Київська трагедія 18 квітня 2026 року: кримінологічний та правозахисний аналіз

Голосіївський район Києва. Звичайна субота. Людний супермаркет. Озброєний чоловік відкриває вогонь по людях, після чого забарикадовується в приміщенні, беручи заручників. Результат – 6 загиблих, понад 15 поранених, серед яких дитина. Операцію зі штурму здійснили спецпризначенці КОРДу, нападника ліквідовано.

Зброя, якою скористався стрілець, була офіційно зареєстрована, а сам він мав відповідні дозволи. За повідомленнями журналістів, чоловік виявився підполковником Збройних сил Росії, уродженцем Москви з громадянством України, який, за деякими даними, робив пожертвування на підтримку так званої «спеціальної воєнної операції». За попередньою інформацією, він вже нападав на людей у цьому ж магазині три роки тому. За словами сусідів, він з’явився у цьому будинку з початком повномасштабного вторгнення.

Ці факти складаються в моторошну картину, але наше завдання – не нагнітати емоції, а спробувати холодно й чесно відповісти на запитання, які ця трагедія неминуче ставить перед суспільством, системою правопорядку та правовою державою.

ЗБРОЯ, ДОЗВОЛИ І ІЛЮЗІЯ БЕЗПЕКИ

Перший і найочевидніший висновок, який напрошується, – цей злочин було вчинено за допомогою легально зареєстрованої зброї. Це не деталь, а принципово важлива обставина, яка руйнує один із центральних аргументів лобістів вільного обігу вогнепальної зброї: «легальна зброя = безпека».

Дискусія про лібералізацію ринку зброї в Україні тривала роками, але особливо загострилася в умовах повномасштабної війни, коли частина суспільства та ряд законодавців почали наполягати на конституційному закріпленні права на носіння зброї, апелюючи до потреб самооборони та патріотичного обов’язку. Трагедія у Корсуні в свій час поляризувала суспільство: чимало людей солідаризувалися з людиною, яка застосувала зброю проти правоохоронців, – що само по собі є симптоматичним і тривожним.

Нинішній випадок принципово інший. Тут немає «народного месника» або «корсунського Робін Худа», немає й натяку на соціальний конфлікт із системою. Є пенсіонер-підполковник, який розстрілює мирних покупців супермаркету з легально зареєстрованого пістолета. Саме ця обставина має стати аргументом, який закриє дискусію: не «хто» вчиняє злочин і яка його ідеологія, а те, що система видачі дозволів на зброю в Україні структурно неспроможна відфільтрувати носіїв прихованих деструктивних намірів. Скринінг при реєстрації зброї виявився марним. Минулі напади на людей у тому ж магазині не призвели до відкликання дозволу. Система не спрацювала.

Тут, однак, треба утриматися від спрощення. Право народу на спротив тиранії залишається серйозним принципом конституційної теорії та міжнародно-правової традиції. Питання не в тому, чи має право громадянин захищати себе, а в тому, яка держава здатна відповідально управляти обігом зброї в умовах гібридної війни, соціальної травми та психологічної нестабільності населення. Відповідь, яку дала ця трагедія, – поки що ні.

ПЕРЕГОВОРИ, ДЕЕСКАЛАЦІЯ ТА ПРОВАЛ КОМУНІКАЦІЇ

Упродовж близько 40 хвилин перемовники намагались встановити контакт із зловмисником, однак він не реагував. «Він не виходив на контакт. Я його не чула», – зазначила начальниця сектору переговорної діяльності Національної поліції Києва.

Це ключова деталь, яка потребує окремого аналізу. Сорок хвилин – це і багато, і мало. Для переговорників це відносно короткий проміжок у тактичному сенсі. Але сам факт повної відсутності будь-якої відповіді з боку нападника свідчить не лише про його патологічну рішучість, а й про фундаментальну проблему: чи були ці сорок хвилин використані із застосуванням справді фахових технік впливу на кризову особистість? Чи наша поліція взагалі має необхідний рівень підготовки перемовників, здатних працювати з людьми, які перейшли психологічну межу?

