свавіллям, а першим кроком до чесної розмови про те, які гарантії потрібні людині в умовах нової архітектури управління ризиками — гарантії, які поки що так ніхто і не спромігся сформулювати.