MS-13: Як сальвадорська вулична банда стала найбільшим ворогом Президента США

Десять років тому Сальвадор був найнебезпечнішою країною в світі. Влада оголосила війну вуличним і в’язничним бандам – і рівень вбивств впав у 50 разів. До в’язниць відправили 1,3% населення країни. Багато хто потрапив туди без суду – і без надії коли-небудь вийти на свободу.

У лютому 2025 року адміністрація президента США Дональда Трампа уклала угоду з Сальвадором про висилку до Сальвадору мігрантів і злочинців, незалежно від їх громадянства (в тому числі і громадян США). Сальвадор ще в середині нульових був країною з найвищим рівнем вбивств у світі, проте за десять років владі вдалося знизити цей показник у 50 разів – не в останню чергу завдяки вкрай жорсткій політиці, що включає масові облави, арешти без суду і затримання на підставі одного лише зовнішнього вигляду.

Першопричини високого рівня злочинності та величезного впливу бандитських угруповань у Сальвадорі лежать у громадянській війні, яка тривала з 1979 по 1992 рік. Через бойові дії, в ході яких загинули понад 75 тис. осіб, більше мільйона сальвадорців стали біженцями. Багато з них опинилися в Лос-Анджелесі. У ті роки там був високий рівень злочинності, у багатьох бідних районах міста вулиці перебували під контролем етнічних банд, що складалися в основному з мексиканців або афроамериканців.

Приїхавши до Лос-Анджелеса, сальвадорці для захисту від бандитів створили свою етнічну угруповання, яке отримало назву Mara Salvatrucha, або MS-13. Досить швидко воно набрало вагу і незабаром активно включилося у війну з іншими угрупованнями за контроль над міськими кварталами і продаж наркотиків.

Одночасно сальвадорці також почали вливатися до складу угруповання Barrio 18. Створене ще в 1970-х роках, спочатку воно було виключно мексиканським, проте пізніше почало набирати вихідців з усіх країн Центральної Америки. Ці два угруповання стали непримиренними ворогами на вулицях Лос-Анджелеса.

Після закінчення громадянської війни в Сальвадорі США почали депортувати сальвадорців на батьківщину. В першу чергу влада намагалася вигнати людей, пов’язаних з вуличною злочинністю. Багато учасників MS-13 і Barrio 18 були вислані. Як наслідок, тисячі злочинців опинилися в зруйнованій країні зі слабким урядом і слабкими силами правопорядку, де було мало перспектив реалізувати себе в мирному житті, зате було дуже багато зброї, що залишилася з часів громадянської війни.

Колишні бандити з Лос-Анджелеса, які мали серйозний досвід реального протистояння з владою та конкурентами, швидко взяли під свій контроль вулиці. Зростанню угруповань сприяло активне вербування в них дітей, починаючи з десятирічного віку.

До нульових років кількість активних членів MS-13 і Barrio 18 оцінювалася приблизно в 10 тис. тисяч у кожної, що становило близько 0,5% всього населення Сальвадору.

Ще кілька десятків тисяч людей, не входячи в банди, надавали їм допомогу. Угруповання в протистоянні один з одним за ресурси і територію відрізнялися крайньою жорстокістю – навіть у порівнянні з мексиканськими картелями і угрупованнями з сусідніх країн.

У нульові та десяті роки влада Сальвадору вела боротьбу з бандами найрізноманітнішими методами. Вони віддавали перевагу масовим арештам і посиленню покарань за зв’язки з угрупованнями, однак на це банди відповідали ще більшим насильством на вулицях. Кількість вбивств у Сальвадорі в нульові роки не опускалася нижче 50-60 на 100 тис. населення.

Періодично уряд намагався домовитися зі злочинцями. Наприклад, у 2012 році влада за посередництва католицької церкви уклала неофіційне «перемир’я» з MS-13 і Barrio 18: в обмін на послаблення режиму утримання лідерів банд у в’язницях та інвестиції в неблагополучні райони угруповання пообіцяли припинити вбивства.

Рівень насильства дійсно впав, кількість вбивств знизилася в 2-3 рази, проте на практиці бандити використовували послаблення контролю з боку влади для зміцнення власного впливу. У 2014 році на тлі міжнародного тиску і неоднозначного ставлення всередині самого Сальвадору «перемир’я» закінчилося. MS-13 і Barrio 18 відповіли на це найсильнішою хвилею насильства – у 2015 році рівень вбивств досяг 107,6 на 100 тисяч населення. Країна вийшла на перше місце в світі за цим показником.

У 2019 році президентом Сальвадору був обраний Найіб Букеле. Спочатку він намагався вирішити проблему злочинності, ведучи з MS-13 і Barrio 18 таємні переговори. Уряд знову обіцяв пом’якшити умови утримання у в’язницях і послабити тиск на лідерів угруповань.