Сьогодні серед частини українських поліцейських домінує небезпечна установка: «спочатку стріляй – потім розбирайся». Ця установка набула додаткового імпульсу в умовах війни, де насильство нормалізоване, а право на застосування сили сприймається значно ширше, ніж передбачає закон і стандарти прав людини. Київська трагедія, як і багато попередніх, ризикує стати не поштовхом до реформи, а підтвердженням цієї хибної логіки. Між тим ЄСПЛ послідовно наголошує: при оцінці правомірності застосування летальної сили беруться до уваги не лише дії виконавців, а й усі супутні обставини – зокрема, планування і контроль (Mikhalkova and Others v. Ukraine, п. 36; McCann and Others v. the UK [GC], п. 150). Законодавча і адміністративна база повинна чітко визначати обмежені обставини, за яких правоохоронці можуть застосовувати вогнепальну зброю, – і поліцейські не повинні перебувати у стані невизначеності щодо цих меж (Soare and Others v. Romania, п. 129).

Між тим справжній показник поліцейської ефективності – здатність розв’язувати критичні ситуації без застосування летальної сили. Саме в цьому напрямку розвивається сучасна поліція в демократичних країнах, де офіцери отримують роками відпрацьовані навички деескалації, психологічного впливу і лише в крайніх випадках – застосування зброї. ЄСПЛ у Soare and Others v. Romania прямо вказав, що відсутність чітких правил і належної підготовки пояснює неадекватні та автономні дії поліцейських у критичних ситуаціях (п. 135). А в Celniku v. Greece Суд констатував, що стаття 2 ЄКПЛ охоплює не лише безпосередні дії поліцейських, а й підготовку персоналу: якщо рівень підготовки не відповідає складності поставлених завдань – держава несе відповідальність.

ЛІКВІДАЦІЯ НАПАДНИКА: СТАТТЯ 2 ЄКПЛ

Міністр внутрішніх справ Ігор Клименко заявив, що спецпризначенці КОРДу провели штурм і ліквідували нападника. Під час штурму зловмисник чинив опір правоохоронцям і відкрив по них вогонь.

У гострій фазі кризи, коли людина активно стріляє по поліцейських, застосування летальної сили формально виправдане навіть за суворими стандартами статті 2 Конвенції.

ЄСПЛ у справах типу McCann and Others v. United Kingdom, Nachova v. Bulgaria, Finogenov v. Russia послідовно виробив критерій «абсолютної необхідності»: держава зобов’язана довести, що смерть особи була наслідком сили, яка не перевищувала тієї, що була безумовно необхідна за конкретних обставин. При цьому, як роз’яснено у McCann and Others v. the UK [GC] (п. 200), застосування сили виправдане лише тоді, коли виконавці щиро вірили у необхідність відкриття вогню і мали для цього суб’єктивно достатні підстави – а не просто виконували наказ.

Стандарт «абсолютної необхідності» є суворішим за критерій «необхідного в демократичному суспільстві» за статтями 8 та 11 ЄКПЛ: сила має бути суворо пропорційна (Jaloud v. the Netherlands [GC], п. 199; Kelly and Others v. the UK, п. 93). У ситуації звільнення заручника з озброєним злочинцем, що чинить активний опір, ці умови можуть бути виконані – але це ще потребує перевірки.

Але з цього моменту починається те, що більшість коментаторів воліють обходити стороною. Держава зобов’язана провести ефективне незалежне розслідування того, чи справді не існувало жодної іншої тактичної можливості. Чи були вичерпані всі варіанти ненасильницького завершення ситуації? Чи правильно було обрано момент штурму? Чи кожен постріл бійців КОРДу задокументований і виправданий? ЄСПЛ у Al-Skeini and Others v. the UK [GC] (п. 163) та Armani Da Silva v. the UK [GC] (п. 233) чітко визначив: розслідування має охоплювати не лише безпосередні дії виконавців, а й питання планування і контролю операції в цілому; воно має бути спроможним встановити, чи було застосування сили виправданим. Будь-який недолік, що підриває цю спроможність, означає порушення процесуального аспекту статті 2 ЄКПЛ. Красномовний приклад – справа Finogenov and Others v. Russia (операція «Норд-Ост»), де Суд констатував порушення саме через неповноту та залежність розслідування.

В умовах України під час повномасштабної агресії публічна вимога розслідування обставин загибелі людини, яка щойно вбила шестеро мирних громадян, звучить критично непопулярно. Але саме в цьому й полягає суть верховенства права: стаття 2 ЄКПЛ захищає право на життя не тільки жертв злочинця, а й самого злочинця. Без цього принципу весь правозахисний порядок перетворюється на ситуативну угоду більшості, а не на систему універсальних гарантій. Стаття 2 ЄКПЛ покладає на державу позитивне зобов’язання не лише утримуватися від умисного позбавлення життя, а й вживати превентивних заходів для захисту осіб, які перебувають під її юрисдикцією (Yuriy Illarionovich Shchokin v. Ukraine, п. 35). Загальна юридична заборона свавільного позбавлення життя стає неефективною без дієвої процедури перевірки: саме так Суд сформулював це у Guliani and Gaggio v. Italy [GC] (п. 249) та Al-Skeini and Others v. the UK [GC] (п. 163). Andronicou and Constantinou v. Cyprus демонструє, що навіть операція зі звільнення заручника, яка завершилася загибеллю злочинця, може бути визнана правомірною – але лише за умови, що планування проводилося з метою мінімізації ризику, переговори велися раціонально, а бійці мали чіткі інструкції застосовувати лише пропорційну силу (п. 194).