Однак на тлі критики, викликаної фактами таємних переговорів, Букеле різко змінив стратегію. Приводом для цього стали події в березні 2022 року, коли за три дні в країні було вбито 87 осіб. Влада ввела режим надзвичайного стану (спочатку — на місяць, але з того часу він продовжувався вже понад 30 разів), після чого оголосила про початок безпрецедентної кампанії, яка за своєю жорсткістю багаторазово перевищувала всі попередні спроби вирішити питання силовим шляхом. Як наслідок, до початку 2023 року було заарештовано понад 60 тис. осіб.

Режим надзвичайного стану дозволив обмежити право підозрюваних у причетності до банд на захист і таємницю листування, а також затримувати їх без суду на 15 днів за формальними підставами (а часто і зовсім без них).

У серпні 2022 року Букеле заявив про будівництво нової в’язниці на 40 тис. ув’язнених. Вона була готова менш ніж за півроку. Саме ця в’язниця стала символом нової війни влади з бандитськими угрупованнями. Ані в Сальвадорі, ані деінде в світі до того часу не будували в’язниць з таким високим рівнем безпеки. Влада неодноразово запевняла, що звідти неможливо втекти, і наголошувала, що нікого з ув’язнених, які туди потрапили, ніколи не планують випускати на свободу: на думку уряду Букеле, всі, хто туди потрапив, повинні залишатися там до кінця життя.

В’язниця, яка отримала офіційну назву Центр утримання терористів (Centro de Confinamiento del Terrorismo, CECOT), розташована в малонаселеній гірській частині в центрі Сальвадору. Площа самого комплексу становить 23 гектари; ще 140 гектарів прилеглої території перебувають під постійним наглядом. Комплекс являє собою прямокутник, оточений 11-метровими бетонними стінами з колючим дротом і датчиками руху. Всередині на момент відкриття знаходилися вісім ангарів з камерами, огороджених власними стінами.

Спочатку в’язниця була розрахована на 20 тис. осіб, пізніше місткість збільшили до 40 тис. Скільки зараз у в’язниці ув’язнених – невідомо. Востаннє влада офіційно називала їхню кількість (14532 особи) у червні 2024 року, пізніше точні цифри не розкривалися нібито з міркувань безпеки. У квітні 2025 року начальник в’язниці говорив, що кількість ув’язнених «наближається» до максимально можливої.

Ув’язнені утримуються в загальних камерах, де можуть перебувати близько півтори сотні осіб. У кожній камері – ряди чотириярусних ліжок, а також дві раковини і два отвори в підлозі. Принципове нововведення влади – членів конкуруючих банд розподіляють по камерах у випадковому порядку. Всі ув’язнені носять однакові білі шорти і футболки, кожні п’ять днів їх голять наголо.

У камері ув’язнені проводять 23,5 години на добу, упродовж яких вони можуть тільки стояти або сидіти на ліжках. Ніколи – навіть на час сну – там не вимикають світло, камери перебувають під цілодобовим відеоспостереженням. На півгодини ув’язнених щодня виводять у загальний коридор, де вони за командою роблять фізичні вправи або слухають проповіді священика. Меж ангара вони не залишають – президент Букеле окремо підкреслював, що злочинці не побачать «жодного променю сонця».

На камеру в півтори сотні чоловік видають по дві Біблії, більше ніяких предметів там немає. Ув’язненим не можна мати будь-які особисті речі, в тому числі книги, письмове приладдя або папір. Розмови самі по собі не заборонені, але за спроби встановити ієрархію або передавати повідомлення всередині блоку слідують покарання.

Щодня ув’язнені отримують одну і ту ж їжу. Це рис, макарони або бобові, а також вода і тортильї. М’яса їм ніколи не дають – як пояснюють власті, це робиться навмисно, щоб уникнути розмов про те, що бандити за державний рахунок харчуються краще за звичайних громадян. Вся їжа упакована в пластикові контейнери, і їдять її руками, адже столові прибори заборонені.

Консультації з адвокатами проводяться в окремих приміщеннях в тій же будівлі; звідти ж ув’язнені за допомогою відеозв’язку беруть участь у засіданнях суду. Контакти із зовнішнім світом вкрай обмежені. Формально ув’язнені мають право на листування, проте на практиці такі дозволи видають дуже рідко, всі листи проходять сувору цензуру, і часто в результаті їх просто не відправляють адресату. Особисті візити родичів іноді дозволяють у виняткових випадках – наприклад, якщо ув’язнений тяжко хворий або знаходиться при смерті. Офіційно це обґрунтовують необхідністю виключити передачу інформації від лідерів банд на волю.

Взаємодія ув’язнених з охороною також зведена до мінімуму. Двері камер відкриваються виключно з командного пункту, який знаходиться в окремій будівлі. У в’язниці кілька сотень охоронців, а також військових і поліцейських, які чергують зовні. Всі вони проходять ретельний огляд на початку і в кінці зміни.