Крім того, є суто практичний аргумент: підполковник збройних сил РФ, який жив в Україні, робив пожертвування на «СВО» і в підсумку вчинив масовий розстріл, – це джерело інформації виняткової цінності для контррозвідки. Його мотиви, зв’язки, можливі куратори, канали фінансування – все це могло б бути встановлено в ході допитів. Ліквідація перекриває цей канал назавжди.

НЕБЕЗПЕКА «БЕЗПЕКОВОГО» ДИСКУРСУ ТА ПРАВА ЛЮДИНИ

Ця трагедія з неминучістю породить законодавчі ініціативи. Частина з них буде спрямована на посилення контролю над обігом зброї – і це виправдано та необхідно. Але частина – і ось тут слід бити на сполох – використає цей випадок для обґрунтування розширення поліцейського апарату, посилення превентивного нагляду, легалізації «випереджальних» оперативних заходів.

У правозахисній практиці добре відомий цей механізм: терористичний або масштабний злочин стає «вікном можливостей» для держави, щоб розширити свої повноваження в сферах, де громадяни в звичайних умовах не дозволили б такого вторгнення. Закони, прийняті «в момент шоку», як правило, не відкликаються і після того, як шок минає.

Право на приватне та сімейне життя, гарантоване статтею 8 ЄКПЛ, право на захист персональних даних, право не бути об’єктом превентивного поліцейського спостереження без достатніх підстав – усі ці гарантії перебувають під загрозою щоразу, коли суспільство переживає різкий спалах страху. Стандарт «необхідного в демократичному суспільстві» за статтею 8 ЄКПЛ є менш суворим, ніж критерій «абсолютно необхідного» за статтею 2, але й він не дозволяє державі запроваджувати широке превентивне спостереження без індивідуальних підстав і судового контролю. Завдання правозахисного товариства, адвокатури та академічної спільноти – не допустити, щоб одна трагедія стала виправданням системних обмежень прав, що торкнуться мільйонів людей, котрі не мають жодного відношення до злочину.

НАВЧАННЯ ПОЛІЦІЇ

Отже, небезпечна тенденція, яка давно визріває в українській поліції, отримала новий імпульс: готовність застосовувати зброю раніше, ніж з’ясовуватись обставини. Трагедія 18 квітня ризикує стати не застереженням, а виправданням цієї логіки – і оцінити реальні масштаби такого зсуву наразі вкрай важко.

Саме тому цей випадок має стати вагомим аргументом на користь системного перегляду підготовки поліцейських. Але не в напрямку вдосконалення вогневих або силових навичок – ні. Йдеться про принципово інше: навчання офіцерів мистецтву комунікації, здатності знімати напругу в режимі реального часу, фахового застосування технік деескалації.

Справжній критерій ефективності сучасної поліції – це вміння розв’язувати критичні ситуації без насилля. Перехід від каральної моделі до моделі діалогу і професійного стримування – не романтика, а практична необхідність. Саме тут пролягає майбутнє правоохоронної системи України.

ВИСНОВКИ

Ця трагедія є багаторівневим викликом. Для суспільства – це виклик до виваженості в умовах тиску на емоції та спокуси простих відповідей. Для законодавців – це виклик написати норми, які справді підвищать безпеку, не перетворившись на інструмент каральної бюрократії. Для поліції – це дзеркало, в якому вона зобов’язана побачити не свій героїзм, а свої системні вади в підготовці, деескалації і тактичній гнучкості. Для правозахисників – це нагадування, що захист прав людини не може бути умовним: або він поширюється на всіх, або його не існує як принципу.

Шість родин оплакують своїх близьких. Це – незаперечна реальність, і вона першочергова. Але гідною відповіддю на цю смерть є не нова хвиля поліцейської агресії і не розкид емоційних законів, а системний, холодний і чесний аналіз того, де дала збій система – і як її виправити без втрати людяності.