За недотримання розпорядку ув’язнених відправляють в одиночну камеру на термін до двох тижнів. Там вони сидять в повній темряві – єдиним джерелом світла є отвір в стелі діаметром в кілька сантиметрів. У камері є бетонна раковина, туалет і бетонна плита в якості ліжка. Їжу тим, хто потрапив до карцеру, доставляють через щілину в дверях.

Також у в’язниці застосовуються колективні покарання: за порушення розпорядку одним із ув’язнених усій камері, наприклад, можуть обмежити кількість прийомів їжі.

Загалом в рамках війни з бандами за три роки влада заарештувала понад 85 тис. осіб (1,3% населення Сальвадору). Три чверті цих арештів відбулися в перші місяці дії режиму надзвичайного стану, ще до будівництва в’язниці CECOT.

Правозахисники вказують, що в багатьох випадках арешти засновані на анонімних скаргах або на зовнішньому вигляді підозрюваних, а в бідних районах затримання фактично проводять за принципом «квот», що спускаються керівництвом поліції. При цьому повернутися на свободу невинним людям, якщо їх вже заарештували, вкрай складно.

З 85 тисяч заарештованих лише близько 8 тис. тисяч (станом на кінець 2024 року) в результаті були звільнені. В основному це були люди, у яких під час подальших перевірок не виявили жодних явних ознак зв’язків з бандами – наприклад, татуювань або минулих судимостей. Фактично щодо затриманих влада застосовує принцип презумпції винуватості. При цьому у в’язницях, як вказують правозахисники, ув’язнені регулярно піддаються тортурам, з початку дії надзвичайного стану в ув’язненні померли понад 300 осіб, більшість з цих смертей мали насильницький характер.

Що стосується безпосередньо комплексу СECOT, то з моменту введення в’язниці в експлуатацію звідти (у всякому разі, офіційно) не випустили взагалі жодної людини, як і обіцяли власті. При цьому критерії переведення до цієї в’язниці залишаються вкрай непрозорими: це робиться на підставі постанов міністерства юстиції, часто без окремого судового рішення. В основному туди дійсно переводять людей, яких визнали активними учасниками MS-13 або Barrio 18, але також туди можна потрапити просто за порушення дисципліни в іншій в’язниці або в рамках чергової показової акції влади.

У 2024 році BBC розповідала історію одного з ув’язнених CECOT Хосе Дюваля Мати, водія вантажівки, якого заарештували під час облави в 2022 році. Суд над ним і ще 350 заарештованими тривав лише кілька хвилин. За підсумками він отримав півроку в’язниці з можливістю необмеженого продовження строку.

Через кілька місяців справу було переглянуто, Мату визнали невинуватим, і суд постановив негайно звільнити його, проте біля воріт в’язниці його знову заарештували. Ще через рік інший суддя виніс повторне рішення про його звільнення – проте воно так і не було виконано. Більш того, Мата за незрозумілих обставин опинився у в’язниці CECOT.

Кореспондент BBC особисто розповідав про справу Мати президенту Букеле, коли брав у нього інтерв’ю, а пізніше надсилав матеріали справи на запит його апарату і кілька разів нагадував про неї в розмовах з віце-президентом. Однак ув’язненого, якого двічі визнали невинним, так і не звільнили. Чи живий він і що з ним відбувається, невідомо.

За десять років Сальвадор з країни з найвищим рівнем вбивств на душу населення перетворився на одну з найблагополучніших країн у цьому відношенні. За підсумками 2024 року там фіксували 1,9 вбивства на 100 тисяч осіб.

Такий тренд, однак, почався ще до війни з бандами, оголошеної президентом Букеле. З рекордних 107,6 вбивств на 100 тисяч осіб у 2015 році вже до 2019 року (коли Букеле тільки прийшов до влади) він опустився до 38,5, а за підсумками 2021 року (перед введенням надзвичайного стану) становив 17,3 – і це вже було нижче середнього значення по регіону.

У цього тренду було багато причин, серед яких і дії попередніх урядів, що поєднували в собі посилення поліцейських операцій з локальними неформальними домовленостями з угрупованнями, і зростання числа спільнот, які борються з впливом банд на місцевому рівні шляхом активної роботи з дітьми та молоддю. Критики зазначають, що Букеле своїми надзвичайними заходами лише «приватизував» позитивну динаміку, яка почалася без його участі.

Проте, переважна більшість сальвадорців вважають саме його заслугою безпеку на вулицях і, схоже, готові миритися з обмеженнями прав і свобод та ризиком довільного арешту. У лютому 2024 року Букеле виграв президентські вибори, набравши 85% голосів, а його партія отримала 54 з 60 місць у парламенті.